Християнська етика каже, що не можна відмовити людям у праві на захист своїх близьких, своєї Батьківщини, своєї свободи, хоча цей захист має відповідати певним умовам.
Ми коротко познайомимо вас із католицьким ученням щодо війни. І пояснимо, як застосувати це вчення під час війни в Україні.
Католицьке вчення про право на необхідний самозахист не дає легкого виправдання для будь-якого застосування сили, а від початку й до кінця має на меті подолання агресії та відмову від насильства реальним, а не ідеалістичним чином.
Чи вбивство агресора, який загрожує моєму життю, це гріх? Чи з погляду християнської моралі допустимо позбавляти життя, захищаючи своє чи інших? А як же п’ята заповідь Декалогу «Не вбивай»?
Ці й багато інших запитань виникають у зв’язку з війною в Україні, коли героїчний український народ уже понад чотири тижні боронить свою землю від російських агресорів, увесь світ дивиться на нас із подивом, а наші найближчі сусіди — ще й з надією. Отже, що саме каже Церква і чого навчає у цьому непростому питанні?
«Не вбивай!»
Причиною для християнських моральних роздумів є подвійна заповідь любові: до Бога і ближнього. «Перша — слухай, Ізраїлю! Наш Господь Бог — Господь Єдиний, і будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю. А друга: будеш любити ближнього твого, як себе самого. Іншої, більшої від цих, заповіді немає» (Мк 12, 29-31; Мт 22, 37-40; Лк 10, 25-28).
У другій частині цієї головної заповіді сказано про любов до ближнього, як до «самого себе». А тому в християнстві любов до себе є відправним пунктом для будь-яких етичних міркувань.
Людина має право вимагати, щоб поважали її до право на життя в ім’я цієї любові до себе. Вона має право вимагати цього не лише пасивно, не тільки словами чи жестами виражаючи бажання зберегти своє життя, а й найдієвішим способом, тобто активно захищаючись проти агресора, який їй загрожує.
Заповідь «Не вбивай!» стосується мене самого так само, як і іншого.
Конфлікт цінностей
Але тут, здається, і постає проблема. Останні чотири тижні жорстоко змусили нас усвідомити те, що насправді ми знаємо віддавна: що в особистому житті, як і в суспільному, бувають ситуації, коли наявний конфлікт між двома цінностями, а саме: правом на захист свого життя і обов’язком не зашкодити іншому життю. Такою ситуацією, без сумніву, є загроза агресії з боку іншої окремої людини або групи людей.
На цю тему досить точно висловлюється Катехизм Католицької Церкви (ККЦ):
«Любов до самого себе залишається основним принципом моралі. Отже, законно є вимагати поваги до свого власного права на життя. Хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар: “Якщо для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, його дії протизаконні. Якщо від насильства відбивається помірковано, то це дозволено законом. (…) І не обов’язково для спасіння душі відмовлятись від такого поміркованого захисту, щоб уникнути вбивства напасника; бо людина більш зобов’язана захистити своє власне життя, ніж життя іншого”» (ККЦ 2264, св. Тома Аквінський, Сума теології, 2-2, 64, 7).
Але як все ж таки узгодити це право завдати смертельного удару нападникові з заповіддю «Не вбивай»? Всупереч гаданому, суперечності тут немає. Але щоб це прояснити, потрібно звернутися до традиційного вчення моральної теології про «подвійний результат».
Дія з подвійним ефектом
Саме в контексті самозахисту ККЦ наводить стисле пояснення св. Томи Аквінського:
«З акту чийогось самозахисту може настати подвійний результат: перший — збереження власного життя, другий — смерть напасника (…) Лише перший результат є бажаним, другий — ні» (ККЦ 2263, св. Тома Аквінський, «Сума теології», 2-2, 64, 7).
Тому в ситуації, коли хтось загрожує нашому життю, ми маємо обов’язок і право захищатися в ім’я справедливої любові до себе. З цього випливає право застосувати дії, першорядна мета яких — захист себе і свого життя. Це той результат, якого ми маємо досягти.
Але, на жаль, може статися так, що побічним, ненавмисним і не бажаним нами результатом цієї дії буде смерть нападника. Проте ми не порушуємо в цьому разі заповіді «Не вбивай!», тому що нашою метою не було позбавити нападника життя.
До речі, згідно з цим принципом, Церква завжди визнавала і визнає право рятувати життя вагітної жінки, хоча побічним наслідком таких медичних дій може бути смерть ненародженої дитини.
Пропорції та справедливість
Звісно, законний захист вимагає застосування заходів, пропорційних загрозі (пор. ККЦ 2264). Вбивство агресора морально законне, якщо в цей момент немає можливості результативно звернутися по допомогу до відповідної державної структури та є реальна небезпека: якщо залишити агресора живим, то це призведе до невдалого захисту.
Це коли в конкретний момент поруч зі мною немає нікого, хто має обов’язок мене захищати (поліцейського, військового тощо), а також у мене немає іншої можливості захистити своє життя, як тільки вбити противника (не вдасться його обезвладнити, обеззброїти тощо).
Це стосується як окремих людей, так і інституцій — насамперед, органів державної влади, держави з відповідними органами:
«Якщо, однак, для безпеки і захисту людей від агресора достатньо безкровних засобів, то влада користуватиметься тільки такими засобами як більш відповідними конкретним умовам загального добра і гідності людської особи» (ККЦ 2267).
«Якщо… достатньо безкровних засобів» — це формулювання означає, що Церква в своєму вченні реалістично визнає, що можуть бути ситуації, в яких цього недостатньо.
Відповідальність агресора
У такій ситуації відповідальність за смерть агресора лежить на самому агресорі, а не жертві, яка захищалася і яку нападник змусив своєю агресією до законного захисту. Це агресор хотів і призвів до ситуації, в якій він зазнав смерті, й тому саме він за неї відповідає — «навіть коли він несповна розуму і не підлягає моральній відповідальності» (Йоан Павло ІІ, енцикліка «Evangelium vitae», п. 55).
Необхідний, але необов’язковий захист
У присвяченій цінності людського життя енцикліці «Evangelium vitae» св. Йоан Павло ІІ також писав:
«Не викликає сумніву, що внутрішня цінність життя, а також обов’язок любити самого себе, так само як інших, становлять підставу справжнього права на самозахист. Навіть вимоглива заповідь любити ближнього, виголошена у Старому Завіті й підтверджена Ісусом, за мірило приймає любов до самого себе: “Будеш любити ближнього твого, як себе самого” (Мк 12, 31). Отже, ніхто не може відмовитися від права на самозахист лише тому, що замало любить життя чи самого себе, — але виключно силою героїчної любові, яка, згідно з духом євангельських блаженств (пор. Мт. 5, 38-48), поглиблює та перемінює любов до себе в рішучу готовність до самопожертви, найвищим взірцем якої є Господь Христос» (п. 55).
Виділимо з цього «щільного» тексту найважливіше:
Перше: людина зобов’язана любити себе і своє життя, а відповідно — захищати його від загрози агресії.
Друге: цей обов’язок не має абсолютного характеру. Людина може не дотримуватися його — але тільки в ім’я «героїчної любові» до ворога, який на неї нападає, а не через презирство чи відразу до свого життя.
Це означає: людина може відмовитися від самозахисту і так пожертвувати собою. Це буде різновидом мучеництва, свідченням любові перед лицем зла, ненависті й агресії. Але це буде морально правильним лише тоді, якщо свідомою метою цієї людини буде саме жертва свого життя за іншого, від якого вона має право захищатися, навіть убити.
Необхідний обов’язковий захист
Проте необхідно зазначити і наголосити, що право відмовитися від захисту перед агресором людина має тільки стосовно себе самої. Але бувають ситуації, в яких «законний самозахист може бути не лише правом, а й вагомим обов’язком того, хто відповідає за життя іншої особи, за спільне добро родини або держави» (ККЦ 2265, «Evangelium vitae», п. 55).
«Законний захист є серйозним обов’язком для тих, хто відповідальний за життя інших і за загальне добро» (ККЦ 2321).
Можна відмовитися від захисту свого життя. Але не можна відмовитися захищати тих, хто має право розраховувати і покладатися на мене — моїх близьких, слабших, беззахисних.
Державна влада має обов’язок захищати життя своїх громадян, використовуючи для цього армію, а в разі потреби — організовувати інші форми захисту. Як у разі повномасштабної війни в Україні, що розпочалася 24 лютого 2022 р.
Війна «справедлива» і війна «оборонна»
У контексті повноти висловлювань Учительства Церкви щодо права на захист життя п. 258 енцикліки «Fratelli tutti» Папи Франциска, який на перший і побіжний погляд може справляти враження пацифістської мрії, можна зрозуміти і потрібно прочитувати так:
Справді, війна ніколи не є добрим рішенням. Військова агресія проти іншої країни ніколи не може бути «виправданою». Натомість, з позиції християнської етики не можна відмовити людям у праві на захист своїх близьких, своєї Батьківщини, своєї свободи, хоча цей захист, звісно, має відповідати певним важливим умовам.
Відмова від насильства та війни і їх засудження не може, однак, призвести до того, щоб окремі люди або суспільство були настільки беззахисними, щоб ефективний захист свого життя став для них неможливим.
Умови права на захист
1.Право на захист походить із любові до себе і ближнього. Правильним мотивом самозахисту не є і не може бути бажання помсти і ненависть (що розуміється як свідомо обрана поведінка, а не емоція).
2.Право на розумне використання сили (зокрема, військової) щодо агресії, нападу чи актів насильства не звільняє від обв’язку намагатися зберегти життя агресора, наскільки це можливо.
3.Право на активний захист не рівнозначне визнанню правильним принципу боротьби з насильством за допомогою насильства —це потрібно розрізняти, й визнавати, що не кожне застосування сили потрібно визнавати насильством.
4.Право на захист життя не означає «призупинення» чи скасування заповіді любові до ближнього щодо агресора. Однак дозволити йому чинити зло не буде проявом любові, оскільки не провадить до його справжнього блага. Можна і треба активно йому протидіяти.
5.Застосування сили — це останній засіб, якщо всі інші були вичерпані, зазнали невдачі або в конкретній ситуації їх застосування було би пов’язано з розпізнаним реальним ризиком втрати життя або наразило б на це інших.
У разі «оборонної війни», яку зараз веде Україна проти російського агресора, ми маємо справу з правильним і справедливим спротивом щодо наявного зла, яке несе безпосередню загрозу.
У цьому разі застосування сили з боку державної влади — це реалізація обов’язку захищати своїх громадян, за яких ця влада несе відповідальність; з боку добровольців — це вираз солідарності зі кривдженими та переслідуваними.
Більше того, відмова від активного захисту може призвести до того, що агресор стане нахабнішим, до ескалації насильства та безкарного поширення кривди і злочинів, які й без того вже перевищують усяку міру.
Католицьке вчення про право на необхідний захист не виправдовує легко будь-якого застосування сили, але від початку і до кінця має на меті подолання агресії та відмову від насильства реальним, а не ідеалістичним чином.
фінансово.
Щиро дякуємо!
