Свідчення

Священник, який розвозить допомогу: «Коли ми дісталися Бородянки, це виглядало як вхід до пекла»

Czytać po polsku

05 Липня 2022, 17:13 2926

Отця В’ячеслава Бистрицького з римо-католицької парафії Христа Царя у Хмельницькому знають багато людей. І не виключно римо-католиків, і не тільки католиків узагалі. Цей священник- місіонер, який навчався у семінарії «Redemptoris Mater», займається допомогою біженцям.

Про те, як це склалося і як триває далі, отець розповів для CREDO.

 

— 2009 року я закінчив Архідієцезіяльну місійну семінарію «Redemptoris Mater» у Варшаві. З 2014 року працюю в Україні. Нині — вікарій парафії Христа Царя у Хмельницькому. Тут мене і застав початок повномасштабної агресії Росії проти України.

Вже починаючи з 24 лютого в Хмельницькому було дуже багато біженців, які, рятуючи життя, залишили свої домівки. Багато з них затримувалися в нашій парафії: хтось залишався надовго, а хтось — тільки переночувати і рушати далі. Ми бачили, що люди, які втікають від жахіть війни, потребують нашої допомоги. Тож намагалися допомагати, як могли: їжею, ночівлею, добрим словом про Ісуса Христа, який переміг смерть; часом — просто тим, щоб їх вислухати.

Попри таке становище, душпастирська діяльність у парафії не припинялась. Багато людей приходили молитися про мир. Щоправда, на якийсь час довелося перервати катехизацію: з 18.00 починалась комендантська година. Потім, коли її початок перенесли на 23.00, катехизи поновилися.

 

 

З перших днів війни я замислювався, питаючи Господа: крім того, що вже роблю — сповідь, Євхаристія, молитва, розмови з людьми, — що я ще можу зробити? Питав у Бога, як конкретно в цій ситуації я повинен відповісти на Любов, яку отримував від Нього все моє життя. Я молився, читав Святе Писання. Господь відповів мені словом про Доброго самарянина, який потурбувався про всіма покинутого подорожнього. Це слово спонукало мене допомагати тим, хто цього найбільше потребує: біженцям, пораненим, тим, хто втратив усе, що мав, а особливо — тим, хто втратив рідних та близьких.

Спершу я не знав, як це робити — адже мої особисті можливості дуже обмежені. Але Господь, як завжди буває в таких випадках, сам став провадити. До мене почали звертатися знайомі з різних країн: запитували, чим можуть допомогти. Відтак до нас почала надходити допомога, завдяки чому я зміг допомагати потребуючим.

В перші дні купував на зібрані кошти речі, які були потрібні. Придбав велику партію термобілизни: був початок березня і було дуже зимно. Потім кілька разів завантажував бус харчами і водою, щоб роздавати біженцям, які евакуювалися поїздами. Вони їхали по 12 і більше годин — зі сходу, півдня або з Києва, у переповнених вагонах, часто маючи при собі тільки документи. З ними було багато малих дітей.

Можливості купувати все потрібне на місці дуже швидко вичерпалися. Потрібно було організувати збірки у країнах Євросоюзу та перевезти в Україну. Я не знав, як це робити, але Господь знову попровадив. Я познайомився з Лицарями Йоана Павла ІІ у Варшаві, які регулярно доправляють гуманітарні вантажі в Україну. Вони охоче надали місце для зберігання зібраної гуманітарки, а також досі допомагають у її перевезенні. Відтоді вся допомога, що надходить із різних країн ЄС, перед усім — із Польщі, з різних парафій, від священників, Неокатехуменальних спільнот та інших людей, небайдужих до чужих страждань, кого я знаю особисто, — накопичується у Варшаві, звідти переправляється в Україну, а потім — відразу до потребуючих.  

 

 

Велика кількість отриманої допомоги потрапляє на схід, у ті місця де вона потрібна найбільше. Часто це населені пункти, звільнені від окупації. Або ті, куди дуже важко доправити допомогу, оскільки ці території постійно обстрілюють. Ми — від парафії, а також співпрацюючи з фондом «Шанс на життя» — намагаємось дістатися до таких місць, щоби прийти з допомогою. Адже людям, які там знаходяться, надзвичайно важко. Допомогу не раз довозили в такі міста, як Сєвєродонецьк, Краматорськ, до населених пунктів поблизу Харкова і Миколаєва, до Бучі та Бородянки, відразу після їх звільнення, і до інших, що опинились на лінії фронту.

У Хмельницькому на сьогодні перебуває близько 88 тисяч переселенців, які також щодня потребують допомоги. В парафії — завжди, коли це можливо, — така допомога надається кожному, хто по неї звертається. Ми допомагаємо фонду «Шанс на життя», який складається з волонтерів і постійно утримує близько 250 переселенців.

