Ми маємо втікати від зла, а не від труднощів. Із труднощами ми боремося. Пробуємо, практикуємо, починаємо знову, тренуємося.
Реакція втечі може призвести насамперед до уникання важкого блага. Наприклад, до уникання обов’язків — зокрема, не надто приємних або тих, які ми не любимо. Це уникання може набирати різних форм: наприклад, спихнути на інших. Спихнути можна з позиції авторитету: делегувати підлеглим справи, які я не люблю, хоча це — мої обов’язки; або (що частіше трапляється при тенденціях втечі) приймаючи позицію «Адже є інші, які зроблять це краще».
Варто бути обережними і з тим, і з тим. Останнє, крім того, також є хитрим, бо маскується під смирення. Врешті-решт, багато поганих речей із категорії втечі можна приховати під виглядом смирення.
«Я не впораюся»?
Друга недобра річ у цій версії втечі через механізм страху — це переконання, що «я не зможу». Звісно, іноді так воно і є— буває, перед нами постають завдання, які насправді нас переростають. Сьогодні вранці я отримав імейл із пропозицією написати статтю за такий короткий термін, що просто розумів: не впораюся, об’єктивно не маю на це часу. Мушу з цим погодитися.
Іноді страх перед тим, що я не зможу, каже саме про те, що я не зможу. Але завжди, коли він у нас з’являється — зокрема, якщо ми знаємо, що маємо тенденцію до втечі, — потрібно запитати про об’єктивні, справжні, перевірені критерії цього нашого «не впораюся». Варто зіставити цю свою думку з думками інших, які дивляться на нас збоку і можуть більш реалістично оцінити наші здібності.
Той, хто має схильність боятися, завжди оцінюватиме себе трохи гірше, завжди цілитиметься трохи нижче, ніж міг би. Допомога іншої людини — особливо якщо вона мудра і доброзичлива — може мати величезне значення. Справжнє смирення полягає не в тому, що ми кажемо: «я не впораюся, тому я не робитиму цього». Справжнє смирення — це запитати інших: чи я впораюся? Як ти гадаєш? Таке вміння має серйозні наслідки в житті.
Не соромно сказати: «Це не для мене»
Протягом життя нам довіряють різні справи, завдання, посади, іноді з великою відповідальністю, і в таких ситуаціях потрібно мудро оцінити: впораюсь я чи ні? Чи зможу я зайняти важливу керівну посаду на роботі, якщо мені бракує часу на дружину й дітей? Чи зможу взяти на себе відповідальне служіння у спільноті, якщо у мене мало часу на сон? Якщо ми піддамося страху, то можемо не виконати Божу волю щодо нас.
З іншого боку, якщо ми переоцінюємо свої сили, то не зможемо виконати взяті на себе обов’язки. Або робитимемо це, занедбуючи інші сфери життя. Якщо ми швидко це зрозуміємо, то це ще пів біди: зазвичай можна відмовитися (якщо вистачить смирення) після того, як на практиці виявиться, що насправді ми не спроможні з усім упоратися.
Зовсім не соромно сказати: «Це не для мене. Я спробував і мені не вдається; я можу робити щось інше, але не це». Або: «Я вже більше не можу». Якщо ж відмовитися, перш ніж спробувати, — це гірше. Якщо ми втечемо зі страху, то вже не зможемо перевірити, мали ми рацію чи ні — і все ж таки впоралися б.
Маємо втікати від зла, а не від труднощів
Тенденція до втечі може мати ще іншу, досить небезпечну форму (ми залишаємося в контексті доручення і прийняття обов’язків). Отже, якщо хтось реагує страхом на авторитети й важливих персон, то цей страх може не дозволити йому відмовити такій авторитетній людині, якщо вона про щось просить. Тобто у такому разі страх не дає сказати: «Це вище моїх сил, я не зможу» або «Це несправедливо щодо інших».
Така надмірна поступливість може становити серйозну проблему. Мудрий наставник, коли доручає або пропонує комусь певні обов’язки, розраховує на зворотну реакцію. Він не всезнавець і потребує відповіді, чи відчуваємо ми, що впораємося із запропонованою роллю; йому потрібен такий сигнал, а ми через надмірний страх його не подаємо. А потім падаємо під тягарем, якого взагалі не мусили на себе брати.
Маємо втікати від зла, а не від труднощів. Із труднощами ми боремося. Пробуємо, практикуємо, починаємо знову, тренуємося. Звісно, головне — розпізнати, що є злом, гріхом, а що — складністю, перешкодою. Для цього маємо моральну теологію, духовне керівництво, духовне розпізнавання і, врешті-решт, сумління. Маємо використовувати ці знаряддя послідовно і свідомо. Якщо ними не користуватися, то нами почне керувати страх.
*Уривок із книжки Ґжеґожа Стшельчика «Вправи зі сміливості. Подорожуючи крізь наші страхи».
Переклад CREDO за матеріалами: Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
