У такій ситуації проблема полягає не в тому, що каяник «витягне» зі сповідника розрішення, а в тому, що навіть якщо сповідник промовить над ним формулу розрішення, то фактично воно не відбудеться.
Якщо ви колись чули під час сповіді «Відпускаю тобі гріхи за умови, що…», то загалом може бути два варіанти.
Читайте також: Сповідь: а якщо я забуду якийсь гріх? А як щось приховаю?
Розрішення за умови
Перший варіант: сповідникові поплуталося в голові й він забув, що це не він помер за вас на хресті. Оскільки він не є вашим Спасителем, то не йому вирішувати, на яких умовах вам прощати й відпускати гріхи. Краще йому вийти зі сповідальниці, підійти до хреста, стати навколішки і подивитися, хто на ньому висить.
Можна також заскочити на будівельний майданчик, попросити собі на пам’ять три великі цвяхи і стискати їх у долоні, якщо колись у майбутньому йому захочеться відпустити гріхи залежно від вигоданих ним умов, ставити які він не має ані найменшого права. Бо що могло б дати йому таке право, якщо не завдяки його смерті й воскресінню Бог «примирив світ із собою»? Сповідник — це розпорядник Божого пробачення, а не його власник.
Другий варіант (більш імовірний): сповідник використав якусь карколомну метафору (і, можливо, дещо передав куті меду). Оскільки він не має повноважень ставити прощення гріхів у залежність від виконання будь-яких вигаданих ним умов (щодо минулого, теперішнього чи майбутнього), то його завдання полягає в тому, щоб розпізнати, чи пенітент насправді готовий прийняти відпущення гріхів. Що це означає?
Чи в змозі ви прийняти відпущення гріхів?
Структура і спосіб звершення Таїнства покаяння і примирення змінювалися протягом століть. Попри це, його основа залишалася незмінною. «Вона містить два однаково істотні елементи. З одного боку, дії людини, яка навертається під впливом Святого Духа, а саме: жаль, визнання гріхів і спокутування; з іншого боку, діяння Бога через посередництво Церкви» (Катехизм Католицької Церкви, 1448).
У формулі розрішення йдеться про те, що Бог «примирив світ із собою через смерть і воскресіння свого Сина, і Святого Духа зіслав на відпущення гріхів…» Це вже відбулося. Образно кажучи, з боку Бога все вже виконано, готово. Він не роздумує, пробачити вам чи ні.
Натомість, важливе питання звучить так: «Чи в змозі ви прийняти Його прощення й відпущення гріхів. Це вирішує прийняття (або ні) постав і виконання (або ні) дій, які у наведеному вище фрагменті з Катехизму називаються «діями людини, яка навертається». До них належать: жаль за гріхи, визнання їх під час сповіді та відшкодування за гріхи.
Бути в змозі прийняти прощення
Очевидно, що жаль виникає з іспиту совісті. Іспит совісті ми робимо безпосередньо перед сповіддю, а також спонтанно, регулярно дослухаючись до свого сумління. Жаль за гріхи не обов’язково має означати емоційне відчуття прикрості через те, що ви вчинили. Його суттю є визнання: те, що я зробив (або мав намір зробити), було поганим.
Це, звісно, логічно передбачає щире рішення більше не допускатися поведінки, яку я визнав гріховною. Називаємо це зазвичай «непохитним рішенням виправитися».
Визнання гріхів з очевидних причин передбачає щирість цього визнання. Щирість означає, що я нічого не приховую і називаю свої гріхи на ім’я, конкретной чітко (хоча й не обов’язково описую їх на сповіді з усіма можливими подробицями, якщо це не важливо для розуміння суті мого гріха і тягаря провини). Без щирості й повноти визнання гріхів таке визнання насправді буде брехнею, а отже — ще одним гріхом. Як каже старе єврейське прислів’я, «напівправда — це повна брехня».
Відшкодування — це, щонайменше, справжня готовність виправити завдані кривди й відшкодувати втрати, спричинені моїми гріховними діями. Не завжди (з різних причин) ви зможете цей щирий намір здійснити. Проте (чи навіть попри це) такий намір має бути справжнім мірилом ваших можливостей і зовнішніх обставин. Із відшкодуванням завжди (але не повністю!) пов’язана також призначена сповідником покута.
«Умови» доброї сповіді
У традиційній катехизі (перенесеній навіть у популярний «Катехизм Католицької Церкви для молоді — YOUCAT») ці дії каяника називають «умовами Таїнства покаяння» або «умовами доброї сповіді». Їх п’ять: іспит совісті, непохитне рішення виправитися, щира сповідь, відшкодування Богу й людям.
Вони сформульовані так, щоб легше було зрозуміти і запам’ятати, які дії необхідні для того, щоб бути готовим фактично отримати відпущення гріхів. Проте слово «умови» в цьому контексті не дуже вдале. Адже воно може припускати обумовленість Божого прощення й відпущення гріхів за принципом: я тобі пробачу, якщо ти… те чи інше зробиш (або не зробиш).
Тоді, як ми вже казали й добре знаємо, з боку Бога маємо справу з незмінною готовністю і бажанням примирити з собою грішника та пробачити йому. Проблема може бути лише з нашого боку, якщо ми не визнаємо свою провину, не хочемо щиро її визнати, не хочемо відмовитися від поганої поведінки, виправити її мірою своїх можливостей.
Коротко кажучи, нам бракує готовності по-справжньому прийняти пробачення і благодать, тобто силу для доброго життя, що походить від Бога.
Саме це має на думці Катехизм, коли, повторюючи за старшими документами, стверджує, що «покаяння зобов’язує грішника добровільно прийняти всі ці елементи: у серці — жаль, на устах — визнання, у своїй поведінці — глибоку покору або плідне покутування» (ККЦ 1450).
Цей обов’язок насамперед має логічний характер, пов’язаний із причинно-наслідковою природою реальності. Моральний також, але як вторинний. Якщо я не готовий прийняти відпущення гріхів, то проблема не в тому, що я незаконно «витягну» зі сповідника розрішення, а в тому, що навіть якщо він промовить наді мною формулу відпущення гріхів, то фактично воно не відбудеться.
Розпізнання, а не шантаж
А зараз — увага: як ми вже згадували, одне із завдань сповідника — це розпізнати разом із каяником, чи він готовий прийняти розрішення. Часто це робиться дуже просто, а тому — непомітно. Це означає, що оскільки пенітент прийшов до конфесіоналу і визнає гріхи, то сповідник припускає, що він зробив іспит совісті, визнає свої гріхи, визнає їх щиро, хоче більше їх не повторювати і має намір їх відшкодувати.
Усе це висловлюється в стислій формулі, якою нас учили завершувати сповідь у конфесіоналі: «Більше гріхів не пам’ятаю, за всі дуже шкодую, обіцяю виправитися, прошу про покуту і відпущення гріхів».
Однак у деяких випадках сповідник може сказати, що каяникові потрібно звернути увагу на (або розпитати його про) певні його дії, які впливають на його готовність прийняти розрішення. Це потрібно для того, щоб у разі її відсутності або нестачі не «випустити» з конфесіоналу людину, яка буде щиро переконана, що отримала відпущення гріхів, тоді як фактично цього не відбулося.
Сповідник також може визнати за потрібне підказати каяникові якусь конкретну дію. І саме тоді найчастіше можна почути те нещасне «за умови», яке може бути таким оманливим. Отже, потрібно розпізнати. Це обов’язок сповідника. Може виникнути запитання або пропозиція чи підказка. Але ніколи — шантаж.
Що робити, якщо почуєте «умову» розрішення
Якщо ви почуєте від сповідника про «умови», то зазвичай ідеться про невдале формулювання, метафору або неточність, що вкралися в душпастирську практику сповідника, який щиро бажає добра пенітенту. Завжди можна спробувати розпитати про це, з’ясувати зі сповідником або задіяти чесноту смирення та розуміння, оминаючи мовчанням «промах» сповідника.
Так чи інакше, розрішення відбувається в момент сакраментальної сповіді, в «тут і тепер» конфесіоналу, — або не відбувається взагалі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
