Реалії такі: дзвониш до священника, щоб розпитати, як справи, він каже: «Ой, трошки пізніше, якраз маємо Коронку до Божого милосердя»; а потім замість «пізніше» чуєш сирену протиповітряної оборони.
Житомир — ніби місто достатньо західне, однак при цьому ще й достатньо північне, щоб бути в небезпеці через сили, які заходять і залітають із Білорусі. Дякувати Богу, втрати не такі страшні, як під Києвом чи в Харкові, але і тут від бомб розвалюються будинки і гинуть люди. Ба навіть міський пологовий будинок постраждав, не кажучи про якісь насправді стратегічні об’єкти.
Тиждень тому о. Міхал Воцял SDB, салезіянин, керівник італійсько-української школи «Всесвіт», писав у себе на ФБ: «Увечері за кілометр від нашої школи впали ракети. Внаслідок атаки знищено 10 будинків. У нашому домі випало кілька вікон. Разом із кільканадцятьма людьми я провів ніч у шкільному підвалі. Вирішив завжди мати при собі оливу для помазання хворих».
Тож на запитання про «як життя» відповідь можна прочитати у його враженнях: «Більшість справ раптом зупинилася і вже тиждень мої думки крутяться тільки навколо однієї теми. А я мав дописувати докторат…»
Салезіянська школа «Всесвіт» збудована в мікрорайоні Богунія — тому самому, де є розташування 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, багато кому відомої, особливо з повідомлень про звільнення українських міст у новітній війні. Цій бригаді 24 серпня 2016 р. Петро Порошенко, як тодішній Верховний Головнокомандувач і Президент України, вручив Бойовий прапор. Очевидна справа, що самої 95 ОДШБР від початку війни немає на місці розташування, вона воює; однак цю територію ворожі літаки продовжують бомбити. Дістається всім, хто обік.
У Попільну Середу салезіанці евакуювали жінок і дітей до Польщі з 7-ї ранку. Як на зло, саме в цей кризовий момент їхній шкільний автобус зламався, проїхавши всього 200 км. Автобус, на який отці так розраховували в евакуації і доставці гуманітарної допомоги! «Я вкотре був глибоко вражений людською солідарністю, — зазначив о. Міхал. — Через кілька хвилин після аварії знайшовся хтось, хто підчепив нас на буксир до автостанції. За півтори години знайшлося інше авто, яке завезло наших пасажирів наступних 250 км до кордону і водій не захотів ані гривні. На кордоні виявилося, що на переході в Корчовій така черга, аж довелося би стояти на морозі цілу ніч. Знайшлися наступні місцеві доброзичливі люди, які своїми автомобілями перевезли наших пасажирів до Шегині. Там перехід зайняв близько 40 хвилин. Ми пішли спати о 3-й годині ночі. Вперше у своєму свідомому житті я не брав участі в Попільну Середу у Святій Месі».
Ще одна група, 30 осіб, поїхала 5 березня. «Серед них — наші учні. Коли вони повернуться, і чи повернуться? Що далі буде з нашою школою по 27 роках її існування?» Також і наступного дня салезіяни відправляли групу з 50 біженців. «Напевно це наш останній виїзд, бо українська влада пустила евакуаційні поїзди. Нам для евакуації залишаться інваліди і хворі».
Побільшало сусідів, які охоче користуються укриттям у шкільному підвалі. Багато хто встановив на свої мобільники швидке сповіщення про повітряну тривогу. «Це вражає, коли раптом із кількох кишень одночасно чуєш сирени».
Для дітей і молоді, що знаходять прихисток у салезіянському підвалі-бомбосховищі, о. Міхал приносить ігри з ораторію, щоб вони мали чим зайняти час. Також отець запропонував їм вечірню молитву. «Ніхто з них не є католиком, але сьогодні прийшли майже всі». Близько 15 хвилин триває спільна молитва про мир в Україні.
Час минає, і життя хоч і накульгує, але йде далі. «Починає надходити гуманітарна допомога і треба обдумати, як її найкраще використати. Ми поволі призвичаюємося до нового ритму життя. У багатьох справах беремо “поправку на війну”».
Позавчора і вчора Житомир знову обстрілювали; кілька цивільних людей загинули. Ракетні атаки були скеровані на заправку і нафтобазу Окко, на бронетанковий завод і (вкотре) на аеродром. Сирени протиповітряної оборони справляють дедалі менше враження, а життя набирає гумористичних барв. «Учора ми обігнали поліцію на швидкості 150 км, вони абсолютно не звернули на нас увагу — були зайняті своїм».
І думка в отця-салезіянина постійно одна: що буде зі школою. «Триває exodus населення. Зі 198 учнів нашої школи 85 уже за кордоном, — писав о. Міхал два дні тому. — Виїхало понад 100 наших парафіян у Коростишеві. Сьогодні наступні сусіди, що ховаються у нашому підвалі, сказали, що завтра їхні жінки й діти їдуть до польського кордону. Люди часто розгублені і не знають ані що робити, ані де жити, перейшовши кордон. Я соромлюся їх фотографувати, коли виїжджають… Із нашою допомогою вдалося евакуювати з Житомира 170 чоловік».
Вихованці салезіянської школи діляться своєї творчістю
Водночас, відзначає салезіянин, «триває маніфестація солідарності. Гуманітарної допомоги стільки, що вже можна ділитися нею з Києвом. Багато організацій допомагають евакуювати цивільне населення. Бізнес об’єднується, щоби працювати для потреб оборони». Допомога надходить і від співбратів-салезіян, і від інших доброчинців. Наприклад, школі передали шість електрогенераторів. «Дзвонив знайомий священник з окупованої вже кілька днів території, просив один генератор. Тільки не знає поки що, як його забрати…»
Про сьогоднішнє життя салезіянської місії о. Міхал сказав для CREDO:
— Дітей у нашій школі немає, як по всій Україні, з 24 лютого. Там зараз охорона, волонтери — і я сам. Єдиний салезіянин у Житомирі. До п’ятниці зі мною ще є один співбрат, який знімає відео. Ще троє наших співбратів живуть і працюють у парафії в Коростишеві, нікуди не виїжджали. Тут тільки я, і наша школа, але тепер діти роз’їхалися. Навіть не про те йдеться, скільки виїхало і скільки залишилося: питання про те, що вже 88 наших учнів виїхали за кордон, а значна частина інших роз’їхалися до родичів по Україні — хто в селі, хто на Львів, хто на Ужгород… Як ми живемо? — допомагаємо в евакуації людей, у розподілі гуманітарної допомоги, у комунікації. Часто дзвонять журналісти. У школі зараз перебувають від 10 до 30 осіб, залежно від кількості тривог уночі, включно з нашими найближчими сусідами. Щодня о 21.00 відбувається молитва за мир. Удень, о 15.00, я збираю вчителів на Коронку до Божого милосердя. Двоє з наших учителів теж виїхали. Всі мої думки зараз — це не так «думки», як переживання. Дуже переймаюся, що буде з нашою салезіянською школою…
А душпастирство триває, поки є віряни. Навіть якщо до коростишівської парафії Різдва Пресвятої Богородиці треба здолати шерег блокпостів, то просто потрібно раніше виїжджати з Житомира. Недільний розклад у парафії — одна з опор стабільності. Євхаристія, сповідь, початок Року Святого Хреста. Тільки у храмі людей стало менше. «Я молюся і запитую в Бога, чого Він очікує від салезіянів в Україні в цей особливий час», — написав о. Міхал Воцял на своєму Фейсбуку.
Фото з ФБ: Michal Wocial, Салезіянська школа “Всесвіт”- Житомир
фінансово.
Щиро дякуємо!
