Сьогодні бенедиктинський монастир у Солонці є одним із багатьох осередків, які приймають біженців на території Львівської архідієцезії. Зараз у монастирі св. Йосифа у Солонці — 19 сестер, двоє капеланів-бенедиктинців та хаскі Скай, яка приїхала з Житомирського абатства разом із тамтешніми сестрами. Разом вони дбають про біженців, число яких коливається, але загалом це понад сто осіб різного віку та стану здоров’я. Скай піклується про емоційний стан діток, сестри й отці дбають про їжу та душу, а дбати про здоров’я допомагає лікар-волонтер.
У 2021 році, 19 березня, в урочистість св. Йосифа, архієпископ Мечислав Мокшицький освятив храм і монастир для сестер-бенедиктинок у с. Солонці біля Львова. Цей монастир є фундацією житомирського абатства Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, бо саме з цієї обителі прибули перші мешканки нового монастиря. Планувалося, що в монастирі будуть швейні майстерні, а також паломницький дім. Епідемія COVID-19 не дозволяла розгортати якусь масштабну діяльність і приймати велику кількість паломників; але повномасштабна війна, яку розгорнула Росія проти України 24 лютого 2022 року, перетворила тиху обитель сестер-бенедиктинок на тимчасовий притулок для біженців.
У сестер знаходять прихисток усі: віруючі та невіруючі, православні, католики і протестанти. Ніхто їх не питає про конфесію. В цьому місці питають, що можуть зробити для тих, хто залишився без дому, втратив когось близького, хто все ще наляканий і дуже розгублений. А тоді беруть і роблять. У цей непростий час сестри-бенедиктинки приймають у середньому до 120 осіб. Хтось залишається на декілька днів, хтось ночує і вирушає далі — але всі без винятку, завдяки сестрам, стають на час перебування у цих стінах однією родиною.
Коридорами бігають діти, сміються, бавляться. Сестри обладнали для них світлицю — там можна гратися, малювати, збирати конструктори, навчатися. Мами і бабусі по черзі доглядають цю веселу компанію. Наймолодшій мешканці прихистку для біженців — лише 3 тижні. Її старшій сестричці — 8 років. Разом із мамою і татом їм довелося втікати з Харкова, коли в їхній будинок, буквально в сусідній під’їзд, влучили снаряди. А ще одне влучання відбулося через годину після їхнього від’їзду, і снаряд ущент розніс уже їхнє помешкання. Після всього пережитого чарівна восьмирічна Аліса має пасма сивого волосся на потилиці. Її мама, Аня, безмежно вдячна, що зараз вони у безпеці, в теплі, що їм нічого не бракує, а головне — що вони живі і всі разом. Розповідаючи про те, що їм довелося пережити, жінка не плаче, але дуже помітно, що навіть після тижня перебування у безпечному місці, вона все ще дуже напружена і нерви натягнуті, як струни:
— Ми приїхали до Львова 8 березня. Стояли на вокзалі, не знали, що нам робити і куди йти. Нас урятували сестри (йдеться про сестер-альбертинок, які приїздять на вокзал допомагати біженцям. — Авт.). Вони побачили нас із дитинкою, підійшли, запитали, чи є нам куди йти, і привезли сюди. А тут уже нас нагодували, дали кімнату — чисту і теплу. Навіть песика нам дозволили принести у приміщення, хоча ми вже бути згодні на все, лиш би нас із холоду забрали. Війна почалася через два дні після того, як мене виписали з пологового. Я не хотіла нікуди їхати. Я просто не вірила, що нам щось загрожує. Але коли у наш будинок прилетіло три снаряди і він почав горіти, я так сильно злякалася за дітей, що ми просто вискочили з дому, вхопивши документи й кілька дитячих речей. Ми спіймали машину, доїхали до друзів, побули у них декілька днів, поки й там не почали стріляти, а тоді сіли на потяг і подалися до Львова. Ми не хочемо їхати з України, хочемо залишатися тут.
Чоловік Ані — кухар. Сподівається знайти роботу або хоча б допомагати волонтерським організаціям, готуючи їжу. Буквально напередодні війни вони з товаришем відкрили піцерію в центрі Харкова, але ворог знищив і її.