Крім ліків, засобів гігієни, одягу та харчів тривалого зберігання, по які до нас постійно зверталися потребуючі, нам також вдалося придбати досить дорогі апарати для лікування ран під тиском, про які мене просили лікарі у шпиталях. Із допомогою такого апарату за 5-10 днів люди видужують від ран, що довго не загоювалися. Завдяки різним доброчинцям ми придбали 25 таких апаратів зі змінними аксесуарами. Лікарі були нам за це дуже вдячні, казали, що це дуже важлива допомога.

 

 

За час війни я кілька разів їздив зі своїми знайомими на схід, щоб завезти допомогу. За кілька днів після звільнення Бородянки, Бучі та Ірпеня ми подалися туди з продовольством і медикаментами. Ми були чи не першими, хто приїхав туди після визволення, ще до приїзду журналістів. Побачене по дорозі здавалося вікном в іншу реальність: як вхід у комп’ютерну гру. Спалені танки на швидкісній автостраді, нерозірвані снаряди від «Градів», що стирчали з асфальту посеред дороги, вигнуте потужним вибухом огородження дороги, кілька- або кільканадцятиметрові отвори в чорних від диму стінах будинків — усе це створювало образи, які ми досі бачили тільки у фільмах про кінець світу. Коли ми дісталися Бородянки і зупинились перед багатоповерхівкою, наполовину зруйнованою вибухом авіабомби (знімок цього будинку облетів увесь світ, з-під її руїн витягнули 44 тіла), — це виглядало як вхід до пекла.

У розмовах із мешканцями Бородянки, що була окупована протягом місяця і зазнала більшої руйнації, ніж Буча, ми почули: те, що чинили російські окупанти, виходило далеко за межі того, що нормальна людина може собі уявити. Катування зв’язаних людей, ґвалтування жінок, дітей, навіть немовлят… Літерою V на парканах (я це бачив на власні очі) вони означали будинки, де є хтось, кого можна зґвалтувати, — щоб не шукати довго. Дивлячись на все це, можна було побачити, як нищить людину диявол, справою якого є кожна війна.

В останній тиждень окупації мешканці Бородянки їли собак і котів. Коли надійшла перша допомога — люди плакали, як їм давали консерви. Сльози текли і в нас: ми не могли повірити, що це відбувається насправді. Усвідомлення дійсності і неможливість повірити, що це — правда, постійно змінялися в наших думках. Мені видавалося, що якийсь страшний сон постійно змінюється не менш страшною реальністю.

 

 

Нещодавно я їздив до Циркунів і Рогані. Циркуни — містечко, звільнене за кілька днів до нашого виїзду, і ми подалися туди, щоб завезти людям харчі. Містечко знаходиться 40 км від російського кордону — ці терени постійно обстрілює артилерія рашистів. Весь час, поки ми роздавали пакунки з їжею, було чути вибухи російських снарядів. Спочатку люди підходили до нас зі страхом і недовірою, не знали, чого від нас можна чекати. І в цьому нічого дивного: як ще можуть поводитись люди, що живуть у постійному страху? Невдовзі, переконавшись, що ми приїхали з добрими намірами, що ми насправді хочемо допомогти і нічого за це не просимо, почали підходити і ледве стримуючи усміх брали те, що ми привезли. А ще за деякий час ми побачили на їхніх обличчях неприховану радість. Дякували, що не забуваємо про них у важкий час. Через кільканадцять хвилин солдати, які нас супроводжували (бо туди не можна вільно заїжджати через ризик обстрілів), наказали нам хутко їхати за ними. Пізніше вони сказали: їм повідомили, що нас помітили з дронів і з хвилини на хвилину можна було чекати інтенсивного обстрілу. Тоді постраждали б і ми, і люди, які отримували допомогу. Ми швидко виїхали через український блокпост, де солдати були готові прикрити вогнем наш конвой… Важко уявити, що щось таке відбувається сьогодні в нашій Україні!

Як виїхали з Циркунів — поїхали до Рогані, ще одного міста поблизу Харкова. Наша дорога пролягала через Салтівку — район Харкова, що найбільше постраждав від московської агресії. Знову: багатоповерхівки з величезними проломами в стінах і дахах, що виглядають як розвалені споруди з дитячого конструктора, бо в голові так і не вкладається, що це — дійсність. Спалені майже до пня дерева на колись людних вулицях. Крамниці, де змішались колись веселі кольори вітрин з теперішніми чорними рештками конструкцій, що стирчать у різні боки. І — пустка. Широкі й довгі міські вулиці, на яких немає нічого, крім протитанкових загороджень. І поодинокі люди, які з різних причин залишилися в місті: хто — щоб його обороняти, хто — щоб допомагати іншим як волонтер, хто ще з якихось інших причин, їм одним відомим.

