Чи можна винуватити зранену людину, що вона не відкривається на повну довіру Богові, на справжню віру?
Рана — це місце, яке болить. Це спогад про якесь страждання, зазнану кривду. Коли хтось нас торкається у місці поранення — біль повертається, ми реагуємо травматично, невротично, прагнемо уникнути страждання. Реагуємо інакше, ніж інші люди, які не носять у собі такої рани.
Найчастіше рана викликає в нас захисну реакцію — закритість; але вона також може викликати агресію і напад. Як же часто ми стараємося затушувати рану, заперечуючи її існування та відкидаючи самий факт поранення! Не моє право — обговорювати тут процес поранення, його прояви та види. З цим варто звернутися до психології, яка досліджує такі питання своїми методами.
Справжнє поранення завжди є наслідком якоїсь пережитої кривди, особливо в дитинстві. І це поранення потрібно відрізнити від пізніших реакцій замикання у стражданнях, своєрідної втечі в рану, що є проявом незрілості особи і випливає з наявності якоїсь глибинної рани.
Рана не є моральною провиною
Варто для початку сказати, що саме в собі поранення не містить моральної провини пораненого, і тому його не можна розглядати у категоріях моральної провини. Це варто зазначити чітко, щоб уникнути непотрібного непорозуміння, бо ж часто — особливо в Церкві — ми всі справи розглядаємо одразу в моральних категоріях, з особливою налаштованістю на пошук можливої провини.
Наші роздуми постараймося провести на екзистенційній площині, немовби емпірично дивлячись на саме явище і пробуючи робити якісь висновки саме на цій площині.
Незалежно від способу реакції та поранення, воно викликає заблокованість перед справжнім входженням у живий зв’язок з іншим, особливо з Богом. І над цим варто детальніше зупинитися.
Кожен з нас якось поранений
Треба сказати, що кожен з нас якось поранений, а кажучи глибше — таємниця первородного гріха відкриває в нас якусь пра-рану, що викликає нашу неправильну реакцію на Бога і зв’язок із Ним. Достатньо прочитати відомий уривок із 7 розділу Послання до римлян, щоб побачити, що ми неправильно реагуємо на Бога і Його слово. Святий Павло пише:
Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені (Рим 7, 15-17).
У перспективі первородного гріха, який також не можна розглядати в категоріях моральної провини (!), наша закритість у своїх ранах занурює нас у недовіру до Бога, у недовіру, яку в нас прищепив Злий, підсунувши думку про Бога заздрісного, який не хоче допустити нас до повноти благ, бо це Його виключне право. Цим він припустив, що Бог зраджує безкорисливу любов до нас (пор. Бут 3, 4‑6).
Прийняття цієї спокуси викликало в людях принципово інше ставлення до Бога. Глибину цієї зміни ми неспроможні повністю усвідомити, бо ми самі не пам’ятаємо зв’язку приязні з Богом до гріхопадіння — ми просто не знаємо, що втратили. Наш погляд позначений відстороненістю, що з’явилася через гріх, баченням Бога як когось «зовнішнього», чужого, загрозливого. Якщо за такого погляду взяти до уваги Божу всемогутність, сприйняту в категоріях сили, а крім цього, ще й Його повноту знання і той факт, що ми Ним створені, то наша ситуація починає виглядати безнадійною.
Поранений Іов
Дуже влучно цю ситуацію представляє Іов у своїй суперечці з Богом. Він не бачить жодного шансу довести свою правоту, бо немає жодної інстанції, яка могла би розглянути спір людини зі Всемогутнім.
«Як чоловік міг би бути
справедливий перед Богом?
Коли б він захотів на прю з ним стати,
на тисячу ні разу йому не відповів би.
Він мудрий серцем і силою могутній;
хто проти нього коли вперся й зостався цілим? (…)
Як він щось забере, хто йому заборонить?
Хто йому скаже: ‘Що чиниш?’
Бог не одвертає свого гніву;
під ним лежать помічники Рагава!
Де вже мені йому відповідати
та проти нього слова підбирати?
Я хоч би й правий був, не озвався б,
а радше милосердя в судді мого благав би. (…)
Коли йдеться про силу, він могутній!
Коли про суд, хто сміє його позивати?
Якщо виправдуватисьму, мої уста мене осудять,
як об’явлю себе невинним, мене обвинуватять.
Невинний я? Я й сам не знаю!
Життя моє мені нінащо.
Тому й кажу: усе одно
безвинного й грішника він губить. (…)
Бо він не людина, як я,
щоб я міг йому відповісти:
Ходімо на суд разом!
Немає посередника між нами,
що поклав би на нас обох свою руку,
що відвернув би свій бич від мене,
щоб страх його не лякав мене більше.