Після пережитого, після важкої дороги та цілковитої невідомості, ця сім’я каже, що у сестер почувається, наче в небі.
Львівські бенедиктинки відчинили двері свого монастиря не тільки звичайним біженцям, але прихистили також і своїх сестер із житомирського абатства. Тож Мати-абатиса Клара Свідерська та її співсестри теж якоюсь мірою біженки. Вони виїхали зі своєї обителі, бо залишатися там ставало дедалі небезпечніше. Але сестри мають велику надію на швидке повернення до свого монастиря. Жартують, що війна війною, але город садити все одно треба.
Мати Клара розповіла, чому вирішили поїхати до Львова, як їм живеться тут і наскільки змінилося життя сестер у цей воєнний час.
— Може, варто залишитись у Львові вже назавжди?
— Я ще не зустрічала тут людей, які не хотіли би повернутися додому. Ми з сестрами теж виїхали, щоб могти повернутися. Наші сестри з польських абатств телефонують до нас щодня, запрошують до себе, щоб перечекати страшні часи у безпеці й тиші їхніх монастирів; але ми хочемо бути в Україні. Більше того, ми сподіваємося найближчим часом повернутися до Житомира, у своє абатство.
— Що найбільше вплинуло на рішення про переїзд?
— У ту п’ятницю, коли розбомбили школу поруч із нашим абатством, ми вирішили їхати до наших сестер у Львові. Крім того, десь недалеко від нас було місце дислокації 95-ї бригади і ми постійно чули всі ці вибухи. Одній сестрі навіть вуха заклало. Наш монастир розташований на пагорбі, це стратегічно важливе місце, тому всі радили нам виїжджати. Ми не хотіли, і скільки могли — ховалися в підвалі. По шість разів на добу були сирени, і нашим старшим сестрам ставало дедалі важче спускатися у той підвал, особливо вночі. Ми взагалі тиждень спали одягнені. Але коли підірвали школу, то ми вирішили, що таки час їхати. Спершу відіслали хворих сестер, а тоді вже й самі сіли в автомобілі та вирушили в дорогу. Від нашого ворога, в якого немає нічого святого, не можна очікувати добра. Житомир бомбили через день. Тим більше, ми знали, що будем у Львові корисними, зможемо допомагати співсестрам, які відкрили свій монастир для біженців. У своєму абатстві ми плели сітки, а тут допомагаємо приймати людей, які втікають від війни. Крім того, була велика потреба відновити наш «режим» молитви, адже він регулює наше монастичне життя. А в Житомирі наше життя регулювали сирени. Ми навіть виїжджали з монастиря під звуки сирени. Тут, у Львові, знову живемо за своїм бенедиктинським розпорядком — наш день формує молитва, а тоді праця.
— Сестри всім займаються самі — приготування їжі, прибирання?
— Ми тут усі як одна велика родина: в нас є чергування, розписано, хто за що відповідає і що робить. Також у нас спершу їдять діти, а потім уже дорослі. Ввечері жінки прибирають сходи і коридори, чоловіки роблять чоловічу роботу: прибирають територію, згрібають листя, збирають шафки, щоб було куди покласти одяг, носять важкі пакунки, коли нам привозять харчі.
— Чи долучаються ваші гості до ваших молитов, чи приходять на Месу?
— Так, долучаються. Щовечора приходять на молитву. Щодня маємо Хресну дорогу. Також багато людей приходить на Літургію, і багато хто приступає до сповіді. Люди дуже горнуться до Бога. Одна жінка підійшла до мене, бачу — сяє від радості: «Сестро, я посповідалася!» Батьки приводять діток на благословення. Ми не питаємо, хто якого віросповідання, але ділимося з цими людьми і духовною поживою.
— Що змінилося у ваших молитвах у часі війни? Додалися якісь спеціальні?
— Ми щодня молимося за наших воїнів, молимося про припинення війни, молимося за загиблих. Зараз Великий Піст, тож і молитви, і псалми, які передбачені літургією на цей період, дуже промовисті. Вони просто кричать до Бога про захист. Звісно, це важко — прости і благати, а не бачити відповіді. Люди вже починають говорити, що Бог покинув Україну; але це не так. І нам усім треба продовжувати вірити, мати надію і молитися. Всі мученики Маріуполя — це наші заступники перед Богом. Я прийняла для себе, що всі ці невинні жертви — діти і їхні батьки, а також жертви серед військових, — я складаю разом із жертвою Ісуса, прошу, щоб Він їх узяв до себе, щоб вони вже не страждали, і тоді за їхнім посередництвом прошу про мир в Україні. Вони справді мученики нашої землі.
