Так вийшло, що здійснення мого бажання — побути деякий час у монастирі — стало можливим саме зараз. Причому вибір місця й часу від мене не залежав; залежало тільки рішення — прийняти цей Дарунок чи ні.
«Ora et labora»
Кляузура кларисок у польському місті Гайнувці. Точніше, затворницький монастир Конгрегації сестер кларисок Неустанного Поклоніння. Засновниця конгрегації — мати Марія від Хреста (Людвіка Моравська, 1842-1906). Її служіння тривало зокрема й у Львові. З благословення папи Пія IX мати Марія заснувала там затворницький монастир і храм Пресвятого Серця Ісуса (нині — церква св. Йоана Золотоустого ПЦУ). Там вона й залишилася, поховала у крипті.
…Монастир у Гайнувці — елегантна сучасна споруда. Одне ціле з ним становить храм св. Клари. Все зроблено та влаштовано не тільки добротно, функціонально, а й з неабияким смаком та вишуканістю — починаючи з оздоблення храму й закінчуючи плетеними серветками під посуд і самим посудом. За огорожею — монастирський сад, де можна побачити і почути чудового білого собаку Альбу. По той бік огорожі для гостей монастиря є алеї для прогулянок.
Яке у більшості мирян уявлення про богопосвячених та їхнє життя? Що це люди, позбавлені радощів світу, вони постійно моляться, а до монастиря втікають від життєвих негараздів, труднощів, нещасливого кохання, коли вже «все дістало». І взагалі — цих людей можна пожаліти. Звісно, це не так! Хоча життя богопосвячених це і справді «Ora et labora», але жаліти монахів та монахинь точно не треба.
Позаяк монастир — затворницький, спілкування кларисок із зовнішнім світом відбувається через ґрати. Двом сестрам дозволено виходити поза межі кляузури, для виконання певних обов’язків. Сестри — усміхнені, відкриті на пораду, допомогу, добре слово. Тобто теж надто не відповідають стереотипному уявленню про монахинь-затворниць, які занурені тільки у свій внутрішній світ.
День у монастирі розпочинається о 5:20, із молитов: Ангел господній, Літанія до всіх святих, над тим того, як прожити день, які постанови зробити, щоби свої негативні риси подолати, а позитивні — розвивати. Вдень є трохи часу на перевірку, як виповнюються настанови.
О сьомій ранку — Меса, потім Розарій, коротка завершальна молитва. Після сніданку кожна сестра прибирає територію, за яку відповідає. Протягом дня всі сестри чимось зайняті: наприклад, вишивають орнати, а одна сестра читає; різноманітна робота, молитви, рекреації — час мовчання. О 17-й — Розарій, з обов’язковим проханням про мир в Україні. Адорація, яка розпочинається в капличці після Меси, триває цілий день, а іноді й уночі. Кожна сестра має свою годину для молитовного поклоніння. Звісно, є у сестер й вільний час. Користуватися інтернетом вони можуть у неділю, недовго, і один раз на тиждень можуть подзвонити рідним.
Я не мала на меті «проникнути в секрет монастирського життя». Та й мети як такої не було. Була спроба змінити звичний спосіб життя на незвичний; були сподівання зрозуміти щось про себе в цих умовах; можливо, отримати відповіді на деякі запитання. Це здавалось особливо важливим саме зараз, коли наше життя проходить у режимі екстриму.
Дні минали у молитвах, читанні, роздумах — у кімнаті чи в храмі, де теж можлива «неустанна» адорація: Пресвяті Дари виставлені з ранку до вечора. Були довгі прогулянки дорогами, що врізнобіч розбігаються від монастиря, і спочатку було невідомо, куди вони приведуть. Знайшлась для мене і деяка робота. Доволі умовно, але можна вважати, що це був час перебування в «пустелі». Однак від читання новин я й не збиралась відмовлятися. І канал повітряних тривог залишався увімкненим… Дивне враження створювали новини про культурне життя в Одесі: творчі заняття та зустрічі в бібліотеках, виставки, концерти в церквах, філармонії та просто неба, спектаклі, святкові акції в зоопарку тощо. І якби я сама не жила в цій атмосфері весь цей час — дивувалась би, як таке можливо під постійною «високою загрозою ракетно-дронових ударів».
«Коли чуєш, що Бог кличе»
Моє перебування в монастирі збіглося з урочистою подією: першими обітницями однієї з сестер. Марія-Ангеліка родом із Білорусі, виросла в багатодітній католицькій родині. З люб’язного дозволу настоятельки монастиря, сестри Франциски, Марія-Ангеліка розповіла про свій шлях.
— Коли я молилась — просила Бога, щоби показав, яка моя дорога. На певних етапах Бог тягнув до себе і я поступово зміцнювалася в бажанні служити Йому. Але не було відваги сказати про це батькам. Після школи я «домовилася» з Богом, що спершу піду вчитися, це три роки, щоби ще більше укріпитися в своєму бажанні. Навчалася на дизайнера одягу в Польщі. Перший рік нормально пройшов, другий, а на третій… Бог почав нагадувати про себе: на моєму шляху з’являлися люди, які вели до Нього. Наприклад, я поїхала в один із відкритих монастирів на реколекції, присвячені розпізнаванню свого шляху, і там була одна сестра… Якось вона подивилась на мене та спитала, чи я не бажаю порозмовляти. На цих реколекціях була пропозиція порозмовляти, якщо хтось хоче, — а вона сама звернулася до мене. І саме тоді я сказала вголос, що хочу бути монахинею, піти до монастиря кларисок, — але ще не знаю, до якого.
Про монастирі цієї конгрегації я почула від священника нашої парафії, отця-францисканця, який приніс книжку про жіночі монастирі в Польщі. Коли він почав читати про кларисок, мене ніби осяяло, що стати кларискою — це мій шлях. І я вибрала саме цей монастир, приїхала сюди на реколекції, у січні, а у вересні розпочався мій постулат. Але спочатку, після захисту диплому, я сказала про своє рішення мамі та всій родині. Батько витрачав кошти на моє навчання, і я не знала, як сказати йому, що це не знадобиться… Але й він обре сприйняв мій вибір. Утім, якби сім’я була проти, я все одно переступила би через це. Бо коли чуєш, що Бог кличе, — залишаєш все і йдеш за Ним. Найважчим було сказати, що я більше не приїду додому — ніколи… Але коли є розуміння, що це голос Бога, воля Божа, всі перепони будуть подолані на цьому шляху. Мабуть, Бог дає себе пізнати, коли залишиш усе, коли буде більше Бога і менше мене самої.
Бог для мене — все: Вчитель, Брат, Коханий. В ідеалі треба постійно жити в присутності Бога. Але є слабкість людська… Буває, що відволікаєшся, не пам’ятаєш про цю Присутність. Утім, завжди живеш вірою в Нього. Він завжди близько, я ніколи не була самотня, ніколи не думала, що Бога нема, Він завжди був моєю Опорою. Так, наш час у монастирі розписаний і це, мабуть, було би важко, якби не віра і відчуття, що Ісус з нами. Ми не закрили себе в монастирі. Я — не закрила. Коли прийшла сюди, знайшла радість, родину, — все, чого душа бажала.
***
Так, монастир закритий, але й відкритий: для учасників групових та індивідуальних реколекцій, для подорожніх, для гостей. Одночасно зі мною перебувала на персональних реколекціях напрочуд мила сестра Ханя, з якою ми чудово порозумілися, спілкуючись різними мовами.
Це була справді трохи інша реальність. Іноді здавалося, що — не-реальність…
фінансово.
Щиро дякуємо!
