Погляд

Ми, українці, повинні доносити правду до Ватикану

05 Травня 2022, 12:11 2864 Юлія Завадська

 

Анатолій Бабинський, Ph.D., співробітник Інституту історії Церкви і викладач УКУ, розмірковує про останнє інтерв’ю Папи Франциска

Повністю розмову, що відбулася в прямому ефірі CREDO, можна переглянути тут. Пропонуємо деякі вибрані тези.

 

 

 

 

Російські наративи та «гавкіт НАТО при дверях»

Гостру реакцію в Україні викликали слова Папи про причини війни, нібито вона могла бути спровокована. В інтерв’ю він каже, що, можливо, це «гавкіт НАТО при дверях Росії». Хоч він говорить як про одну з версій і не стверджує нічого. Україна не була в НАТО ні в 2014 році, коли на неї напали вперше, ані тепер, коли Росія розпочала велику війну. Тому, звісно, це хибний засновок, що саме НАТО спровокувало РФ. Якщо знати історію взаємовідносин України і Росії — видно, як давно все готувалося. Ідеологічне підживлення цієї війни розпочалося ще 20 років тому. Не виключено, що Папі такий наратив багато разів за цих два місяці повторили. І, можливо, не тільки росіяни, а також хтось із його оточення. Папа справді може помилятися в цьому плані. І він помиляється. Зрештою, він говорить, що не знає, бо перебуває задалеко.

Звісно, є різні впливи. І є дуже потужний російський вплив. Є просто симпатики Росії, а є люди, які відверто працюють на інтереси РФ. Але потрібно це переламувати. Ми не маємо куди відступати назад.

У різних людей у Ватикані — різне уявлення про світ і про те, яке місце в ньому займає Україна. З погляду Ватикану, ми досить молода держава. Ми з’явилися на їхній ментальній мапі відносно недавно. Багато західних європейців учили в університетах, що все, що далі, за кордоном із Польщею, — це «Росія». Ця картина світу малювалася століттями. Зараз ми дуже яскраво з’явилися на мапі. Зараз — те вікно можливостей, коли ми можемо говорити про себе цілому світові (хоч у нас відбуваються жахливі й трагічні події). І це вікно можливостей треба використовувати для донесення своєї позиції також і у Ватикані. 

Ми, українці, повинні продовжувати доносити Папі правду. Не вперше Росія нападає на Україну і не вперше намагається її знищити. Ще НАТО не існувало, а Росія вже нападала на Україну і нищила її голодоморами…

В інтерв’ю є дуже важливі слова: «…чому ж неможливо зупинити всю цю незмірну жорстокість? Двадцять п’ять років тому ми пережили те ж саме у випадку Руанди». Папа натякає на геноцид. Зрозуміло, кого це стосується. Це не геноцид росіян. І варто помічати ці речі й говорити про них, а не тільки про те, що нас зачепило. 

З інтерв’ю також  бачимо, що візит кардинала Краєвського в Україну був дуже важливий. І дзвінок Папи до кардинала напередодні Хресної Дороги в Колізеї мав сильний вплив на Папу: «…коли на Хресній Дорозі дві жінки, росіянка та українка, мали прочитати разом молитву, вони зняли ґвалт. Тому я подзвонив Краєвському, який був там, і він сказав мені: зупиніть це, хай не читають молитви. Вони мають рацію, навіть якщо ми не до кінця їх розуміємо».

Щоби Папа адекватно оцінював ситуацію — мусимо доносити правду, також і такими обуреннями, які були на прикладі 13 стояння  Хресної Дороги. Бачимо, що коли вже не допомагають дипломатичні слова і дипломатичні канали — мусимо про це кричати. Ми, як вірні Католицької Церкви, маємо право кричати і лементувати, і доносити правду до Ватикану. Маємо таке право як католики, і маємо обов’язок перед своїм народом і перед своїм суспільством. 

 

 

Розмова людини у безвиході

Інтерв’ю Папи виглядає, як розмова людини у безвиході. 

Франциск сподівався, що його різні дипломатичні жести принесуть якийсь результат, але вони не дали. І Папа навіть каже: «Я роблю те, що можу. Якби Путін відчинив двері…» — тобто йдеться, про те, що якби він вийшов на якусь комунікацію, щоби з ним можна було поговорити, щоби це все зупинити. І навіть ті речі, які Папа привідкрив, які раніше для нас були невідомими (про що він говорив із Патріархом Кірілом та інше) — скидається на те, що це вже говорить людина, яка не сподівається, що це щось дасть. Хоча він не втрачає надії і готовий навіть на поїздку в Москву. 

Папа намагається зберігати за собою можливість комунікувати між сторонами війни. І цим пояснюється його певна обережність. Ми бачимо з цього інтерв’ю: Папа зробив ставку на те, що, як йому здавалося, він буде здатний переконати Путіна. Ми знаємо про спроби евакуації людей з Маріуполя, навіть хотіли відправити корабель із прапорами Ватикану. Папа до останнього намагається втримати цей канал, хоч тепер уже песимістично налаштований. Зрештою, він каже: «Я просто священник. Що я можу зробити?»

Не варто очікувати, що Папа публічно засудить Путіна. Є принцип ватиканської дипломатії безсторонності чи, як назвав це кардинал Паролін у 2019 році, принцип позитивного нейтралітету. Ватикан не стає на чиюсь сторону, але працює заради миру, пропонує позитивну адженду. У межах такого підходу марно очікувати, що Папа прокляне Путіна і Росію. Але варто очікувати і домагатися того, щоб Папа чітко сказав, що Україна має право на самозахист відповідно до соціального вчення Церкви, має право на існування, культуру, мову і захист, включно зі збройним захистом. Адже ми ні на кого не нападали, це агресивна війна, абсолютно аморальне зло, як про це говорить соціальна доктрина Церкви.

 

 

Ostpolitik Ватикану і стосунки з РПЦ

Ватиканіст і біограф Йоана Павла ІІ Джордж Вайґель говорив, що ієрархи РПЦ — це не представники Церкви, а представники спецслужб, які вдягнули церковне вбрання. В одній зі статей раніше Вайґель писав: він сказав це під час розмови з одним ватиканським чиновником, і той відповів, що вони розуміють це, але не знають, що з цим робити. Бажання Ватикану підтримувати діалог із Москвою базується на кількох припущеннях. У XIX столітті була ідея навернення Росії: поруч з ідеєю християнської єдності, панувало переконання, що аби вона не становила загрози для світу — Росія повинна навернутися. Тоді це розумілося радше як навернення до Католицької Церкви. Коли розпочалася екуменічна ера, вже не йшлося про те, що РПЦ має влитися в Католицьку Церкву, йшлося передусім про те, що РПЦ має змінитися зсередини. І важливим у цьому було би те, щоб РПЦ змінила свої стосунки з владою. Нещодавно було ще одне дуже цікаве інтерв’ю кардинала Курта Коха, відповідального за екуменічні стосунки Католицької Церкви. Він зазначив, що Російській Православній Церкві не відома концепція стосунків відокремлення Церкви від держави з одночасним партнерством обох. У православ’ї говорять про симфонію між Церквою і державою, що по суті є сервілізмом. 

Екуменічний діалог передбачав, що РПЦ зміниться зсередини, передусім зміняться її стосунки з владою, вона позбавиться руйнівної опіки держави. І це також допоможе усунути загрозу, яку Росія являє для Європи, і тепер всі бачать, що вона є серйозним джерелом не просто нестабільності, а війни.  Але як можна очікувати внутрішньої переміни Російської Православної Церкви, коли її керівництво не бачить проблеми? Багато з них точно завербовані спецслужбами або навіть є її працівниками. ФСБ працює за такими самими методами, як радянське КДБ. А за радянського періоду ніхто не міг стати єпископом, не працюючи з КДБ. Я працював з архівами КДБ дещо ранішого періоду і бачив ці речі «чорним по білому» і не маю сумнівів, що ці вербовки продовжувались. І Кіріл Гундяєв точно був завербований КДБ. Це наївне очікування — що РПЦ зміниться зсередини, маючи таких очільників. Ситуація з Московським патріархатом безвихідна. Невідомо, що має статися, щоб вони змінилися. 

Ватикан має бажання продовжувати діалог, навіть розуміючи, що партнер не є партнером, а ставить собі якусь іншу мету. Російська Православна Церква просто інструменталізує екуменічний діалог. Вони використовують екуменічні майданчики, щоби просувати свої власні наративи.

Наприклад, кількарічної давнини доповідь митрополита Іларіона Алфеєва «Україна, Росія, Білорусь — єдиний духовний простір» співзвучна з тим, що говорив Путін, коли об’являв війну Україні. 

Тому, щоби оздоровити ці стосунки, — можливо, Ватикан мусив би сказати Московській патріархії: «Стоп, далі бути так не може». Чи це реально — важко сказати.

 

 

 

Папа не дорівнює Церква

Католицька Церква в побутовій свідомості людей дорівнює Папі Римському. Але з цим би і сам Папа не погодився. 

Звісно, нам буває важко, коли люди дивляться на Папу і починають виставляти претензії чи закиди; але потрібно також визнати, що Папа теж може помилятися. Коли він дає інтерв’ю на літаку, наприклад, то не говорить ex cathedra у справах віри і моралі. Тому це не має стосунку до догми про непомильність.

Варто звертати увагу на місцевих єпископів. Вони — єпископи міст, єпископи народу. Католицькі єпископи України висловлюються дуже чітко і недвозначно. Католицькі єпископати інших країн також займають дуже чітку позицію. Скажімо, Польща. 

Папоцентризм, можливо, трошки затінює значення решти єпископів. Але це не католицьке мислення. Єпископи на місцях — це не секретарі Папи. Вони католицькі єпископи, які висловлюють думку Католицької Церкви. 

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: