Скільки перших Мес може відслужити священник? Це запитання — не задачка на елементарну логіку, бо в Церкві елементарної логіки дуже мало.
У неділю 10 липня 2022 р. свою приміційну Месу відслужив у житомирському храмі св. Йоана з Дуклі о. Владислав Чорноус OFM. Він прийняв ієрейські свячення майже рівно місяць тому, 11 червня, з рук єпископа Одесько-Сімферопольської дієцезії Станіслава Широкорадюка — співбрата у францисканському ордені. Оскільки католицький священник має обов’язок служити Святу Месу щодня, то запитання до настоятеля було простим: скільки «перших», приміційних Мес може бути у житті священника, якщо він уже, ось конкретно, місяць як висвячений?
— Стільки, скільки є храмів, у яких він уперше служить Святу Месу! — сказав для CREDO о. Петро Новосельський OFM. — Це правило стосується першого року служіння неопресвітера, а не виключно «першої Меси» в його житті. Отець Владислав родом із Баранівки на Житомирщині, у нашій парафії провів три місяці на дияконській практиці перед свяченнями. І всім запам’ятався видатними проповідями. Постулат відбув у Шепетівці, новіціат — у Лєжайську, в Польщі, потім шість років навчався у семінарії в Кальварії Зебжидовський. Практику мав і у Варшаві, і в Житомирі теж (літню практику після дияконських свячень). Свою першу після висвячення приміційну Месу він відслужив у рідній Баранівці, де парафією опікується о. Ростислав Печенюк, а сьогодні маємо дар приміцій і папського благословення для вірян храму Йоана з Дуклі. Протягом цих місяців, які ми провели з о. Владиславом, коли він був тут на практиці, він був для мене наче нова людина! Він вивчав німецьку мову на курсах в Австрії, спілкується німецькою, багато читає — дуже багато читає, теологічну літературу, він дуже обдарований, справді. Деколи сидиш і слухаєш його з відкритим ротом, як він розповідає: ніби ти все це знаєш, але він уміє «зачепити»!
Отця-приміціянта парафія вітала, бо це свято для всіх: священнику — вдячний прийом, парафіянам — папський відпуст. Однак вітання були більше ніж відповідними і принагідними: о. Владислава вітали діти, «молодша» молодь, «старша» молодь, читали йому свої невправні щирі віршики, обіймали…
— Я дуже вдячний, — сказав молодий священник, — настоятелю за запрошення, вам — за такі теплі слова, бо хоч я тут недовго був на практиці, якихось три місяці, та ця парафія назавжди увійшла у моє серце. Дякую і прошу вас про молитву: пам’ятайте про нас у своїй молитві! Бо стати священником набагато легше, ніж залишитися священником. Дорога священика після іспитів у семінарії тільки розпочинається…
Молитву за нього від імені всіх парафіян обіцяв приміціянтові на початку богослужіння настоятель парафії, сказавши: «Нехай Бог благословить тебе на цих перших кроках твого священницького життя. А ми, як парафія, як брати, обов’язково будемо огортати тебе своєю молитвою, просячи в Бога всіх необхідних благодатей у тому, щоб ти крокував сміливіше до Господа і провадив також нас, люд вірний, до Нього».
Отець Владислав виголосив гомілію, роздумуючи над «рецептом вічного життя» у літургійних читаннях дня.
— Не тільки цей набір читань, але все Святе Письмо говорить нам про життя вічне, — зазначив молодий проповідник. — Складність полягає в тому, що хоч рецепт ясний і зрозумілий (бо рецепт це загалом чіткі вказівки, що, де і як робити), то попри це постає безліч запитань, як цей «рецепт» виконати. «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» Це питання є немовби безнадійним криком від людини, перед якою замкнулися брами раю… Але з Божої сторони це не може бути безнадійним, бо Бог є повнотою радості і Він себе об’являє. Дорога до Бога виявляється настільки простою, що, власне, це в голові не вміщається! «Ця заповідь, що я сьогодні наказую тобі», каже сьогоднішнє Перше читання, «дуже близька тобі: вона на устах твоїх і в твоєму серці». Вона до такої міри проста, що аж складна і недосяжна! Вічне життя осягнути можливо — тому, що це для нас зробив Бог. Не людина власними силами. Це Бог проклав міст, від самої Вічності, від своєї недосяжності, аж до людини, яка тут у просторі, в часі… у гріху. Що ж треба зробити, щоби знайти цей міст, який прагне знайти кожна людина, навіть якщо не усвідомлює цього? «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, всією силою твоєю… і ближнього як самого себе».
Як побачити невидимого Бога, як любити Його «всім» собою, і де є той «я», який може сягнути Бога і вічно жити? Щоб знайти себе як особу, центр свого існування, треба розрізнити між «я» і «моє». Предмети, речі в нашому житті, навіть якщо вони є плодами моєї праці, це становлять суті мене самого. Можна втратити зароблений автомобіль, але це не буде втратою себе. Якщо я втрачаю якусь річ, то не починаю «менше існувати», ніж доти. Якщо я втрачаю частину тіла, то теж не втрачаю себе. Це «моя рука», але не «я». Тому люди з фізичними вадами — це все одно повноцінні люди. Навіть якщо ми говоримо про мозок, завдяки якому існує свідомість, це теж тільки орган: це «мій мозок», але це не «я». Моє єство — це не речі довкола і не органи тіла. Може, тому злочинці й кати, які жадають сягнути самого центру єства своєї жертви, нищать її фізично, розтинаючи на частини її тіло, однак не можуть торкнутися її «я»…
Щоби торкнутися центру єства особи, треба торкнутися її душі, яка проявляється через тіло. А щоб торкнутися душі, не треба багато сили: можна легко торкнутися долоні і трошки її затримати в своїй руці. Чи ж не так зустрічаються і взаємно пригортаються одна до одної дві люблячі душі? А чи не сягає самого центру вашого «я» дитина, яка хоч і не сильно, але обіймає вас, виражаючи свою любов, — чи то діти, чи ваші онуки? Ні сила, ні насильство, ні зло, ні прагнення влади, панування не можуть дійти до центру нашого єства — тільки любов.
Тут і міститься для нас підказка, як виконати заповідь любові до Бога і ближнього. Виявляючи любов людині, істоті видимій, ми можемо сягнути Бога невидимого. Любов робить невидимого Бога видимим!
фінансово.
Щиро дякуємо!
