У неділю «усміхненого папу» проголосять блаженним

У неділю, 4 вересня 2022р., Папа Франциск проголосить блаженним папу Йоана Павла І. Альбіно Лучані перебував на святому Престолі лише 33 дні в 1978 р. Він був попередником Йоана Павла ІІ, який узяв його ім’я.

Йоан Павло І відразу після свого обрання завоював симпатії світу. В білій піусці набакир і з дитячою усмішкою він «безпорадно» розводив руками на лоджії базиліки св. Петра, ніби хотів сказати: «Подивіться, що зі мною зробили». Італійці по-дружньому називали його Джампаоло.

Він уперше в історії папства взяв два імені. Пояснив це наступного дня після обрання у першій промові перед людьми, що зібралися на площі св. Петра:

«Я подумав: папа Йоан особисто уділив мені єпископські свячення у базиліці св. Петра. Потім, хоч недостойний, я прийняв після нього катедру св. Марка у Венеції — у тій Венеції, яка ще й зараз наповнена папою Йоаном. Його згадують гондольєри й черниці, всі. Але папа Павло не лише призначив мене кардиналом, а за кілька місяців до того, на кладках залитої водою площі св. Марка, змусив мене червоніти перед 20 тисячами людей, бо зняв столу і поклав мені на плечі. Я ще ніколи так не червонів! З іншого боку, цей папа протягом 15 років свого понтифікату не лише мені, а й усьому світові показав, як любити, як служити, як працювати і страждати задля Христової Церкви. Тому я сказав:‘називатимуся Йоан Павло‘. Я не маю ні мудрості серця папи Йоана, ні досвіду й культури папи Павла, але я на їхньому місці; отже, мушу старатися служити Церкві. Вірю, що ви підтримуватимете мене своїми молитвами».

Ці слова, перервані бурхливими оплесками, єпископ Владислав Рубін, тодішній Генеральний секретар Синоду єпископів, назвав «чесним визнанням своїх можливостей» і «свідченням величезного смирення».

Промова Йоана Павла І вражала простотою. Зазвичай папи уживають стосовно себе множину — «ми». Натомість папа Лучані промовляв, як батько до своїх дітей. Окрім того, вперше після Пія Х, який також прибув із Венеції, папою став досвідчений душпастир. Лучані ніколи не працював ані в Римській курії, ані в папській дипломатії. Казали, що він намагався їздити до Рима якомога менше… Куріальні манери були йому чужі.

Єпископ-катехит

Альбіно Лучані народився 17 жовтня 1912 р. в Форно ді Канале — гірському селі, розташованому в Доломітах на півночі Італії, в бідній сім’ї. Його батько їздив за кордон у пошуках сезонної праці, а потім урешті знайшов роботу на виробництві скла у Венеції. Він був соціалістом і антиклерикалом, тому коли син сказав йому, що буде священником, важко прийняв його рішення.

У дитинстві Альбіно багато читав, переважно італійську, французьку та англійську літературу. Зокрема, любив твори Чарльза Діккенса.

Після пресвітерських свячень, які він прийняв у Беллуно 7 липня 1935 р., Альбіно став вікарієм у своєму рідному селі, а потім — у сусідньому Аґордо. Там він здобув перший катехитичний досвід — ця галузь стала його пристрастю на все життя. У 25 років Лучані вже був віцеректором духовної семінарії в Беллуно. Він викладав догматичну й моральну теологію, канонічне право і сакральне мистецтво. Також заочно навчався в Григоріанському університеті в Римі, здобувши 1947 р. докторат із догматичної теології. Писав про походження людської душі за Антоніо Росміні — теолога ХІХ ст., публікації якого довго залишалися в церковному Індексі заборонених книг.

Відтоді йому довіряли щораз важливіші обов’язки в дієцезії Беллуно. Лучані був віцеканцлером єпископської курії, секретарем дієцезіяльного Синоду, заступником Генерального вікарія, Генеральним вікарієм. Також керував катехитичним відділом курії, результатом чого стало видання двох книжок: «Catechesi in briciole» (1949), яка багато разів перевидавалася, і «Nuovo briciole di catechetica» (1961) з практичними рекомендаціями для духовенства.

Призначений у грудні 1958 р. єпископом Вітторіо Венетто, присвятився душпастирській і катехитичній роботі. Коли Йоану ХХІІІ представили кандидатуру Лучані, той сказав: «Я знаю його. Ця людина принесе мені радість». Сам Лучані згадував про своє спілкування з папою Ронкаллі так: «Я кілька разів подорожував із ним залізницею, але говорив найчастіше він…»

У день єпископських свячень Йоан ХХІІІ зачитав отцю Лучані уривок із книжки Томи Кемпійського «Наслідування Христа»: «Мій сину, намагайся чинити радше згідно з волею інших, аніж своєю. Завжди старайся мати менше, а не більше. Завжди вибирай найскромніше місце, щоб означати менше, ніж інші. Завжди прагни цього і молися, щоб у твоєму житті цілковито втілювалася Божа воля. І побачиш, що людина, яка бере це все собі до серця, рухатиметься країною тиші та миру». Молодий єпископ узяв ці заохочення близько до серця і втілив їх у життя.

Його часто порівнюють із Йоаном ХХІІІ: «Це було так, ніби папа Ронкаллі був у цій дієцезії і працював із нами. Він приймав у себе за столом двох або трьох священників. Просто не міг інакше, як тільки ділитися з іншими тим, що мав із собою. Бувало, що без попередження відвідував хворих і калік. У лікарні він завжди з’являвся несподівано, приїжджав раптом на ровері або на своїй старенькій машині; своєму секретареві казав почекати на вулиці й читати документи, а сам відвідував у палатах хворих. А потім він раптом уже був у гірському селі, щоб обговорити з місцевими священниками певну проблему». Носив звичайну чорну сутану.

Єпископ Лучані брав участь у Другому Ватиканському Соборі, про що писав у листах до священників. Але він не був активним учасником Собору, швидше, слухав дискусії та товаришував із єпископами з усього світу. «Собор проникав у його тіло і кров. Він знав документи напам’ять. Більше того, робив із них практичні висновки», — згадував один із тодішніх соратників Лучані.

У грудні 1969 р. він став патріархом Венеції, а за три роки — віцеголовою Конференції єпископату Італії. 1972 року його гостем у Венеції був папа Павло VI. Лучані приймав у своєму домі всіх охочих. Він піклувався про долю бідних, проводячи численні благодійні акції. Багато шуму підняв його заклик до священників продати церковні коштовності, щоб підтримати осередок для людей з обмеженими можливостями. «У фінансових категоріях, — писав він, — це буде небагато, але, можливо матиме якусь цінність, якщо допоможе людям зрозуміти, що справжнім скарбом Церкви, як сказав св. Лаврентій, є бідні і слабкі, яких треба підтримувати не випадковою милостинею, а допомогти поступово досягти того рівня культури, на який вони мають право». Лучані приділяв пильну увагу робітникам, організовуючи для них душпастирство. У березні 1973 р. він став кардиналом.

Ті, хто мав змогу зустрітися з Альбіно Лучані, казали, що вже сама думка про нього поліпшувала настрій; люди усміхалися, їхні обличчя розслаблялися і ставали лагідними. Про нього говорили: побожний, благочестивий, смиренний, убогий, людина, позитивно налаштована до світу. Змалку він просто «пожирав» книжки. Володів німецькою, французькою, португальською та англійською мовами. Багато подорожував, не тільки Європою; був також у Бразилії та Африці — ще як єпископ Вітторіо Венето встановив партнерство з дієцезією Кіремба в Бурунді. Серед його знайомих були не лише католицькі ієрархи (зокрема, Кароль Войтила), а й некатолики (наприклад, Генеральний секретар Всесвітньої ради Церков Філіп Поттер) і нехристияни. З непокірним теологом Гансом Кюнгом він обмінювався листами і книжками.

До того, як стати папою, Лучані найбільше був відомий як… публіцист. Він часто публікував статті у венеціанській «Il Gazettino». Для «Messagero di Sant’Antonio» написав цикл листів до знаменитостей минулого (до царя Давида, Гіппократа, св. Терези з Лізьє, Карло Гольдоні та ін.), а також літературних героїв (наприклад, до севільського цирульника або до чотирьох джентльменів із Піквікського клубу), порушуючи актуальні проблеми сучасності. Лучані писав про сімейне життя, професійні стосунки, наркоманію, насильство, науку, мистецтво тощо. Ці тексти уклали в книжку «Ilustrissimi».

«Небезпека»

Коли 6 серпня 1978 р. помер Павло VI, група відомих теологів опублікувала оголошення: «Розшукується сповнений надії, благочестивий чоловік, який уміє сміятися. (..) Заяви надсилати до Колегії кардиналів у Ватикан».

«Складно знайти відповідну особистість, яка могла б упоратися з (…) численними проблемами, які насправді є важким тягарем, — писав Лучані напередодні конклаву до своєї племінниці. На щастя, мені не загрожує ця небезпека». Конклав розпочався в суботу, а вже у вівторок кардинал збирався повертатися до Венеції.

Але 26 серпня 1978 р. саме його обрали папою після конклаву, який тривав лише один день. Востаннє так обирали Наступника Петра у 1939 р., ним став Пій ХІІ. Дивовижна одностайність кардиналів була тим більш несподіваною, що вперше Єпископа Рима обирав такий численний конклав: 111 кардиналів із 114 уповноважених були присутні в Сикстинській каплиці. Не приїхали тільки троє хворих: кардинал Валеріан Граціас з Індії, кардинал Джон Райт зі США і кардинал Болеслав Філіпяк із Польщі. Кардинали-виборці походили з кількох десятків країн з усіх континентів. Тому всі вважали, що засідання триватимуть довго через конфронтацію культур і будуть необхідні компроміси. Тим часом — як написали наступного дня польські кардинали Кароль Войтила і Стефан Вишинський в опублікованій у Римі заяві, — «зроблений протягом дня вибір Папи — це видимий знак Божого провидіння. У ньому проявився “дар єдності у Святому Дусі”, про який Церква просить на початку Святої Меси».

А ось як сам папа Лучані згадував цю подію у своїй першій промові: «Учора вранці я спокійно пішов до Сикстинську каплиці на голосування. Ніколи не спадало мені на думку, що станеться те, що сталося. Щойно до мене наблизилася небезпека, двоє кардиналів, які сиділи поруч зі мною, почали шепотіти слова розради. Один із них сказав: “Сміливіше! Якщо Господь дає тягар, то дасть і сили його нести”. А другий додав: “Не бійся! В усьому світі люди моляться за нового папу”. Тоді настав момент: я прийняв це». Невдовзі новий папа зізнавався у приватному листі: «Не знаю, як це сталося, але я прийняв вибір. Наступного дня я про це пошкодував, але було вже пізно».

Перші миті нового папи розкрив кардинал Александр Ренар із Ліона: «Коли Святий Дух промовляв устами зібраних на конклаві, він просто сказав “так”. Не став плакати, не розгубився. Сказав: “Я беру імена Йоана і Павла, щоби продовжити справу моїх попередників”. “Я шукав того, хто, на мою думку, найкраще відповідав проблемам сучасного світу”, — пояснив своє голосування за Лучано кардинал Франсуа Марті з Парижа. Французькі кардинали побачили в Патріархові Венеції «смирення, лагідність, надприродний дух, а також мужність». «Ми знаємо, що він буде водночас рішучим і відкритим, приязним для всіх, але — особливо він, син робітника, — для бідних і найменших», — написали вони у заяві, опублікованій після конклаву. Кардинал Джордж Бейзіл Юм назвав Йоана Павла І «кандидатом Бога».

Цей вибір також із радістю прийняли й поза Колегією кардиналів. «Я впевнений, що Бог дав нам у відповідний час папу, якого ми потребуємо», — відповів на повідомлення свого друга про обрання папи Дом Хелдер Камара. Речник предстоятеля Англіканської Церкви зазначив: «Мета Англіканської Церкви — одного дня об’єднатися з Католицькою Церквою. Ми сподіваємося, що цей день настане скоро, завдяки обранню кардинала Лучані». Незадоволеним залишився тільки критик Другого Ватиканського Собору архієпископ Марсель Лефевр: «Він обрав ім’я Йоан Павло, і якщо це ім’я свідчить, що він має намір продовжувати справу Йоана ХХІІІ і Павла VI, то, вважаю, це для нас недобрий знак».

Кардинал Лучані не був фаворитом після Павла VI. Серед «папабілі» його згадували тільки один іспанський журналіст і польський тижневик «Perspektywy», натомість італійські газети — як він сам жартував — розміщували його прізвище «найвище — у списку С». «Господь Бог якось заховав його і вберіг від усього цього галасу і хаосу італійської та світової преси, від цих обговорень і торгів окремих журналістів», — коментував кардинал Войтила, виходячи з конклаву.

Божий метеор

Один із біографів Йоана Павла ІІ назвав його «Божим метеором». Після 33 днів його понтифікату Церква вже не могла бути такою, як раніше. Альбіно Лучані надав папству новий стиль. Насамперед, він відмовився від коронації тіарою, замінивши її інавгураційною Святою Месою понтифікату, під час якої, як і кожному митрополиту (а папа — це митрополит Римської церковної провінції), йому поклали на плечі вовняний паллій. Потрійна папська корона означала, зокрема, світську владу пап над світом. Відмовляючись від тіари, Йоан Павло І тим самим зрікся будь-якої іншої влади, крім духовної. «Монарх перетворився на пастиря», — коментували тоді.

На першу загальну аудієнцію папа прийшов пішки. Він вирішив відмовитися від носіння його в гестаторії — носилках-троні, які використовували його попередники. Однак невдовзі папа піддався вмовлянням свого оточення і дозволив нести себе на наступних аудієнціях, щоб люди могли його побачити.

Найбільше відрізняла Йоана Павла І від його попередників манера говорити. Він розмовляв простою, зрозумілою людям, мовою. Часто імпровізував, використовуючи малотеологічні, але медійно яскраві фрази. Він полемізував із твердженням: «Ubi Lenin, ibi Jerusalem». Про Бога сказав, що Він не тільки наш Отець, а й Мати. Порівнював душу з двигуном автомобіля, а молитву з милом. Про св. Павла казав: якби він жив сьогодні, то очолив би агентство «Reuters» і претендував би на телеефіри. Відомими були його розмови під час загальних аудієнцій у середу з хлопцями з Ватиканського хору — розмови, що нагадували шкільну катехизацію. Він цитував Марка Твена, згадував про Буратіно…

У своєму програмному посланні, виголошеному наступного дня після виборів, Йоан Павло І нагадав, що головний обов’язок Церкви — це євангелізація, тобто проголошення звістки спасіння. Він хотів, щоб нею займалися «всі сини Церкви». У євангелізації він вбачав порятунок для світу, спраглого любові та правди. «Різниця між парафіяльним священником у Канале і мною полягає лише в кількості вірних, але завдання те саме: пам’ятати Христа і Його послання», — сказав він якось. У жовтні папа хотів нагадати це послання в Мексиці; перед Різдвом він збирався поїхати до Лівану.

Йоан Хреститель?

Йоан Павло І помер несподівано, 28 вересня 1978 року. Так несподівано, що почали з’являтися спекуляції про замах на життя папи, якого нібито отруїли, бо він хотів запровадити сміливі реформи: дозволити католикам використовувати контрацепцію, підтримати теологію визволення, припинити зв’язки між ватиканськими фінансистами та мафією тощо. Однак навіть тодішній комуністичний посол ПНР у Римі Казімеж Сидор назвав ці теорії «абсурдними припущеннями». Швидше, це сталося через «хворе серце, яке не справлялося з тягарем обов’язків Христового намісника».

Здислав Моравський, давній римський кореспондент PAP, говорив у подібному дусі: «У Римі не бракувало голосів, що однією з причин передчасної та несподіваної смерті було постійне напруження; в момент обрання папою ця скромна людина, відчуваючи, що проблеми, які стоять перед ним як перед верховним главою Вселенської Церкви, перевищують його можливості». «Якби я знав, що одного дня стану Папою, я би більше навчався», — казав папа Лучані до своєї племінниці.

Хтось написав, що Йоан Павло І мав покликання Йоана Хрестителя: він готував шлях для папи-поляка.

***

17 червня 2003 р. Йоан Павло ІІ дозволив відкрити процес беатифікації Альбіно Лучані, який розпочався на рівні дієцезії Беллуно 23 листопада того ж року і завершився 10 листопада 2006 р. Матеріали процесу було передано до Конгрегації у справах канонізацій. У листопаді 2017 р. Папа Франциск оголосив декрет про героїчність чеснот Йоана Павла І, а 13 жовтня — декрет про визнання чуда за його заступництвом.

Це буде п’ятий папа ХХ століття, піднесений до слави вівтаря, після св. Пія X (1903-1914), св. Йоана XXIII (1958-1963), св. Павла VI (1963-1978) і св. Йоана Павла ІІ (1978-2005).