Україна

Міністрант із автоматом

Czytać po polsku

09 Грудня 2022, 18:09 3912 Андрій Конько

«Навігатор мене завів не туди. Виявилось, я на 20 км заїхав на ворожу територію. Росіяни їхали на перехват. Урал і БМП. Педаль тисну, на спідометрі 200..» Моє знайомство з сім’єю львівських поляків Каськів почалося з історій фронтових поїздок батька до сина на передову. Юра Каськів захищає Україну у складі 80 ОДШБ. Іван Каськів — тато, який взявся за волонтерство. Здавалося б, одна із звичайних сімей, але творить неймовірну історію. 

Ми мали зустрітись у понеділок, але хвиля бомбардувань та енергетичний колапс після неї підкоригували плани. У середу ми зайшли на каву. Іван і Юлія — підприємці. Донька Єлизавета у школі, син Юра у війську. Ні, не так. Юрій Каськів у складі легендарної 80 ОДШБ захищає Україну. Харківський напрямок. Там постійно дуже гаряче. Юра серед тих, хто з перших днів у боях. Брав участь у харківському контрнаступі, звільнені Ізюма та інших населених пунктів від російських окупантів. Каськіви — одна з католицьких львівських сімей, які війну пропускають через серце. Кожен із них має карту поляка. Здавалося б, ось він — щасливий білет в інше життя, без війни. Але з цією думкою щось не так.

 

 

Відкидаю її. І пробую зрозуміти, скільки довелося пережити кожному із цієї сім’ї, що гідно складає іспит, на який нас усіх привела війна. У будь-якому разі, зараз я радий зустрітися з поляками — патріотами України. 

«Я довго вмовляла його не йти. Я дуже непокоїлась. І далі непокоюся. Але коли зрозуміла, що це його зріле рішення, — вирішила, що буду синові підтримкою. Хоча це не просто», — зітхає Юля. Іван кладе долоню на її руку. Заспокоює. Тільки встигає сказати, що хоч і важко було, та він підтримав рішення сина, — а в голосі Юлії вже немає тривоги. Очі сміються, коли вона починає розповідати про довоєнну історію сина.

 

 

Шкільні роки Юри тісно пов’язані зі львівською катедрою. Тут він став міністрантом і брав активну участь у житті спільноти катедральної молоді. «Він навіть закінчив курси літургійних церемоніаріїв», — показує Юля фото Юри у білій альбі та свідоцтво про завершення літургійного навчання. З фото усміхається симпатичний юнак; відзначаю його схожість на юного Джонні Деппа. Важко уявити його з автоматом. Але це тільки спочатку. Юля показує інші фото, де Юра вже у формі. Зі зброєю. За кермом «Уралу». За кермом якогось убитого корча. Ще одне заняття Юри Каськіва — столярство. «Вийшло якось дуже цікаво. Наш Юра в Пастирках постійно отримував роль Йосифа. А потім, як Йосип, став теслею».

Юра пішов служити по призову. Потрапив у 80‑ту ОДШБ. Служив у зоні АТО. Це був 2019-2020 рік. Після цього пішов на контрактну службу. Юля з великим теплом пригадує, як вони всією сім’єю дивилися парад до Дня Незалежності України минулого року. Юра брав участь у ньому у складі десантного підрозділу, який маршував Хрещатиком. Мама хвалиться фотографією відзнаки за участь у параді, за підписом В. Зеленського. Це, до речі, не перша президентська пам’ятка. Ще на одному фото Юля показує ручку і коротке звернення до учня Юрія Каськіва від президента Польщі Анджея Дуди. Він отримав його у складі групи польських дітей з України, яким до Дня знань Канцелярія президента РП підготувала шкільні набори та символічні привітання від президента Польщі.

Коли почалося відкрите російське вторгнення, син був зі свою військовою частиною. «Вісімдесятка» була серед тих, хто опинився на найнебезпечніших напрямках. Юрин підрозділ виконував доручення стримувати противника на Харківщині. «У березні ми зідзвонились і він каже: якщо можете — пошукайте, будь ласка, каску і бронік. Вони тоді потрапили у важкі бої. Доводилося відходити. І ми почали шукати». Історія з пошуком військового спорядження стала початком нового для Каськівих шляху допомоги військовим. «Класичними» волонтерами вони не стали. Але пройшли сім кіл пекла, щоб допомогти дитині.

 

 

Юлія розповідає про сотні телефонних дзвінків, про хвилю розчарування — коли з’ясувалося, що у Львові військового спорядження вже немає, все розібрали. Що у Польщі вони натикались на перекупників, іноді своїх же, з України. Але були й ті, хто в цей час підставив плече. Іван і Юля Каськіви належать до католицької спільноти «Домашня Церква». Брати з цієї спільноти підтримали їх — і морально, і почали скидатися грошима. Ціна броніка — втричі вища, майже 3 тис євро. Для Каськівих таких треба було два. Бо, окрім сина, на фронті також, але вже на запорізькому напрямку, служив племінник Женя. Він також брав участь у боях і потребував захисту. Два шоломи можна було замовити за ціною одного броніка, — розповідає Іван. Своїх грошей на це не вистачало. І сталося диво.

Подзвонив священник однієї зі львівських парафій, який погодився допомогти. Життя цього подружжя пов’язане із львівською катедрою, де вони вінчались і хрестили дітей. Там свого часу Юля працювала при дитячій Світлиці. Їхній син зацікавився літургійною службою, став міністрантом. Так рік за роком з’являлися нові знайомства — і серед духовенства також. У Юлиному голосі відчувається велика вдячність, вона називає імена: Ян, Іван, Роман, Мєчислав, Александр, Анджей, Лукаш, Гжегож. Їх і справді багато. Священники у цій війні займають своє місце. З Юлиних слів я розумію, що це виявилася та сама «соломинка», яка врятувала їхні пошуки, а фактично то їхніх сина та племінника на фронті.

«Бронежилет і каску, а що ще вам привезти? — запитую сина», — розповідає Іван. «І от він мені каже: тату, ще, може, хліба нам прихопи, бо ми пару днів не мали вже. Мені було це дуже важко почути», — зізнається батько. Помічаю, що Іван починає швидше кліпати. Юля теж. У батьків очі «на мокрому місці» від згадки, через що проходить їхній син. Наша розмова нагадує синусоїду: маятник коливається від сліз до сміху. Власне, так. З посмішкою Іван починає розповідати про свою першу поїздку на Схід. Завантаживши свою 20‑річну «ауді» харчами, медициною, гігієною та іншим, він виїхав у напрямку Харкова. По дорозі підібрав товариша і з ним поїхали назустріч фронту. 

 

 

«Я не знав дороги. Їхав по навігатору. На блок-постах, коли бачили мою львівську прописку, — пускали. Вже вночі ми почали добиратися на місце. І от я зупинився біля якогось училища, де ми мали зустрітися з Юрою. Світла не було, зв’язок поганий. Сина немає і ми чекаємо. За кілька хвилин малий вийшов на зв’язок. Я кажу, де я є. А він кричить — тату, ти шо! там вже рускі, вали звідти! Я розвертаю машину, починаю їхати і бачу, як із бічної вулиці, з-за повороту в моєму напрямку виїжджає військова техніка. Я — педаль в підлогу. На спідометрі швидко 200. Як ми вибрались — не знаю. Потім зрозумів, що я там всю підвіску вбив, бо гнав як міг». Далі Іван робить паузу й каже щось про мінне поле. В цей час Юля глибоко зітхає і відвертається до вікна. Напевно, щоб я не бачив сліз, які знову накотились. Але жінка втримується, а Іван з усмішкою розповідає про свої пригоди далі. 

«Тат, ти кудой їхав? Показую — отак. ‘Як, там же ж міни!’» І хлопець повів батька показувати невелику дерев’яну табличку над дорогою, де нашвидкуруч червоною фарбою написано «міни». 

«Як я мав це побачити вночі — я не знаю, — веде далі Іван. — А тим більше не знаю, як не підірвався там». Але, виявляється, це ще не кінець історії. Волонтерів поклали спати. «Зранку я встаю і бачу, що я сам-один у приміщенні, де ми спали, і біля мене автомат. Там, де спав мій напарник, теж лежить автомат. Я знайшов його надворі. Він нервово курив. Питаюся, сталося. А він каже: Іване, ну ти і спиш! Був авіаналіт, усі побігли в укриття. Я тебе не міг добудитись. Ми поклали біля тебе автомат про всяк випадок, якщо щось станеться».

Іван, повернувшись, відразу почав збиратися знову на схід. «Я кажу: ти хоч поїж, потім поговоримо», — розповідає Юля про повернення чоловіка. Відтоді чоловік і продовжує возити допомогу підрозділу, в якому служить його син. Це не лише їжа. На прилад нічного бачення скидалися всіма родичами, і якби не родина з Англії — полегшити службу сина було би набагато важче. 

Під час наступної поїздки обійшлося без пригод. Але дорога на схід — окрема розмова. Голодні діти, які бавляться гільзами і лазять по розбитій військовій техніці; повалені росіянами стовпи вуличного освітлення, з яких скручено панелі сонячних батарей; розчавлені танками цивільні авто. «Вони так розважалися. Спеціально розстрілювали автівки цивільних. Деякі чавили». Іван показує фото. За 10 місяців війни, здається, можна би звикнути до таких фото, — але ні… Далі слухаю ще одну історію, про те, як важко було сім’ї Каськівих назбирати грошей на авто для підрозділу сина. Тут теж «з хатки по нитці». Іван запитує: «Вгадай які найбільші і найменші суми ми отримали?» Зняв мені з язика. Теж хотів його запитати. Відповідь: 50 тис грн від священника і 2,5 грн від когось іще. Цього разу кожен з нас дивиться у свій бік. Бо сльози. Бо є серед нас і ті, хто нагадує вдову із притчі.

 

 

Знову переходимо до релігійної теми. Юля розповідає про священників, біля яких ріс її син, теперішній воїн. І як ці священики продовжують допомагати їхній сім’ї. Вона показує відео одного з катедральних вікаріїв, який освячує машину батька перед поїздкою на схід і підбадьорює їхнього сина. Потім Іван розповідає, як привіз на фронт коробку розаріїв. Із якою повагою їх брали бійці. І про полковника, який також попросив одну вервичку для себе. І про те, якою потрібною виявилася матеріальна й духовна підтримка львівських священиків.

«Машину ми вирішили брати, якусь із надійніших. Щоб не зламалася десь під час бойового завдання», — розповідає далі Іван. Він займається ремонтами, був на заробітках у Нідерландах. В лютому повернувся. Бачу перед собою цього чоловіка — і розумію, від кого у його сина бойовий характер. Іван мав низку неприємних розмов, коли шукав, як оформити автомобіль на військову частину сина. З одним із високослужбовців довелося сваритись, коли той сказав, що така машина на передовій довго не проживе. Попри показну можливість співпраці з різними фондами, українськими чи польськими, тягар придбання «коліс» на фронт ліг на плечі самої родини та небайдужих, які допомогли їм зібрати гроші. Авто з Польщі забирала Юля. Пригоди на кордоні — окрема історія з підтвердженням усіх стереотипів про нахабних перекупників, митників та псевдоволонтерів. Коли Юля розповідає цей епізод, сльози стоять у її очах. Але, на щастя, «мерседес-віто» вже у хлопців і виконує бойові завдання. 

 

 

Я собі думав, що інтерв’ю з сім’єю львівських поляків займе не більше години. Але три години зустрічі пролетіли непомітно. Іван і Юля готують наступний вантаж допомоги. Збирають для 12 бійців, які воюють у підрозділі їхнього сина. Розповідають про молитви за сина, короткі дзвінки з фронту, яких чекають кожного дня, щоб почути рідний голос. Їхньому племіннику Жені, який служить у підрозділі ППО біля Запоріжжя, теж треба буде щось передати. До того ж Юля зараз взялася опікуватися ще одним вихованцем катедри — другом свого сина і теж колишнім міністрантом. Мар’ян Камілевський після бойового поранення відновлюється в одному зі львівських госпіталів. «На що збираєте зараз?» — питаю в Івана. Він скромно каже  — «Зима близько». Хлопцям треба все, що допоможе пережити холод. Це і термобілизна, і зимове взуття, і теплий одяг, обігрівачі, акумулятори, і ще багато всього. Негода в окопах і розбитих селах, де хлопці тримають оборону, відчувається набагато гірше. Юля знову ховає очі, щоб я не бачив її хвилювання, коли вона каже, що у нас тут в місті все є. І хочеться з цього частинку передати на фронт. Питаю, чи встигають із роботою. Обоє всміхаються. Відповідають, що шалений темп це, з одного боку обов’язок, а з іншого — інакше не змогли б. «А я ще й закрутки встигла зробити, зараз грибів ще трохи заморозила, щоб дітям передати взимку. Їм так хочеться хоч трохи дому», — каже Юля, і я нарешті розумію, чому в її руках серветка. У Юлі поранений на роботі палець, на який вона не звертає уваги. Сьогодні вона для мене уособлює цілу нашу країну, яка попри всю лють війни залишається жінкою, мамою не тільки для свого сина, берегинею. 

 

 

Прощалися ми, як давні друзі. Їдучи додому, я подумки перебирав пазли, з яких сплелася історія Каськівих. Поляки зі Львова. Син на фронті, міністрант з автоматом. Батько на кількох роботах, щоб вистачило на недешеві речі потрібного на фронті спорядження. Мати, серця якої вистачає не лише для сина. Яка мов тигриця готова захищати свою дитину. Їхня молодша донька, чиє дитинство намагаються відібрати злочинці. Дописуючи ці слова, розумію, що не зможу залишитись осторонь. І якби хтось із вас хотів допомогти, ось номер картки Івана Каськіва — 5167 8031 0584 4265.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Львів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: