Працівники та волонтери Дієцезіяльного благодійного фонду «Карітас-Спес» Києво-Житомирської дієцезії розповідають читачам CREDO про своє служіння, про те, як організували свою діяльність під час війни, про складні моменти, зворушливі історії, а також про вдячність, яку отримують і яку самі відчувають.
Отець Віталій Умінський, директор ДБФ «Карітас-Спес», говорить про працівників та волонтерів фонду як про надійних товаришів та невтомних трудівників, на яких можна розраховувати о будь-якій порі доби:
— Мені не доводиться просити працівників чи волонтерів щось робити, тому що вони самі мене про це питають і я знаю, що вони готові розвантажувати гуманітарні вантажі, перепаковувати, розфасовувати і розвозити їх далі, куди потрібно; їхати туди, де на них чекають. Для цих людей наш фонд не просто робота — це служіння. Вони вкладають у нього серце і виконують за будь-яких погодних умов, при будь-якому обсязі роботи, інколи навіть не мають часу попоїсти.
Хоч би о котрій годині ми виїжджали, навіть о 5‑й ранку, — немає проблем: усі готові їхати. І головне — з радістю. Є у цих людях дух радості. А це дуже важливо, бо вони тим духом радості діляться з людьми, які через війну перебувають у важких обставинах.
А самі працівники та волонтери розповіли про те, що за ці місяці війни далося їм найважче, як вони тримаються і звідки беруть сили на це непросте служіння ближнім у потребі.
Олена Метельська, менеджерка з комунікацій, каже, що часом доводиться докладати чималих зусиль, щоб не розсипатись від новин:
— Коли минуло перші два тижні війни і стало зрозуміло, що це надовго, — довелося вирішувати, що робити далі, куди прилаштувати дітей, де шукати спорядження для тих, які йшли на війну, і що робити самим. Коли вже це прояснилося, то ми прийшли у «Карітас-Спес», щоб бути корисними. Ми склали план дій, розробили стратегію і почали працювати. Треба зізнатися, що час від часу, особливо після таких новин, як із Дніпра, нам доводиться знову, як на початку війни, збирати себе докупи з маленьких скалок, щоб могти працювати далі. З кожним разом вдається оговтуватися швидше.
Ми дуже радіємо, коли наші підопічні дають про себе знати, коли пишуть, що в них усе гаразд. Ми зворушуємося повідомленнями від людей, яким колись допомогли — як ми вважаємо, зовсім трішечки, а вони нам досі вдячні. Наші люди насправді дуже вдячні, і коли стають на ноги, то хочуть допомагати тим, хто ще не оговтався. У нас є проєкт «Родина — родині»: це фінансова допомога польських сімей українським. Одна з родин-учасниць цієї програми попросила скерувати допомогу до якоїсь більш потребуючої сім’ї, бо вони вже влаштувалися і можуть забезпечувати свої потреби самостійно.
Праця в «Карітас-Спес», попри всі виклики і труднощі, — це справа серця тих, хто вирішив бути корисним для постраждалих від війни, каже пані Людмила:
— Ми дякуємо Богові, що можемо виконувати це служіння. Під опікою нашого Фонду перебувають такі області, як Чернігівська, Черкаська, Київська та Житомирська, тож ми їздимо у різні куточки нашої дієцезії, спілкуємося з людьми, які втратили все, і це дуже змінює наші внутрішні орієнтири. Ми бачимо, наскільки світ крихкий і що насправді важливе; що має значення, а що другорядне. Ми бачимо теж дію Божого Милосердя у житті цих людей і в нашому власному — це надзвичайно. Це нас утішає, бо дуже важко усвідомлювати, що допомогти можемо не всім.
Волонтер Едуард згадує перші дні свого служіння як дуже напружений час невідомості, але й дуже повчальний та надихущий:
— Російські війська вже підходили під Житомирську область. Їздити по області було небезпечно і дуже страшно, але треба було завезти ліки в госпіталь, і я поїхав. Те, що я там побачив… Це словами не передати. Поранені солдати, без кінцівок, але не зламані духом, такі світлі й навіть усміхнені. Пам’ятаю, питали мене, чи я з якоїсь церковної організації, і питали, чи є у мене при собі вервички, хотіли мати при собі розарій. У мене тоді було всього декілька штук. І я пообіцяв, що привезу більше. На зворотному шляху страху ніби й не було.
Отець Віталій Умінський згадує, як вони одразу після деокупації Бучі поїхали туди з харчами й ліками:
— Пригадую, як на зворотному шляху ми об’їхали ще кілька навколишніх місцевостей в напрямку Ворзеля. Те, що ми бачили дорогою… Тіла мертвих, розстріляних людей ще лежали на вулицях; стояла спалена військова техніка разом із солдатами; довкола руїни будинків… Ми тоді відчули стільки болю і такий страх, що могли тільки молитися і просити Бога про перемогу, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася. Просили про вічне спочивання для померлих і зцілення для живих.
А пані Світлана, яка теж працює у відділі комунікацій, додає:
— Кожна така поїздка з гуманітарною допомогою — це для нас самих як катехиза. Я вдячна Богові, що нашим керівником є священник, бо війна виносить на поверхню такі питання, на які ніхто не має відповіді, й тільки духівник може підказати, як нам із цим усім жити. Тільки Бог знає, чому так сталося, який сенс у цьому всьому; але коли ми розмірковуємо про це вголос разом з о. Віталієм, то це заодно ще й як психотерапія.
Повний запис розмови можна подивитися тут:
фінансово.
Щиро дякуємо!