Однак я говоритиму; я його не боюся,
бо не такий я перед самим собою».
(Іов 9, 2-4. 12-15. 19-22. 32-35)
Дивлячись на цю ситуацію в перспективі любові, треба сказати, що наші поранення перешкоджають справжнім особовим зустрічам, а часто й роблять їх повністю неможливими. Характерна ознака болю — та, що він зосереджує на собі. Переживання болю приглушує все інше, не дає розпізнати правду, а через це й не дає змоги зустрітися в правді та довіритись іншому.
Поранення схиляє до втечі
Це особливо стосується Бога. Поранення підштовхує нас утікати в себе від справжньої зустрічі, будувати в собі криївку. Ми тут пропустимо роздуми над психологічним обумовленням такої втечі. Також не будемо її розглядати в категоріях моральної провини. Вглибині нас є якийсь екзистенційний вибір, який визначає нашу реакцію: втечу або стійкість попри біль. Чи ця стійкість узагалі можлива, а якщо так, то за яких умов? По суті, це запитання про нашу свободу: чи ми, попри різноманітні поранення, маємо в собі свободу і можемо зробити щось, що переростає нашу обмеженість?
Зазвичай, стаючи перед такою темою, ми стикаємося з таким розумуванням: людина поранена неспроможна переступити через себе, вона потребує зцілення, щоб насправді могти вибирати. Таке мислення, схоже, виводиться з морального запитання «Чи можна винуватити поранену людину, що вона не доростає до повного ввірення Богу, до істинної віри?»
Виглядає несправедливим визнати поранену людину винною в бракові довіри, і тому як своєрідне виправдання наводиться оце вищезгадане розумування. Але чи в такому мисленні не криється своєрідний фаталізм? Виправдовуючи пораненого, його сприймають як обумовленого своєю раною — і відбирають у нього таким чином його свободу. Свобода такої людини безсумнівно ослаблена, але ж вона не перестає існувати!
Прости, Господи, що я Тобі не повірив
Певно, треба дещо інакше підійти до цієї теми. Роздуми про інших завжди містять у собі певну абстрактність. Ми ж не знаємо їхніх таємниць, нам не відомо, що вони переживають, що відчувають. Ми можемо це тільки уявляти. Окрім того, наша шляхетність, підкріплена євангельським повелінням не судити ближнього, не дозволяє нам винести осуд. Звідси береться тенденція до виправдовування — морально цілком обґрунтована.
На цих підставах справа виглядає так, що загальне питання про провину чи її брак у когось іншого, ближнього і пораненого, нічого не дає по суті. Але, запитуючи про поранення в духовному житті, ми не повинні зупинятися на розгляді загальних принципів. Таке запитання стає для нас важливим тоді, коли воно стосується нас самих. Тож запитаймо: чи я — незалежно від глибини своїх ран — міг би стати перед Богом і сказати Йому: «Господи, Ти бачиш, шо я поранений і тому не можу Тобі довіряти по-справжньому, не можу увійти в правдиві стосунки з Тобою. Вважай мене виправданим»? Чи можу я так сказати Богові насправді щиро й чесно?
Коли я замислююсь над так поставленим запитанням — мушу ствердити: я особисто так сказати би не міг.
Але, може, ці тільки я не міг би так сказати, бо знаю, що Бог є любов, — але якщо хтось має викривлений образ Бога, то справа такої людини може виглядати геть інакше. Так, — але й тоді можна поставити запитання, чи міг би я в такій ситуації щиро сказати Богу: «Господи, я сприймаю Тебе як грізного Суддю і боюся Тебе, отож вибач, що я Тобі не повірив…»
Перекручений образ Бога
У Євангелії ми натрапляємо саме на таку ситуацію. Господь Ісус у притчі про таланти представляє слугу, який такими словами озивається до свого пана:
«Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: пожинаєш, де не сіяв, і визбируєш, де ти не розсипав. Тому, зо страху, я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він — маєш твоє» (Мт 25, 24б-25).
Зауважмо, що Господь Ісус аж ніяк не визнає цих слів за виправдання, якраз навпаки — виносить дуже суворий вирок для цього слуги:
«Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я пожинаю, де не сіяв, і визбирую, де я не розсипав. Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками. Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має. А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів» (Мт 25, 26б-30).
Чи, однак, маючи перекручений образ Бога, я взагалі здатний поставити таке запитання? Чи воно мені спаде на думку? Через поранення я втікаю і не можу взагалі стати перед Богом. Він для мене не «Ти», а «Він». Якби я став перед Ним безпосередньо, кажучи Йому «Ти», — то став би понад свою пораненість, а це означає, що поранення втратило би свою владу наді мною.
Уривок із книжки «Шлях людини» о. Влодзімєжа Заторського OSB.
фінансово.
Щиро дякуємо!