— Вам доводиться чути багато людських історій?
— До нас приходять різні люди. Хтось потребує поговорити про те, що пережив, а хтось не хоче навіть згадувати. Люди пережили страшне, і їхній біль дуже сильний. Нам не потрібні новини — нам достатньо подивитися на цих людей, побачити їхні очі, коли вони вперше переступають поріг нашого монастиря. А вже за декілька днів вони починають заспокоюватися і їм трошки легшає. У нас була жінка, яка розповідала, що пережила вже багато трагедій, з 14 років працювала, щоби змогти придбати собі квартиру, і зараз була змушена її залишити. Більшість людей тут у нас просто вже не мають куди повертатися — їхні будинки і квартири зруйновані.
— Як люди до вас потрапляють?
— У нас на дверях висить листочок із написом «Приймаємо біженців» і номер телефону. Часом дзвонять пізно ввечері і благають прийняти хоча б жінок і дітей, а чоловіки готові спати навіть на вулиці, не зважаючи на мороз. Звісно, ми впускаємо цілу сім’ю, даємо теплу їжу, речі, яких вони потребують; а зранку люди приходять й одразу запитують, чим можуть допомогти, що треба робити.
— Як сестри радять собі з такою кількістю людей монастирі, що покликаний бути оазою тиші й молитви?
— Ми взагалі закритий монастир. У нас є певні правила і так звана кляузура —закрита частина. Ми можемо приймати у себе гостей, паломників і тих, кому потрібен час тиші й молитви; але завжди є певне розділення. Та коли до нас почали прибувати люди зі зруйнованих війною міст і сіл, і їх ставало дедалі більше, ми з сестрами вирішили віддати їм свої келії та оселилися по двоє, і відкрили ще й решту приміщень у кляузурі. Ми хотіли, щоб людям було комфортно і щоб вони мали трохи затишку. Нам здалося, що не можна вчинити по-іншому з тими, хто й так насидівся у підвалі, їхав кілька діб у переповненому потягу, втікаючи від війни. Тому ми допомагаємо не лише молитвою, але намагаємося хоч трошки полегшити їхнє життя. Наші капелани, отці-бенедиктинці, зробили так само — віддали свої кімнати людям.
— Як вважаєте, довго ще зможете протриматись у такому режимі?
— Ми не думаємо про те, скільки все це триватиме. Хто це може знати? Все в Божих руках. День протрималися — і дякуємо Богові. Дав нам цих людей і дбає, щоб нікому нічого не бракувало. Девіз нашого ордену — «Молися і працюй». Молитва це головне, чим ми повинні бути зайняті; а що стосується праці, то маємо розпізнавати, чим можемо допомогти місцевій Церкві, чим можемо бути їй корисними. Служимо тим, чим кожний з нас обдарований і до чого здатний. Зараз ми розпізнали, що маємо відкрити свій монастир на потребу людей. Дати нашим українцям, які втікають від війни, дах над головою, їжу та безпечне місце.
Отже, невдовзі — перша річниця повернення до Львівської архідієцезії Ордену Святого Бенедикта. Зараз у монастирі св. Йосифа у Солонці — 19 сестер, двоє капеланів-бенедиктинців та хаскі Скай, яка приїхала з Житомирського абатства разом із тамтешніми сестрами.
Разом вони дбають про біженців, число яких коливається, але загалом це понад сто осіб різного віку та стану здоров’я. Скай піклується про емоційний стан діток, сестри й отці дбають про їжу та душу, а дбати про здоров’я допомагає лікар-волонтер. Сьогодні бенедиктинський монастир у Солонці є одним із багатьох осередків, які приймають біженців на території Львівської архідієцезії. Забезпечувати потреби біженців допомагає Антикризовий штаб завдяки численним благодійникам з-за кордону.
фінансово.
Щиро дякуємо!