 

 

За півгодини ми доїхали до Рогані. Це місто було звільнене раніше, ніж Циркуни. Там на нас уже чекала громада. Люди жваво підійшли до машини, коли ми їх запросили. Про те, що ми приїдемо, їх попередили. Все привезене роздали швидко і, попрощавшись, поїхали до дільниці, забудованої приватними будинками, де ще залишалося багато підбитих російських танків. Великі й потужні машини, які на фотознімках здаються набагато меншими, насправді — могутні. Коли можна побачити товщину сталевої броні, велику кількість різних деталей і приладів, і водночас бачити усе це розшматованим, починаєш розуміти жорстокість війни. Яке ж потужне знаряддя люди виробляють для того, щоб убивати, нищити, щоб підкорювати собі слабших! Після цього знову повертається відчуття глибокого болю від несправедливості, яка розігрується на твоїх очах. Стаєш наочним свідком того, чого не побачиш у найгірших кошмарах.

Проїжджаючи через Рогань, ми затримались біля одного з приватних будинків. Волонтери з Харкова, які нас супроводжували, запропонували оглянути яму, а точніше — воронку від вибуху авіабомби. Ми увійшли на подвір’я, де господарі показали нам вибиті вибуховою хвилею шибки в їхньому домі і паркан, у якому застрягли уламки бомби. Валерій, господар, показав нам також уламок, що стирчав із дерева: пролетіло з півметра біля нього і вдарило в дерево на його очах. Оповідав про це з тривогою і весь час дякував Богу за те, що ще може ходити своїм подвір’ям. А коли ми пройшли через подвір’я і рясний сад із фруктовими деревами, нам знову відкрилося те, у що тяжко повірити. Між домами була вирва — як котлован для закладки фундаменту. Від думки, що це зробила тільки одна бомба, і уявлення того, що можуть зробити кілька, а там більше — кілька десятків таких бомб, стигне кров у жилах. Ще більше вражає думка про те, яке знищення несуть ці засоби смерті. Повністю знищено один будинок, ще кілька ушкоджені. Не обійшлося без трагедії. У знищеному будинку перебувала родина — загинули всі. Я помолився про упокій їхніх душ у Небесному Царстві, і ми поїхали назад.

 

 

Присутність Католицької Церкви, як і всіх інших дійсностей в Україні, на цих теренах дуже зменшилась. Дуже багато людей виїхали: хто в західні області, хто за кордон. Ті, хто залишився, мірою змоги збираються на молитву. Якщо вдається зібратися, то це зазвичай відбувається або в підвальних приміщеннях храмів, або в погребах приватних будинків. Адже ситуація залишається небезпечною: постійно тривають обстріли. Становище дуже хитке — але, з іншого боку, це допомагає переживати молитву як щось насправді фундаментальне, як щось, що дає сили. Про це від багатьох можна було почути. В усій Україні люди безустанно моляться про навернення Росії та України, як про це просила Пресвята Діва Марія у Фатімі і про що нагадав Папа Франциск. Люди моляться за мир.

Мене часто запитують: «Якщо Господь Бог добрий, то чому Він допустив війну, чому допустив звірства, які сталися в Бучі та Бородянці, чому страждають невинні? Чи насправді Він добрий? Чому тоді це все не зупинить?» І це для мене можливість представити всю істину, про яку говорить Біблія. Знаємо, що є Бог; але знаємо також, що існує диявол. Людина у своїй свободі може вибирати: бути на боці Бога чи на боці диявола. Коли людина стає на бік диявола, це веде її до смерті, яку християни називають гріхом. Кожна людина, коли вибирає гріх, стає на бік диявола і бере участь у руйнуванні, до якого він доводить. Війна є тому, що людина ведеться на брехню демона. Часто здається, що це занадто — говорити, що гріх призводить до смерті. Згрішив, посповідався — і по всьому! Ба навіть коли грішив — було приємно. Яка смерть? Церква перебільшує. Ні!!! Війна відчутно показує, якою є та смерть, до якої провадить гріх. Показує, до якого нищення може привести злий дух.

Ми, християни, перебуваємо в кращому становищі. Віра у Христа, який переміг демона і дає нам участь у цій перемозі, — це допомога, яку нічим не замінити. Досвід близькості Бога під час молитви додає сили і надії. Воскреслий Христос щодня являє нам обличчя люблячого Бога Отця, який ніколи не забуває про своїх дітей. Навіть коли йде війна.

Христос воскрес!

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: