Архієпископ Фултон Шін про чистилище
Коли душа вже відвернулась від гріха, але ще не сплатила за свої провини
Більшість чоловіків та жінок не усвідомлюють несправедливості й невдячності свого життя, аж доки смерть не покладе свою руку на тих, кого вони люблять.
Це тоді, й тільки тоді, до них нарешті доходить (причому з великим жалем!), яка бідна була їхня любов і ласкавість. Однією з причин, чому найгіркіші сльози ллються над гробами, є слова несказані й справи незроблені. «Ця дитина ніколи не знала, як сильно я її люблю». «Він ніколи не знав, як багато означав для мене». «Я ніколи не знав, що був йому такий дорогий, доки його не стало». Такі слова — немов отруєні стріли, якими жорстока смерть влучає в наші серця на порозі кожного гробу. І — ах, тоді ми раптом усвідомлюємо, як сильно інакше би поводились, якби померлий міг повернутися! Сльози надаремно проливаються перед очима, які вже не бачать, доторки залишаються без відповіді рук, які вже не можуть обійняти, а зітхання не зворушують серця тих, чиї вуха вже не чують. Ах, ці муки, які ми відчуваємо через ті неподаровані квіти, ще доки не прийшла смерть, через брак вдячності, поки кохана людина ще жила, через несказані приємні слова, які тепер помирають просто в повітрі. Ах, цей жаль на саму думку, що ми не можемо надолужити скупі вираження почуттів, які їм діставалися, легковаження у відповідь на їхні прохання та брак поваги до того, хто, може, був найдорожчою людиною, яку Бога нам дав. На жаль — запізно! Нема сенсу поливати торішній урожай, нема сенсу ставити сильце на пташку, що відлетіла, нема сенсу зривати троянди, що вже посохли.
Чистилище це місце, де Божа Любов пом’якшує Божу Справедливість; але це також місце, де людська любов пом’якшує людську несправедливість, бо воно дозволяє серцям, що залишилися на землі, подолати бар’єр часу і смерті, перетворити невимовлені слова у молитви, неспалене кадило — у жертву, неподаровані квіти — у милостиню, а невиконані учинки милосердя — в допомогу для життя вічного. Якби не було чистилища, яким гірким був би наш смуток через на нашу недоброзичливість і яким пронизливим був би жаль за нашу неуважність! Якби не було чистилища, якими нічогонезначними були би наші національні свята, в яких ми вшановуємо наших померлих! Якби не було чистилища, якими безглуздими були б наші вінки, наші схилені голови і хвилини пам’яті. Але якщо чистилище є, тоді схилена голова одразу поступається місцем зігнутому коліну, хвилина тиші — хвилині молитви, а вінок, який зав’яне, — невпинному складанню Жертви Героя над героями, Христа.
Отож чистилище дозволяє нам винагородити за нашу невдячність, оскільки через наші молитви, умертвіння та жертви воно дозволяє нести радість і втіху тим, кого ми любимо. Любов сильніша за смерть, і тому ми повинні любити тих, що відійшли перед нами. Ми — потомки їхнього життя, плід їхньої праці, турбота їхніх сердець. Чи ж смерть має перервати нашу вдячність, чи гріб має обірвати нашу любов, і чи холодна брила землі має утримати нас від винагороди за нашу невдячність? Церква запевняє нас, що хоча ми ще не в стані дати їм більше на цім світі, бо вони вже не з цього світу, то можемо надалі видивлятися їх у руках Божої Справедливості, запевняючи їх у нашій любові та випрошуючи їм відкуплення.
Подібно як чоловік, який — хоч помер у боргах і стягнув на себе злослів’я своїх позичальників аж до гробу — може очистити своє добре ім’я і повагу завдяки праці свого сина, який сплатить останній гріш боргу, так і душа друга, який помер, винний Божої покути, може отримати дарування цієї покути завдяки нам, які перековуємо золото щоденних учинків у духовну монету, якою можна оплатити відкуплення. Душі, які відійшли, потрапляють у горнило Бога, немов золото неочищене, домішки якого випалюються у полум’ї любові. Душі, які не померли в неприязні з Богом, але впали пораненими на полі життєвого бою, борючись за перемогу в Його справі, не мають сил, щоб перев’язати власні рани і залікувати свої шрами; то ми, які все ще сильні й здорові, зодягнувшись у зброю віри та взявши щит спасіння, маємо заопікуватися їхніми ранами і залікувати їхні шрами, щоб вони могли вступити в шереги переможців і марширувати у процесії завойовників. Можемо бути впевнені, що якщо гріш, який дає хліб голодному тілу, визволить чиюсь душу для столу нашого Господа, то вона ніколи не забуде про нас, коли увійде до переможної Вітчизни.
Залишаючись надалі в ув’язненні пломенів, які очищують, ці душі чують голоси ангелів і святих, що кличуть їх до їхньої істинної батьківщини; однак вони неспроможні розірвати ланцюги, бо ж час громадження заслуг для них минув. Бог безсумнівно не може забути благання жінки, яка жертвує свої заслуги за ув’язнену душу чоловіка, чекаючи на її визволення. Безсумнівно, Боже милосердя не дозволить Йому залишитися глухим на добрі вчинки матері, яка жертвує їх у намірі звільнення її потомства, заплямованого гріхами цього світу. Безсумнівно Бог не заборонить цього спілкування живих із померлими, бо ж акт Відкуплення гарантував таке перенесення заслуг завдяки Христу.
Тож погодьмося відповідати на благання не тільки наших родичів та друзів, але також тієї великої маси неозброєних воїнів Церкви Стражденної, які все ще несуть на собі рештки гріха і які — прагнучи приоздобити свою душу королівськими шатами, щоб увійти до Палацу Царя — заносять до наших сердець це жалісне і ревне благання: «Змилуйтеся, змилуйтесь надо мною, мої друзі, | бо рука Божа мене доторкнулась!» (Іов 19, 21).
Джерело: «Йди до неба. Духовний дороговказ до вічності», 2020.
Переклад CREDO за: Abp Fulton Sheen
фінансово.
Щиро дякуємо!
