Культура

«В час війни вірші пишуться інші». Уляна Галич — тернополянка, католичка, українка

30 Травня 2022, 18:19 1334 Ірина Єрмак

Вона не пам’ятає часу, коли б не вміла читати і писати. Прийнята до Національної спілки письменників України у 29 років. Хоча першого віршика склала «наполовину російською», однак Мова, на щастя, в ній перемогла. І на сьогодні Уляна Галич належить до тих (як на мене — все ще нечисленних) автентичних українських голосів, які можуть відбудувати Україну в українцях.

А ще вона римо-католичка, вірянка парафії Божого Милосердя і Божої Матері Неустанної допомоги, поетеса і письменниця, літературний критик, кандидат історичних наук, — і CRЕDO з нею розмовляє про вічну поезію та про швидкоплинні (але такі дражливі!) моменти конкретики нашого буття.

— Із чого Ви ведете свій особистий відлік шляху «я поет»? Бог названий Поетом («Творець» грецькою — «Поетос»). Поезія співтворить світ, чи не так?

— Не пам’ятаю себе в той час, коли б я не вміла читати. Збереглись артефакти, які свідчать, що в 4 роки я вже читала й писала — здебільшого, правда, друкованими літерами. Рідні досі цитують мій перший віршик, про жабку. Це був чотиривірш-загадка, і наполовину він був російськомовним — бо більшість дитячих книжечок, які я мала, були саме цією мовою. Російська лунала і з екрану телевізора, російською озвучувались улюблені диснеївські мультики. При тому, що все оточення, звісно ж, розмовляло українською. Але інформаційний продукт, який ми споживаємо, формує свідомість. Це безумовно. Мені пощастило, що моя свідомість виявилася дуже життєздатною і норовливою, і я таки сформувалася як українка. Натомість поетом (чи то пак, «поеткою») я себе ніколи не позиціонувала, хоча іноді так себе й називаю, наукової об’єктивності заради. Навіть зараз не думаю, що є поеткою. Можливо, ці визначення трохи мені не пасують. Може, рамки трохи затісні. А що поети це співтворці світу — тут абсолютно згідна, хоча мій внесок у цей процес, який триває перманентно від початку часів, є дуже скромним.

 

***

вийти у ніч слухати звук ловити темряву на гачок
той хто думав купити мене за страх жорстоко прорахувався
той хто думав купити нас за жмут дзеркалець і стрічок
нічого не знав про Харків який не здався

нічого не знав про Суми не знав про Охтирку й Ірпінь
не вмів достоту вимовити «паляниця»
запам’ятайте та передайте кожному із прийдешніх поколінь:
з українського чорнозему завжди проростає криця

з українського серця народжуються пісні
але не треба їх плутати із похоронним камланням
не вмерла і не помре — повірте мені
бо кожна наступна межа не буде останньою

бо кожна ділянка кордону кожне поле і кожен ліс
кожнісінька спалена ворожа колона
це наша спільна молитва наша спільна відсутність сліз
це тепла дитяча ручка затиснена у маминій долоні

це оборона яку тримаємо битва яку ведем
Чернігів і Бережани Сокаль і Вінниця
смерте, де твоє жало? пекло, перемога твоя де?
чаша терпіння сповнилася по вінця

і навіть якщо під обстрілом упаде останній собор
то внутрішній дзвін ніколи не перестане лунати
наша спільна опора — найміцніша із можливих опор
ми усі тут солдати

 
і навіть слова породжені відлунням війни
приходять стишені й обережні завзяті й люті
ми дочекаємося весни
ми дочекаємося весни
ми уже дочекались весни
відтепер вона починається 24 лютого

 

— Що таке бути віруючим поетом?

— Для початку, певно, варто з’ясувати, що значить бути віруючою людиною взагалі. На мій погляд, дуже часто це — не боятися пливти проти течії. Коли світ тебе не приймає чи навіть відверто відштовхує, але ти все одно продовжуєш його любити. Так само й бути поетом, саме по собі — це теж, здебільшого, пливти проти течії, відкидати найбільш очевидні варіанти, виходити за межі усталеного конформізму. А, отже, віруючий поет — це просто «бінго», своєрідне подвійне влучання, коли ти навіть поміж умовними маргіналами, якими найчастіше є люди літератури, опиняєшся на ще дальшому, зовсім окремому маргінесі. Звісно, це непросто, некомфортно і може бути досить болісно, — бо переживати оцю кризу «пошуку своїх» під силу далеко не кожному.

 

Фото з особистого архіву Уляни Галич

 

З іншого боку, віра — це також і зброя, і перевага, і така своєрідна суперсила, якою лише необхідно навчитись правильно користуватися. Загалом, віра і надихає, і дисциплінує, і сприяє творчості, а може, навіть, і убезпечує її. На моє переконання, абсолютно невіруючих людей у площині творчості, мистецтва, просто немає — бо ці матерії дозволяють інтуїтивно відчувати якусь співдію, присутність чогось, вищого і повнішого за твою власну особистість. У той же час, не скажу, що завжди і повсякчас я «добра християнка», католичка, — зовсім навпаки. Мій католицизм — це те, що успадковане, прищеплене в глибокому дитинстві; те, що іманентне для мене і те, поза чим ідентичність моєї особистості була би неповною. Але це не значить, що час від часу в мене не трапляються періоди глобальної зневіри, духовного занепаду, вагань і сумнівів. Напевно, тут важливо завжди тримати в собі певний внутрішній компас, не давати йому зламатися. Зрештою, навіть зламаний компас усе одно продовжує існувати – і рано чи пізно виводить на правильний маршрут. Але рух за цим компасом може бути дуже неоднорідним.

Для поета — чи то людини, що практикує поезію, — дуже важливими є моменти пошуку, збереження внутрішньої свободи. Усвідомлення того, що всі ці речі прекрасно поєднуються з католицизмом, а в ширшому вимірі — з християнством як таким, — приходить далеко не відразу і потребує багато роботи над собою. Ну і, звісно, хтось може закинути, що релігійність накладає певні табу на поезію; не без цього, і для поета завжди існуватиме спокуса переступити певні рамки, торкнутися чогось не надто тривіального, зазирнути глибше, аніж дозволено. Тому це ось така постійна боротьба, як на мене. Нічого нового, насправді. Суцільна дихотомія і трохи дієслівних рим.

 

***

мама будить мене о пів на третю каже: вставай горить
бачиш он крайнеба чорне плавиться на червінь
відповідаю їй: не бійся то наші бандерівські прапори
розгортаються і тріпочуть відганяючи хижу тінь

це єдино можливий і потрібний для нас покров
хай огорне усіх спокійна віра і тиха лють
мама каже: земля гуркоче — то озивається кров
тих які перед нами і замість нас і тих які за нами сюди прийдуть

мама каже: чуєш стріляють чуєш бомблять міста
як усе це витримати всі ці підвали автобуси блокпости
я б хотіла мати правильну відповідь і щоб вона не була настільки проста
я б хотіла усіх врятувати і захистити

мама каже: давай молитись відповідаю: давай
стугонить повітря тьмяно поблискує березневий сніг
я любила колись цю темряву цю вологу всі ці земні дива
а тепер довіряю тільки ловцям нехороших снів

мама каже: дивись на півночі заграви і димові стовпи
як здолати цю відстань до ранку перетерпіти цю красу
відповідаю їй: не бійся нічого не бійся нічого спи
нас боронять нині і присно Всевишній і ЗСУ

 

 

— Історія каже, що найкращі церковні письменники і поети — це якраз люди глибоко віруючі, близькі до Бога-Логоса. А в церковних співах і гимнах їхнього авторства є багато глибокої теології і нема тієї емоційної солодкої безглуздості, якою повні нинішні «церковні пісні»…

— Ось 18 травня був день народження Кароля Войтили — чи не найвидатнішого католицького поета сучасності; це окрім усього іншого. Його твори сповнені тим абсолютним Логосом, який, мабуть, і надиктовував йому ці тексти, як глибинне волевиявлення. Це, безумовно, постать, що надихає багатьох. Але працювати так — значить постійно бути у певному середовищі, підтримувати духовний тонус, наполегливо простувати у обраному напрямку, формувати себе як своєрідну екзистенційну Скелю.

Природно, що такі масштабні постаті трапляються украй рідко. На жаль для людства. Ну, і для літератури, зокрема. Але це не значить, що не варто бодай пробувати наблизитись до цієї величі, цієї глибини. Можливо, навіть трансформувати її у щось, доступне для сприйняття якимсь ширшим аудиторіям. Популяризувати, так би мовити, цю імпліцитну теологію, оповідати — і навіть проповідувати — послуговуючись «простими словами». Може, це саме те, що я намагаюся робити — знов таки, далеко не завжди. Але сама часом відслідковую в своїх текстах присутність оцього теологічного мотиву, оцієї містичної зануреності у природу метафізичного, у сутність духовних зв’язків. Не те щоб я порівнювала свої вірші зі зразками сучасної української класики, — але, видається, одним із найглибших наших містиків новітнього часу був Ігор Римарук. Його поезія є самостійним космосом, бездоганним прикладом торжества духовного над матеріальним, абсолютом втілення гуманістичної — а відтак і християнської парадигми поетичного мовлення. Хоча, імовірно, сам поет і не ставив перед собою конкретно ось таких завдань, але так це працює: іноді написане є набагато більшим за того, хто пише.

Гадаю, католицизм як світоглядна основа у моїх віршах проявляється ось у такий спосіб — і це зазвичай іде їм на користь. У вимірі суто художньої, літературної якості. Тому — так, поезія зазвичай дуже добре поєднується з католицизмом, який насправді є також дуже поетичним віровченням, сповненим найтоншої естетики, як і, зрештою, все християнство. Досить того, що одним із найперших християнських поетів-«хедлайнерів», відомих нам, був євангеліст Йоан. Йому справді відкрилася сила і потуга Слова як абсолютного первня, як чистої творчої потенції, і він зумів це відобразити досить вишуканими лексичними засобами, які вражають і зворушують нас і до сьогодні.

 

***

коли-небудь заговорить каміння цих міст
і говоритиме довго спльовуючи крізь зуби кров…
а потім на одну із найбільших площ вийде старий цехмістер
і покаже усім відтяту голову змія якого він поборов

усміхнеться лагідно й ранкове сонце сяятиме на лиці
а голова зміїна буде мертва і анітрішечки не страшна
старого сюди призначили його праотці
після всіх воскресінь у нього зосталися імена

після кожної паски у нього зостався шрам
а тому він бере з собою тільки жінок і мечі
і знову й знову перебирається через пустелю щоб відновити храм
і по тисячі янголів сидять на кожнім його плечі

 

 

— І що робити з жахливим рівнем сучасного церковного (переважно паралітургійного) співу? А також інших уже затверджених «переводів»…

— Так, поетичні тексти ужиткового й навіть сакрального призначення завжди будуть своєрідним «болем» для людей із тоншим естетичним налаштуванням. Що з цим робити? Вдосконалювати тексти. Але для цього має бути системна праця цілих команд людей, має бути воля церковних адміністративних кіл, має бути ресурс. У нас, наскільки я компетентна судити, поки що з усім цим ситуація досить неоднозначна — а війна не сприяє її вирішенню. Такі речі зазвичай першими виявляються «не на часі», і залишаються там же досить довго, якщо не постійно.

Ось конкретно я — дуже люблю наші богослужіння, намагаюся брати активну участь, наскільки це можливо, — але окремі співані тексти, звісно ж, бентежать у мені оте літературне чуття, хочеться якихось тонкощів, гармонії, повноти. З іншого боку, останнім часом я спостерігаю значний прогрес у цій царині. Врешті, мені більше важить відчуття дотичності, аніж якась суто філологічна естетика. Мені здається, люди працюють у цьому напрямку, і працюють інтенсивно. Все ж таки, українська мова у латинському обряді — досить нова практика, і це потрібно враховувати, і бути вдячними за цю можливість, якої наші предки, наприклад, були позбавлені.

 

***

римувати в осінній заданій площині
наче відспівувати плащаницю
коли всі метафори так чи інакше туляться до воскресіння
а в глибині вордівської сторінки
або на її дні
проступають лиця
прочитуються голосіння
і взагалі уся ця тема із різким скороченням тривалості днів
така апокаліптично осіння

римувати в цю пору — особливо поночі — не для слабких
не для боягузів або невротиків
відтак — римувати не варто майже нікому з тих
кому пороблено чи наврочено

а якщо й записувати що-небудь то краще прості стихи
якісь уривки молитовних камлань
червоним по чорному калина й кучеряві кугутики
ні добрих ані лихих
суцільна відхла́нь
писати аби мовчати аби розчути крізь зоряні порохи

як хтось достатньо могутній
нарешті скаже:
людино, встань

 

 

 

— Як поєднати «музу і гармати»? Ваш конкретний рецепт.

— Мій конкретний рецепт — робити те, що можу, з тим, що маю, там, де я є. Тобто писати, коли є така можливість. У музу, як у якийсь окремий феномен, я не вірю, — але те, що бувають такі моменти, коли розумієш: треба сідати і записувати, бо ось воно прийшло, — це факт. Фіксація такого моменту занурення у творчість — це і є ідеальна умова для писання. Тут важливо розуміти себе, відчувати себе, мати час і можливість на все це. Звісно, що ситуація перебування у постійному стресі, страх, підвищена тривожність, хвилювання, ревіння безкінечних сирен, весь цей огром болю і трагедій, котрі тією чи іншою мірою торкнулись уже кожного із нас, — усе це не сприяє мегапродуктивному творчому процесу. Але, з іншого боку, екстремальні умови також можуть стимулювати, відкривати новий, прихований потенціал, поглиблювати лексику, загострювати думку. Це просто нова оптика, зрештою. В час війни вірші пишуться інші: вони звучать по-іншому, вони належать уже іншій авторці, ніж та, якою я була до 24 лютого. Довше обираєш слова, видлубуєш із себе цей біль, що тяжіє до мовчання, а не омовлення; вчишся говорити про лють, страждання, смерть по-новому — з усвідомленням того, що комусь цей твій текст може зрезонувати буквально по живих ранах. Все це дуже відповідально, дуже неоднозначно, і взагалі: психологія творчості — ще той лабіринт Мінотавра, там водяться різні чудовиська, і деякі навіть цілком симпатичні. Війна — просто ще один спосіб оприявнити їхню присутність.

— Зараз багато хто трансформує свої емоції та переживання у більш чи менш віршеподібну форму. І, звісно, на кожний «товар» є свій «покупець». Далеко не завжди ці віршування є поезією — але не бракує тих, хто їх поширює чи співає, хоча ці зразки творчості далекі від справжнього мистецького рівня. Але я вважаю, що для глибокого і значущого вираження нам потрібні саме високо мистецькі твори, глибші та більш змістовні, ніж “Україна-єдина” чи “Україна-солов’їна”. Прості вірші бувають геніально простими — а бувають примітивними. Що стоїть за тим, що становить метафізичну глибину, мистецьку? Я твердо переконана, що завдання поетів — продовжувати творити світ. Глибокий, справжній, не примітивний, не лозунговий, відходити від «шароварної України» з віночками і калиною, бо це той лубок, у який нас впихнула російська пропаганда.

— Критерії визначення якості поезії — узагалі чи не найбільш суб’єктивна штука, яку я знаю. Критика досі б’ється над вирішенням цієї проблеми. Але, мабуть, відповідь лежить не в академічній площині — принаймні, не цілком в академічній. Суцільна зануреність в інформаційні технології не сприяє підвищенню смаків аудиторії, якщо загалом. Ось, наприклад, маємо якусь відверту графоманію — але вона «заходить» тисячам людей, такі вірші отримують купу «лайків», поширень, мають резонанс. І, навпаки, технічно досконалі тексти можуть узагалі не відгукуватися читачеві. Якщо поезія зроблена добре, професійно, але позбавлена внутрішнього нерву, не викликає емоції, — напевно, тут теж є проблема. Але насправді, проблема є і там, і там, а істина знаходиться десь посередині, хай би як банально це звучало. Синтетичність підходу — один із найбільш універсальних методів досягнення успішного результату.

 

***

Ансельм остаточно з’їхав з котушок тієї весни
спалив монастир і пів міста разом із ним
стояв і дивився як метушаться у полум’ї всі вони
Ансельм не підозрював що може бути настільки злим

чому — ну чому мій Боже — мучився він
у цьому тривкому світі з вогню й води
я хочу почути музику а чую пожежний дзвін
я сію пшеницю а виростає поле кропиви і лободи

я довго терпів я був хорошим я був взірцем
а десь у глибоких пивницях визрівало внутрішнє зло
Ансельм ніколи не переставав картати себе за це
горів монастир і місто і потроху займалося сусіднє село

горіли вишневі сади книгозбірня горів сарай
горіла в пекельних муках його несвята душа
а діва ішла назустріч і шепотіла: не треба не помирай
бачиш як гаснуть іскри торкаючись моїх шат

 

 

Тобто поет мусить уміти писати добре, грамотно, технічно, але при цьому і відчувати оту особливу емоцію, передавати її, бути транслятором меседжів вищого, світоглядного порядку. І, звісно, поет не може існувати у вакуумі, бути відірваним від реалій суспільно-політичного, культурного життя своєї країни. Якщо цього нема, навчитись такого майже неможливо. Це до того, що літературна майстерність майже завжди — інтуїтивна. Тому так смішно виглядають різноманітні коучі й тренери з їхніми спробами «навчити вас, як написати успішний роман за 30 днів». Безумовно, вчитись потрібно; але література — це ніколи не буде про техніку. Тут і проза, і поезія виступають на рівних правах: себто усе визначає талант автора. При тому, автор може бути абсолютно комерційно неуспішним, це ні про що не говорить. Хіба про те, що він так і не навчився добре продавати себе — або не знайшов людей, готових професійно робити це замість нього. Цікаво те, що патріотичні вірші штибу «Україна солов’їна» зазвичай «продаються» досить добре. Вони діють як прості, не дуже оригінальні, але впізнавані коди, що відкривають доступ до свідомості масового споживача — і зазвичай такий маркетинг, у тому числі й соціальний, є дуже невибагливим, проте стабільно ефективним. Чи десь у всьому цьому залишається місце для справжньої поезії? Навряд. Але вона все одно існуватиме, бо така її природа — виборювати себе.

 

***

однієї темної ночі
наші мертві встали з могил
глупої-глупої безмісячної безпросвітної ночі
якраз перед тим як укотре завила сирена
якраз перед тим як ракети вдарили по житлових кварталах
якраз перед тим як світ стиснувся до точки
до кривавої точки на мапі
наші мертві знали все наперед
говорили з нами
евакуація — казали вони — прокидайтесь, ходімо!

наші мертві завжди були мудрими
вірили в Бога
сіяли гречку
наші мертві завжди уміли збиратися швидко
тепер у них звісно взагалі з цим проблем немає

які там речі у мертвих
сама лиш пам’ять
і прагнення справедливої помсти
і ще сякі-такі пожитки в наплічниках
сіль сірники знеболювальне консерви

певна річ консерви залишились із минулих життів
а знеболювальні часом потрібні навіть мерцям
бо як воно — на все це дивитись?
як воно — воскресати попри побачене?
напевно не дуже приємно
напевно боляче
напевно препарати будуть не зайвими

але наші мертві не з полохливих
наші мертві перелічені поіменно
їхній біль за живих давно переважив бажання спокою
їхня пам’ять пронизана кривавим і чорним
їхні тіні озброєні до зубів і взагалі — зубаті
їхні лиця сповнені світла
ніби у янголів — янголів воєнного часу
наші мертві встали з могил
розбудили нас
— годі спати — сказали вони — годі вже спати
ми от виспались

 

 

— Ви людина молода, але вже з 2014 року член Національної спілки письменників — на це треба «заробити»!

— Що ж, дякую за «молоду людину», бо молодість, напевно, таки більше про внутрішній, енергетичний стан, насамперед. А до віку, що в паспорті, то з віком, знов таки, вчимося до нього ставитись якось спокійніше… Ну, або ні.

Щодо того, як мені вдалося «заробити» на членство у спілці, то це історія дуже проста. Були тексти (здебільшого, таки опубліковані в інтернеті), був конкурс видавництва «Смолоскип» і лавреатство в номінації «Проза», у підсумку вийшла книжка оповідань «Кроки за спиною». Врешті, вона і стала своєрідним вхідним квитком у НСПУ. Цими справами на той момент займався відомий поет і видавець, а на сьогодні — доброволець тероборони Сергій Пантюк. Він шукав та об’єднував цікаву, на його погляд, літературну молодь і просто, без зайвих бюрократичних зволікань, приймав усіх до спілки. Себто казав: «Пиши заяву, збирай рекомендації», — і «нависав», доки всі необхідні папірчики не опинялися у секретаріаті на Банковій. Додам, що впродовж багатьох років спілка традиційно організовувала семінари-з’їзди для творчої молоді, і 2013 року я була учасницею такого семінару. Він відбувався у Ворзелі, а взагалі планувався в Ірпені — там розташовані бази відпочинку НСПУ, це були локації доволі радянського типу, але цілком затишні й приємні. Тож зараз не можу згадувати ті часи без якогось трему, ці назви раптово наповнились абсолютно новими сенсами… Тішуся, що маю спогади, пов’язані безпосередньо з цими місцями; і водночас — це завжди боляче: розгортати в собі цю внутрішню мапу поранень і втрат.

Але, повертаючись до справ літературних, зазначу, що з моменту вступу до спілки моє життя нітрохи не змінилося. Звідтоді вийшла ще пара моїх поетичних збірок, зокрема, «Урбамістика» у Видавництві Старого Лева та «#епістолярні_хроніки» (у співавторстві з Сергієм Татчиним). Далі настало певне затишшя у книговиданні. З поезією це завжди непросто, комерційно вона не надто приваблива. І, певна річ, воєнний час — не пора для якихось райдужних очікувань у цьому плані. Це вже я трохи скаржуся, але працювати не припиняю. Ось є така часто цитована формула: «Якщо можеш не писати — не пиши», і я завжди намагаюся прислухатися до себе: «Чи можу я не писати?» Буває, що можу, і тоді саме це й роблю.

— А також — якщо можеш не писати кальками чи суржиком, то, заради всього святого, не пиши… Серед нинішніх популярних українських поетів є ті, чия мова залишається в своїй основі російською: за граматикою, словосполученнями, наголосами тощо. Поезія, яка передбачає (часто) чітку структуру наголошування, могла би допомогти українцям відвойовувати Мову!

— Безумовно, поезія є одним із найефективніших інструментів реабілітації тієї чи іншої мовної системи у суспільній свідомості. Недарма дітей змушують вчити усі ці безкінечні віршики — так формується внутрішнє ментальне поле особистості. Принаймні задум саме такий.

Щодо сучасної української поезії, то вона, як на мене, уже не мусить нічого відвойовувати — бо існує на суверенних, цілковито незалежних та вільних територіях, і це факт. Хоча зараз ми зіткнулися з реальністю війни зовсім нового порядку: тут уже мусять воювати всі, і мова також стає солдатом. Але роль і функцію поезії не варто зводити лише до інструментального рівня. Можливо, в окремих випадках вона справді виростала на російськомовному ґрунті. Але навіть і так їй удалося досить добре еволюціонувати й розвинутись, хоч оцей бекграунд, семантичний і смисловий спадок десь таки відчувається і сприяє певному, сказати б, розшаруванню смислів. Це недобре — особливо в такі часи, як наш, коли потрібна максимальна чіткість і концентрація, повна логічна визначеність. Треба визнати, у поетів із логікою та визначеністю часто виникають проблеми. Втім, усе ж таки я б не ризикнула бажати українській поезії долі якогось закритого клубу «для своїх». Мова так само розвивається, набуває нових форм і способів вираження, комунікує з довколишньою дійсністю. В поезії надто багато варіативності, щоб вимагати від неї дотримання якогось усталеного кодексу правил і норм. Але, безумовно, системна робота з поетичними текстами (читання і писання) сприяє зануренню у мовну площину, дозволяє глибше збагнути мову як живий організм, відчути особливий ритм її серцебиття. Тому поезія необхідна — вона є своєрідним лакмусом для визначення рівня життєздатності мови, її творчої потенції. До речі, саме присутність значного корпусу римованої поезії в сучасній українській літературі свідчить про високий рівень розвитку нашої мови, її значну зануреність у простір художнього творення. Але при цьому наша поезія зберігає право на багатовекторність, автономність, експериментальність — зрештою, вона не мусить обмежуватися нічим, окрім себе самої: тобто вона або є, або її немає, і з цим ніяк не зарадиш. І кожен обирає для себе — впускати поезію у свій внутрішній простір, або ні.

При цьому без поезії людям цілком успішно вдається функціонувати — але тільки до певної межі. Це також об’єднує її з вірою: є те, що олюднює нас, надає сенси, заповнює якісь духовні лакуни, які потребують заповнення завжди — просто не завжди є чітке усвідомлення цього. А це вже питання ідентичності, питання самовизначення і розуміння, хто ти й куди волієш рухатися в цьому світі. Поезія дуже добре допомагає визначитися з цими питаннями, і за це ми маємо бути їй вдячними.

 

***

кажу тобі: радість — це зовсім не завдяки
це навіть не те щоб віддатись хвилям внутрішньої ріки
це навіть не те щоб садок вишневий хрущі та інші жуки…
радість це здатність до світла такий собі фотосинтез
радість це мова це опір це хронотип
це те що дає можливість дихати пірнаючи вглиб
врешті якби не радість хіба ми могли б
все це каміння за пазухами терпляче носити

радість це мить коли дух трансформує плоть
це коли немає жодних замків і пломб
це коли приймаєш себе і стаєш собі вдалим тлом
як буває хороше тло для автопортрету
ні — насправді важко буде завжди
і якщо ти хочеш усе дізнатись трохи зажди
хай у небі розтане сяйво мандрівної звізди
і опісля другого хрипко пропіє третій

бо крім цього земного часу в тебе нема межі
божі янголи репетирують щедрик у гаражі
радість це іще й можливість переймати болі чужі
радість це безумовна музика яку ти постійно чуєш
ну і звісно що радість — міра усіх спокут
кажу тобі: все відбувається саме зараз і саме тут
доки ти у своїй душі вишукуєш п’ятий кут
дитинча у холодній шопці переночує

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Тернопіль
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: