Вшанування реліквій — біблійна практика?

Вшанування реліквій глибоко вкорінене у Святому Письмі.

«Помер Єлисей і поховали його. Другого року моавські ватаги вчинили наскок на землю. Одного разу якось ховали люди одного чоловіка, та як побачили ватагу, вкинули того чоловіка в гріб Єлисея й утекли. Той торкнувся об кості Єлисея, ожив і знявсь на ноги» (2Цар 13, 20-21).

Вшанування істотно відрізняється від поклоніння, зарезервованого лише для Бога. Це висока честь, яка надається чомусь або комусь завдяки виявленій у ньому благодаті від Бога. Реліквія (і святий, якому вона належить) відображає велич Бога так само, як шедевр мистецтва чи музики відображає велич таланту художника чи композитора.

Отже, вшановуючи реліквії та святих, ми прославляємо Бога. Святих шанують лише тією мірою, якою вони відображають Божу благодать і святість. Якщо людина поклоняється таким предметам, вона не дотримується католицького вчення щодо зла ідолопоклонства — розміщення будь-чого, крім Бога, на унікальному місці, що належить лише Йому.

У наведеному вище біблійному уривку матерія ясно передає чудо і благодать від Бога. Це все, що потрібно католикам, щоб розумно та згідно зі Святим Письмом вшановувати такі предмети.

Є й інші біблійні приклади реліквій:

«Взяв він плащ, що впав з плечей Іллі, і вдарив по воді, кажучи: “Де Господь, Бог Іллі?” І вдарив по воді, і вона розступилась на обидва боки, і Єлисей перейшов» (2Цар 2, 14)

«Й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь з них упала. Сила людей збиралась навіть з довколишніх міст Єрусалиму, несучи хворих та тих, що їх мучили нечисті духи, і вони всі видужували» (Діян 5, 15-16).

«Та й чуда неабиякі творив Бог руками Павла: досить було прикласти до недужих хустинку чи фартух, які були діткнулись його тіла, і недуги їх покидали, і виходили злі духи» (Діян 19, 11-12).

Кістки Єлисея були реліквією першого класу — тобто, частиною самої людини. В інших уривках наведено приклади реліквій другого класу — предметів, що мають силу, бо були пов’язані зі святою особою (плащ Іллі і навіть тінь святого Петра), і третього класу — предметів, які просто торкнулися святої особи чи реліквії першого класу (хустки, що торкалися святого Павла).

У П’ятикнижжі можна прочитати про передвісники реліквій і, зокрема, про отримання святості через дотик до священних предметів:

«Сім днів покутуватимеш за жертовник та освячуватимеш його. Тож так стане він пресвятим; усе, що доторкнеться до жертовника, стане святим» (Вих 29, 37).

«І зробиш з того миро на святе помазання; пахуче мастило, як виробляє виробник мастил. Це буде миро до святого помазання. Та помастиш ним намет зборів та кивот Свідоцтва; стіл і весь посуд його; світильник і посуд його та кадильний жертовник; і жертовник для всепалення і весь посуд його; вмивальницю та її підставку. І коли ти освятиш їх, будуть вони пресвятими; усе, що доторкнеться до них, стане святим» (Вих 30, 25-29).

Варто зауважити, що спочатку робиться «миро святого помазання», яким змащують кивот та пов’язані з ним священні предмети, щоб зробити їх «пресвятими». Своєю чергою вони дарують святість усім, хто їх торкнеться. Якщо це не основний принцип реліквій, то що тоді?

Бог сказав Мойсеєві про тіло жертовного агнця, принесеного у храм: «Все, що доторкнеться до її м’яса, освятиться, а коли кров її бризне на одежу, то те, на що бризнуло, випереш на святому місці. Глиняну посудину, що в ній варено м’ясо, треба розбити; а коли варено його в мідній посудині, то треба витерти її й виполоскати водою. Кожен мужчина зо священицтва їстиме його: це пресвята річ» (Лев 6, 20-22). Чим це відрізняється від католицьких реліквій? Це ж саме було сказано Господом навіть про хлібну жертву (Лев 6, 14-17).

Кивот Завіту також містив реліквії: «золотий посуд з манною, розцвіле жезло Арона й таблиці завіту» (Євр 9, 4). Манна, їжа, яку створив Господь, щоб нагодувати євреїв після виходу з Єгипта, була матеріальною; ймовірно вона зберігалася надприродним чином, якщо проіснувала так довго. Паралель із нетлінними реліквіями та пов’язаними з ними практиками і принципами тут дуже очевидна.

Протестантські критики реліквій запитають, де пролягає межа між правильним вшануванням реліквій та ідолопоклонством. Якщо реліквії стають ідолами, займаючи місце Бога, або використовуються для фінансової вигоди, або вважаються магічними предметами, це неприпустимо. Тут і пролягає межа. Розуміння реліквій повинне бути сакраментальним і ґрунтуватися на біблійному розумінні вшанування святих. 

Забобони та ідолопоклонство — такі як хтивість, гордість чи жадібність — це помилкові та злі погляди, що живуть у чиємусь серці. Зазвичай ми не знаємо, що на думці у людини, просто спостерігаючи за її зовнішніми діями. Двоє людей могли однаково схилитися перед реліквією. Можливо, хтось із них при цьому розглядає її як оберіг або ідола, і цим тяжко грішить. Інший натомість вшановує реліквію відповідно до католицького вчення. Нам важко визначити, хто з них переходить межу, на основі цих суб’єктивних факторів. Це не проста справа.

Отже, хоча у Святому Письмі немає слова «реліквія» (так само, як і слова «Трійця»), натомість воно вказує нам на природу і концепцію цієї доктрини.

Переклад CREDO за: Дейв Армстронґ, National Catholic Register