Нещодавно відбулась регіональна конференція мережі «Caritas Europa». Також очільники обох гілок «Caritas» в Україні зустрілися з Папою Франциском.
Серед учасників зустрічі були п. Тетяна Ставнича, президентка «Карітас України» (УГКЦ) та о. В’ячеслав Гриневич SAC, виконавчий директор «Карітас-Спес Україна» (РКЦ).
Після нарад в Афінах вони прибули до Рима, де мали різні зустрічі в центральному офісі «Caritas Internationalis», у різних відомствах Святого Престолу та аудієнцію у Папи Франциска.
Прес-конференція «Caritas Internationalis»
У понеділок, 16 травня 2022 р., в осідку Радіо Ватикану відбулася пресконференція за участю генерального секретаря «Caritas Internationalis» Алойзіуса Джонса, директорки з міжнародної співпраці та гуманітарних питань «Caritas Europa» Сільвії Сінібальді, а також українських представників — Тетяни Ставничої та о. В’ячеслава Гриневича. Зустріч була присвячена реагуванню спільноти «Карітас» на кризу, спровоковану широкомасштабним вторгненням Росії в Україну.
Від початку вторгнення рф на територію України дві українські організації «Карітасу» — «Карітас України» та «Карітас Спес-Україна» підтримують місцеве населення, надаючи гуманітарну допомогу.
З початку війни та станом на 6 травня 2022 року «Карітас України» та «Карітас-Спес Україна» через свої 50 локальних центрів, розташованих по всій державі, надали допомогу 1 223 632 людям, які стали жертвами військових дій.
Організації Карітасу в сусідніх країнах, зокрама в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Румунії та Молдові, також опинилися на передовій у наданні допомоги мільйонам біженців, які втікають від війни, — за підтримки інших членів Конфедерації Карітасу.
Конференцію розпочав генеральний секретар «Caritas Internationalis» Ало’зіус Джон. Він навів статистичні дані, що з початку вторгнення 13 мільйонів українців змушені були покинути свої домівки; з них 1,8 мільйона — діти.
«“Caritas Internationalis” попереджає, що гуманітарні наслідки цієї війни будуть глобальними. Наявна глобальна соціально-економічна нестабільність, створена пандемією COVID-19, буде ще більше посилюватися цією кризою, створюючи загрозу продовольчій безпеці, різке зростання цін на основні товари і, перш за все, ризик глобальної економічної рецесії та енергетичної кризи. Найменш розвинені країни постраждають найбільше», — зазначив у своїй промові генеральний секретар «Caritas Internationalis». «Найбідніші заплатять найвищу ціну», — підкреслив він.
Тетяна Ставнича розповіла, що за кожною цифрою в статистиці про війну стоїть людська історія та людське обличчя: «Люди, які приходять до центрів “Карітасу”, почуваються в безпеці, вони охоплені любов’ю спільноти. “Карітас” бачить не лише цифри, а реальних людей з унікальними історіями життя».
Наприкінці конференції присутні журналісти мали змогу ставити поважним гостям запитання.
Опісля представники українських організацій завітали до студії Радіо Ватикану, де розповіли про деякі аспекти місії, яку здійснюють «Карітас України» та «Карітас-Спес Україна».
«Ми до цього готувалися»
«Чи відбувалося якесь попереднє приготування, реагуючи на попередження про можливий напад?» — таким було перше запитання.
Тетяна Ставнича:
«Насправді, останні два-три місяці до війни ми вже над цим питанням думали. Не тому, що очікували чи були переконані, що це станеться; але ми слідкували за новинами і разом — о. В’ячеслав і я — ставили це питання перед “Картіасом Європи”. Ми шукали допомоги, того, що допомогло би нам зрозуміти, як підійти до підготовки, про всяк випадок. Коли ми рухалися в цьому напрямку, то завжди обумовлювали “про всяк випадок”; ми сподівалися, що цього не буде, але бути готовим потрібно. Від “Карітасу України” у нас був цілеспрямований процес. Ми вибрали 19 найсильніших центрів і з кожним із них опрацьовували план: що буде, якщо буде багато переселенців, при широкомасштабному вторгненні. У перший день війни скликали наших директорів. Загальна думка була — “ми до цього готувалися”, і вони вже з першого дня почали реагувати. Ми жодного дня не були розгублені, відразу мали план і знали, що нам першочергово треба зробити. Гадаю, саме через це Карітас зміг відреагувати на потреби, які почали з’являтися. Водночас маю сказати, що одна частина — це була підготовка, а друга частина — це сплеск ініціативи від громадянського суспільства, бо навколо “Карітасу” почали гуртуватися волонтери, люди приносили речі, щоб допомогти одні одним. Так що, з одного боку, була підготовка, а з іншого — велика солідарність народу».
Отець В’ячеслав Гриневич:
«Так, справді, ця підготовка була дуже важливою, бо коли ти готовий, можна почуватися впевненіше під час реагування. Ми були більше зосереджені на питанні евакуації, розглядали різні сценарії, прописували, телефонували до наших колег з осередків, даючи їм інформацію. Інколи доводилося стикатися з деякою недовірою, але ми говорили про ці моменти: як буде, як реагувати. Проблема в тому, що весь масштаб війни було дуже складно врахувати. Наприклад, на початку — що почнуться бомбардування з усіх сторін, з усієї можливої зброї, і це було шоком для людей. Питання евакуації — це також питання безпеки. Зокрема, на початку важливим було безпечне пересування між осередками — бо ми там також приймаємо людей, там є наші працівники. Має бути безпека. Тому на початку це був момент, коли потрібно було відповідно приготуватися тощо. Але ми бачимо, що ситуація дуже швидко змінюється, війна набуває нових рис, змінюється ритм. Проте мені здається, що ми добре працюємо, намагаємося шукати можливостей відповісти і відповідаємо на будь-яку ситуацію».
Які основні напрямки допомоги?
Тетяна Ставнича:
«Насправді, вияви допомоги — дуже різноманітні, але десь більше половини — це базові потреби, насамперед харчування. Ми забезпечуємо їх у різний спосіб: це гарячі обіди чи вечері, або доставка продуктових пакетів; ми робимо це в кожному нашому центрі. Звісно, що на заході робота вже більш упорядкована, а на сході, де криза гостріша, — вона йде як реакція на потреби на місцях. Хоча є різниця між центрами, але вони співпрацюють між собою. Центри на заході висилають вантажі центрам на сході, це також прояв солідарності».
Отець В’ячеслав Гриневич:
«Ці моменти єднання дуже тішать, вони об’єднують усіх нас — і віруючих, і невіруючих, і католиків, і вірян різних Церков, — це справді дуже важливо. З мого досвіду — і Тетяна це підтверджує, — є різні зони, на які зараз умовно можна поділити Україну: окуповані, деокуповані, є спокійніші території, де забезпечується вже триваліше перебування людей. Так само, якщо території деокуповані, там, наприклад, залишилися старші люди, діти, — туди доїжджають наші колеги, які доставляють гуманітарну допомогу. Є території на першій лінії. На заході країни осередки працюють із психологами».
Війна і діти. Головні виклики
«Першими постраждалими на війні є діти. Яке служіння в цій ситуації здійснюють організації Карітас, якими є головні виклики?»
Тетяна Ставнича:
«Важливо, що в нас уже є досвід; зараз треба його поширити. Обидві наші організації були дуже активними у царині допомоги дітям у складних сімейних обставинах. “Карітас України” ще до війни працював із дітьми з травмами війни у “буферній зоні”. Частина нашої першочергової відповіді — це створення просторів для дітей-переселенців, які перебувають у колективних центрах, де вони можуть просто побути, побавитися; туди приходять аніматори. У деяких місцях це відбувається в колективних центрах, а, наприклад, у нашому центрі в Чернівцях зробили такий простір для дитини при вокзалі. Кожен наш центр дивиться на потреби і шукає свій спосіб, як на них відповісти. Щодо глибшої допомоги, яка буде потрібна в майбутньому, — вона ще розвиватиметься і зростатиме. Це перше реагування на кризові моменти, коли люди виїжджають, втікають, переїжджають і в деяких місцях настає певна стабілізація; а наступний крок — це робота з дітьми та їхніми батьками».
Отець В’ячеслав Гриневич:
«Діти різні. Папа Франциск у розмові згадував про дитину, яка не розмовляє. Для мене особисто відкриттям є те, що людина зовні може виглядати нормально, продовжувати жити, але вона вже зранена війною. Наприклад, сидиш розмовляєш із дитиною, а вона пояснює, чим відрізняється грім від “бахів” — вибухів снарядів, — і розумієш, що це ненормально. Усвідомлення жахливості цього прийде пізніше. Інша ситуація: в одному селі, де люди жили бідно, мама приїхала до батьків, народила дитинку, каже: “Ось, виховуйте” — і поїхала у своїх справах. Дідусь із бабусею виховують хлопчика. Гарний хлопчина, років 5‑6. Будинок понівечений, прийшли російські солдати, забрали порося, закололи; наступного дня почали “сафарі” на курей, стали їх відловлювати і вбивати; у дідуся забрали телефон; забрали навіть білизну. Дивишся — у хлопчика й так була складна доля, а тут іще війна. Тому має бути підтримка і психологічна, і духовна, це має іти в парі. І в нас є прекрасний ресурс — ми маємо священників, лідерів спільнот, які також можуть долучитися».
Як не стати залежним від допомоги?
«З одного боку, бачимо сплеск солідарності і зростання волонтерського руху; а з іншого — є загроза загального погіршення матеріального становища людей. Як відбувається підготовка до реагування на цей виклик?»
Тетяна Ставнича:
«У гуманітарній допомозі закладено певні методики, щоб не відбувалося залежності. Тому гуманітарна допомога надається в дуже чітких межах, за чіткими, всім відомими, правилами. Вона будується від одного сектору до іншого, з ідеєю, щоб люди отримали ту першочергову допомогу, яка їм вкрай необхідна, у гідній формі, але також — щоб якнайшвидше задіяти внутрішню спроможність цих людей стати на ноги, щоб вони не стали залежними. Єдине, що зараз іще гостра фаза, тому треба бути чутливими до різних ситуацій. Водночас у гуманітарних програмах одразу закладається допомога і продуктова, і гігієнічна, а потім є різні програми, які допомагають, наприклад, започаткувати бізнес; в інших випадках вони можуть допомагати місцевим бізнесменам наймати переселенців на роботу — надавати додаткову допомогу, щоб запрацювала економіка і щоб розвивалися громади. Я можу сказати, що наш досвід на сході в цьому напрямку був дуже позитивний. Ми бачили перші добрі результати».
Отець В’ячеслав Гриневич:
«Єдине, що я можу додати: не можна перекласти відповідальність лише на благодійні організації у відповіді на ситуацію, яка складається під час чи внаслідок війни; тут має бути синергія всього суспільства, особливо політиків, державних органів, які підтримуватимуть економіку, малий і середній бізнес — від закликів до аграріїв продовжувати працювати, повертатися, і до підтримки пальним. Це дуже важливо, це має бути такий “спільний стіл”: ми маємо досвід у гуманітарних проєктах; держава — зі свого боку, бізнес зі свого боку, — і тоді все буде гаразд».
Що Україна може запропонувати міжнародним партнерам
Пані Тетяна ділиться думками про те, що представники мережі з України можуть запропонувати міжнародним партнерам:
Тетяна Ставнича:
«Мені здається, перше, що вони пережили, коли приїхали в Україну і мали першу зустріч із колективом Карітасу, — це велику солідарність. У них є навіть більше, ніж солідарність: це емпатія та співчуття і бажання допомагати, з одного боку. А з іншого боку, вони спостерігають за тим, що відбувається в Україні, й так само наповнюються відвагою, яку бачать, солідарністю, яку вони бачать в українців. І цей дух — дух стійкості, який проявляється, — це певний дар для всіх. Це дар для України, тому що він нас тримає і дає нам змогу працювати, допомагати одне одному, служити і любити практичною любов’ю. Але цей дар, мені здається, поширюється так само й поза Україною та надихає людей; вони так само почуваються залученими до нашої справи і до того самого духу, який відчуваєш у своєму серці, який кличе нас до дії. Мені здається, що це один із тих моментів, якими ми зараз ділимося. А в майбутньому, гадаю, буде набагато більше, тому що ми здобуваємо цей досвід, проходимо школу. До певної міри ми показуємо спроможність Карітасу як такого діяти й реагувати на різноманітні виклики. І це те, чим ми можемо ділитися — і тепер, і в майбутньому».
Про зустріч із Папою Франциском: «Він поряд із нами»
Отець В’ячеслав Гриневич:
«Насправді цього пункту спочатку не було. Я був у своїх співбратів-паллотинів у Генеральному домі на обіді, спілкувався, і тут телефонують із “Caritas Internationalis” і кажуть, що на п’яту годину треба бути, але це поки що таємниця, ще не відомо. Я розхвилювався.
Зустріч вийшла дуже теплою. Коли ми перед цим зустрілися з пані Тетяною, то думали: “Про що будемо говорити?” Але насправді ми не йшли за планом, а просто говорили від серця. Папа запросив нас до кімнати. Це дуже важливо: коли дивишся в очі й бачиш, що Папа хоче слухати, він дає можливість, дає тобі простір висловитися. Він також ділився з нами своїм досвідом спілкування з українцями: про лікарню “Дитятка Ісуса”, про біженців, які тут перебувають, — він слухає людей, він поряд із нами. Також загально ділився: він робить, що може, але інколи складно, коли тебе не хочуть слухати і маєш шукати інших можливостей. Гадаю, це дуже цінне — мати бажання слухати, бути поряд із людьми. І я переконаний, що Папа справді поруч із нами, я це відчув. Папа подарував нам розарії. Гадаю, це теж особливий знак, бо зараз травень, місяць Богородиці; Вона в об’явленнях звертається до людей: “Моліться про мир, моліться за покаяння Росії”».
З чим повертаєтеся в Україну?
На завершення гості поділилися тим, із якими думками повертаються в Україну.
Тетяна Ставнича:
«Я вже дуже хочу додому, їду додому з відчуттям внутрішнього поспіху, хочу багато чим поділитися, враженнями від зустрічей, які ми мали; тим, наскільки ми всі разом і все буде добре».
Отець В’ячеслав Гриневич:
«Ми не самотні — це найпотужніший меседж, який я привезу в Україну», — сказав отець про зустріч із Папою Франциском. «Я привезу з собою в Україну слова надії та підтримки. Папа почув про те, що наші організації роблять з ранку до ночі. Святіший Отець благословив нас словами: “Це те, про що мені йдеться”. Нам важливо бачити, що ми рухаємося в правильному напрямку. Це обличчя нашої Церкви й наша з вами реальність».
«Я повертаюся з такими словами, яких у мові не існує. Як можна окреслити кількість обіймів, які ми отримали від наших партнерів? Я не знаю, як можна окреслити це довге потискання рук і слова підтримки, які ми чули. Я не знаю, як можна окреслити словами сльози в очах партнерів. Але все це — не пані Тетяні, не мені як отцю В’ячеславу; це все те, що хотіли переказати через нас людям, яким ми несемо допомогу. Хочеться передати всі ці неймовірні обійми, всі ці слова, ці жести, але це неможливо; і мені здається, що вони перетворюються в ту милосердну дію, яку несе Карітас».
Переклад CREDO за матеріалами: Vatican News / Карітас України
Фото: Caritas-Spes Ukraine/Карітас України
фінансово.
Щиро дякуємо!
