Я думаю, чим відрізняється моє покоління від того покоління, з яким я працюю в соціальному центрі, — там наймолодшим під сімдесят.
І мені здається, що справа у певному смиренні, яке є у них і якого бракує нам.
Ідеться не про смирення хворобливе і боязке, а про щось глибоке, я би сказала — вистраждане.
Вони спокійно ставляться до їжі, бо знають, що таке голод. Спокійно — тобто люблять і поважають їжу, а не говорять, відкопиливши губу, як їм усе приїлося.
Вони не зосереджені на манатках і спокійно роками носять той самий одяг і взуття. У мене є пацієнти, які в часи війни ходили босоніж по снігу.
Вони розсудливо ставляться до того, що в них немає змоги їздити за кордон, і відпочинок неподалік вони сприймають спокійно, бо свого часу жили в країні, з якої не було виїзду, і для відпусток цілком вистачало Одеси й Піцунди.
Вони не зациклені на тому, що діти й онуки приділяють їм замало уваги, бо в їхньому житті бували й гірші втрати.
Вони не падають непритомні при обстрілах, бо пройшли через гетто, концтабори та евакуацію. Коли я сказала до пацієнтки під час нашої останньої війни, що мені набридли 50 днів обстрілів, бомбосховищ і сирен, вона відповіла, що знову згадала Ленінград, у якому не було що їсти. У нас, сказала вона, принаймні їсти є що. І тоді я змовкла, бо в мене був дім, ліжко, магазини, інтернет…
Мої пацієнти живуть на межі вічності і вже чують її дихання. Багато з них уже зовсім не бояться смерті й смиренно чекають на її прихід.
Моєму поколінню мало грошей, мало розваг, товарів, речей. Ми постійно нарікаємо на ціни, начальство, роботу, клімат, — а от вони скаржаться мало.
Якось я запитала пацієнтку, що робили, коли весь світ остогид. А вона мені сказала — встати, скупатися і жити.
Омитися і жити далі.
От і вся премудрість.
Марина Юшкевич,
1971 р.н., магістр соціальної роботи, Беер-шева, Ізраїль
Переклад CREDO з дозволу автора
фінансово.
Щиро дякуємо!
