«Життя дуже важке, особливо для людей з інвалідністю. Ми допомагаємо тим, хто опинився в найважчих ситуаціях».
Людмила Логуш, координаторка Конференції блаж.Марти Вєцкої — української гілки Товариства св.Вікентія де Поля, описує для Vatican News ситуацію в Києві, де щодня протягом багатьох годин немає води та електроенергії:
У суботу 24 січня 2026 р. росія знову завдала масованого удару по енергетичній інфраструктурі України. Є знеструмлення у Києві та на Київщині, Чернігівщині й Харківщині. Мер столиці Віталій Кличко повідомив, що майже 6000 будинків знову залишилися без опалення. Більшість — це ті, які вже двічі підключали або намагалися підключити до опалювальної мережі після обстрілів 9 і 20 січня. У п’ятницю 23 січня мер у своєму повідомленні на Facebook закликав киян підготувати «запаси необхідних продуктів, води та ліків», а тих, хто має таку можливість, — «виїхати за місто, де є альтернативні джерела живлення й тепла». Тим часом у місті, серед волонтерських і благодійних організацій, які стараються подати мешканцям руку допомоги, діє Конференція блаженної Марти Вєцкої, українська гілка Товариства св.Вікентія де Поля, яку координує Людмила Логуш.
— Людмило, яка ситуація в Києві?
— Досить важка, важко з електроенергією. Окрім того, що під час атак зруйнована велика кількість ТЕЦ, — останні атаки були спрямовані саме на розподільчі станції. У Києві світло відключають на 20-24 години, вмикають на 3‑4 години, переважно вночі — мабуть, щоби зняти максимальне навантаження з використання систем.
Люди намагаються якось триматися. Бо готувалися. Ми чотири роки вже живемо в цьому. І проблеми з електроенергією почалися ще в перший рік війни. Але такі масштабні — це, власне, тільки цієї зими.
Тим не менше, люди більш-менш підготовлені. У всіх є якісь павербанки, є лампи, які можна заряджати. Вже інтернет-провайдери і житлові комплекси, які могли, придбали генератори, щоб було хоча б якесь мінімальне забезпечення: щоб люди могли підзарядити телефон чи спуститися в ліфті, якщо ми говоримо про літніх чи людей з маленькими дітьми.
Бізнесу, компаніям, організаціям значно складніше, бо вони повинні працювати на безперебійній електроенергії. Вони використовують генератори, але це досить дорого. Тому в нас уже почали закриватися магазини, мережі супермаркетів — такі, як АТБ, «Новус». Вони не справляються з обсягами блекаутів.
Іуряд, і місцева влада намагаються підтримати людей, все ж таки вмикати хоча б на декілька годин світло. Діють Пункти незламності, де можна підзарядити пристрої. А у нас бізнес досить-таки лояльний до людей і дає можливість користуватися тією електроенергією, яку генерують генератори. Тому існує взаємопідтримка: намагаємося максимально підтримувати одне одного, щоб усі трималися, щоб усі вижили.
— Як ваша організація старається допомагати людям вижити в цих обставинах?
— Конференція блаженної Марти Вєцкої є київською гілкою Товариства св.Вікентія де Поля; відповідно, ми допомагаємо найбільш потребуючим. Це бездомні люди, бідні, хворі, літні, самотні. З початком війни в нас з’явилася окрема категорія людей, яких ми підтримуємо: це сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю або з паліативними хворобами. Це найбільш уразливі категорії громадян, які найбільше страждають від проблем із перебоями електроенергії.
Проблема ще полягає в тому, що не тільки електроенергії немає: оскільки всі інші комунікації прив’язані до електроенергії — водопостачання, теплопостачання, — то коли настають тривалі блекаути, відповідно, всі інші системи теж перестають працювати. Ми намагаємося підтримати людей, як можемо.
Декілька тижнів тому, коли була масована російська атака, деякі райони, особливо Лівого берега, три дні були без світла і, відповідно, ліфти не працювали. Багато хто не міг спуститися, піти до магазину. А ми звертаємося індивідуально і запитуємо, чим можемо допомогти, кому треба ліки підвезти, воду.
Окрім того, у нас є підопічні не тільки з міста Києва. З початком війни до нас почали звертатися також люди з інших регіонів, особливо з прифронтових зон. Це сім’ї, в яких лежачі діти з інвалідністю, які не можуть нікуди виїхати і взагалі не є мобільними. Ми кожного місяця формуємо для них і направляємо продуктовий набір — і постійно домовляємося з поштою, щоб їм привезли просто додому.
Зараз маємо багато запитів на павербанки, бо коли електроенергія подається лише по кілька годин раз на декілька днів, то людям потрібно зарядити все, що можуть. Тому ми зараз думаємо, де б дістати ці павербанки і направити туди сім’ям. Також допомагаємо ліками, засобами гігієни — такими як підгузки, одноразові пелюшки. Ми можемо покрити тільки дуже базові потреби: їжа, засоби гігієни, вода. Можемо відвезти до лікарні, якщо комусь потрібно. На жаль, у зв’язку з війною ми не можемо провадити системну програму підтримки. Ми допомагаємо людям, які опинилися в найважчих ситуаціях. І кожне питання розглядається індивідуально, шукаємо можливості допомогти.
— Як ви допомагаєте сім’ям, що мають дітей з інвалідністю? Одна з таких сімей — це сім’я Лесі, яка надіслала нам відео. Яка в них тепер ситуація?
— Сім’я Лесі, яку ви бачите на відео, — це теж наші підопічні. Ви бачили, що в неї син з важкою інвалідністю. Вони живуть на 13‑му поверсі. В Україні є державна програма, яка допомагає дітям із ліками; але це не всі ліки — і не всі підходять. Тому ми намагаємося їх підтримати. Таким сім’ям, як Лесина, ми стараємося надавати комплексну підтримку. Починаємо від того, що раз на місяць збираємося всі разом із сім’ями, щоб вони могли трохи поспілкуватися. Бо ці сім’ї зазвичай нікуди не можуть піти, особливо зараз. А діти не мають можливості спілкуватися з іншими дітьми. Наприклад, Максима, сина Лесі, не можуть вивести надвір на прогулянку, бо ліфт не працює. Тому зараз шукаємо волонтерів, які могли б допомогти знести його і винести наверх.
Ми організовуємо ресурсні зустрічі, де такі сім’ї можуть поспілкуватися між собою. Для дітей організовуємо розваги, майстер-класи. Наприклад, програма для дітей на свято св.Миколая. Це комунікація, інтеграція в суспільство, тому що зазвичай ці сім’ї не мають такої мобільності.
Також це допомога ліками, засобами гігієни, харчами. Інколи є індивідуальні прохання: наприклад, допомогти придбати засоби реабілітації, візок. Тоді ми збираємо кошти і допомагаємо. Так само інколи просять про допомогу на медичні обстеження. На жаль, державна допомога таким сім’ям досить маленька. 8.000 гривень на місяць, які їм дають, зазвичай іде на їжу та базові потреби. Лесин чоловік працює, а Леся не працює, бо змушена доглядати за дітьми — в Києві немає закладів, де можна було би залишити дитину з такою важкою інвалідністю. Для мам це взагалі неможливо. Навіть у столиці, навіть у Києві, за всієї розвиненої інфраструктури. Тому про роботу для таких сімей взагалі не йдеться.
— Скільки людей долучаються до вашої діяльності і на якій основі вона відбувається?
— Конференція блаж. Матри Вєцкої — християнська католицька волонтерська організація. Всі, хто долучається до нас, є волонтерами. У нас тільки двоє — я як керівниця і ще один координатор, який допомагає з організацією заходів, — отримують мінімальну заробітну плату. Це найменша зарплата, дозволена законодавством. Усе інше — волонтерська діяльність.
У 2025 році на постійній основі було залучено в середньому 30 волонтерів. Кожен має свою сферу діяльності. Є педагоги, медики, фармацевти. Наприклад, раз на місяць наш волонтер-медик їде в шелтер для бездомних, оглядає людей, надає первинну медичну допомогу. Є лікарі, які також на волонтерських засадах допомагають у лікарнях. Є волонтери, які ведуть соціальні мережі, пакують продуктові набори й відправляють їх поштою. Організація працює як злагоджений механізм. Усі комунікують між собою і нам вдається організовувати хороші заходи.
Ми всі розуміємо, що служимо людям, яким більше нікому допомогти. Тому наші волонтери часто відкладають свої інтереси на другий план. Ми стараємося підтримувати наших волонтерів морально, бо вони теж емоційно вигорають, живучи в цьому стані війни, у постійному стресі. Тому щопонеділка у нас є зустріч, де ми спілкуємося, підтримуємо один одного, робимо щось разом — наприклад, виготовляємо розарії, які потім роздаємо людям. Це наша внутрішня психологічна підтримка.
— Як вас можуть знайти люди, що потребують допомоги?
— У нас є соціальні мережі:
https://www.facebook.com/profile.php?id=61559370821121
https://www.instagram.com/conf.bmv/
та сайт https://svp.org.ua/.
Ми також співпрацюємо з парафіями Києва. Дуже добре працює так зване «сарафанне радіо». Люди передають інформацію одне одному. Зараз у нас близько 20 сімей підопічних. Частину ми знайшли через особисті контакти, інших привели самі підопічні.
В Києві нас можна знайти по вулиці Кучмин Яр, 1Б, при парафії отців-місіонерів [ред. —Місійне Згромадження св. Вікентія]. Там завжди є сестри, отці, які допоможуть сконтактуватися.
— Як Ви особисто даєте собі раду в цих обставинах? Вам як координаторці потрібно також підтримувати й надихати інших…
— Гріх жалітися. У Вікентійській родині я вже 20 років, але за фахом я адвокат, і адвокатура — мій основний заробіток. А діяльність координатора в Конференції — це моя благодійна, або громадська діяльність. Тому мені не так складно, бо я маю роботу, і це дуже важливо. Крім того, в мене є де жити, а багато людей втратили свій дім. Чотири роки війни виснажили всіх — емоційно, психологічно, морально. Ми живемо в постійному стресі, тривозі через атаки; постійно літають дрони, ракети. Ми бачимо, як вони пролітають біля нашого будинку, їх збивають, все горить, — і розумієш, що в будь-який момент життя може закінчитися.
Ситуація з електроенергією теж досить складна. Морально ми всі, в принципі були готові до такого, бо нас готували до цього всі чотири роки. Фізично складно — бо, наприклад, за останні три доби світло часто є тільки вночі. Зараз виключили в 6 годині ранку, то, можливо, включать о 19:00. Важко працювати, бо все розряджається. Холодно. Останні два тижні надворі температура від мінус 10 до мінус 20. В нашій квартирі не так холодно, бо це новіший будинок. У старих будинках, радянських часів, де мешкають деякі з наших волонтерів, температура може бути 7–10 градусів. Деякі волонтери працюють з ранку до вечора на державній службі, то в їхніх кабінетах — у цих величезних будівлях старого зразка — температура +5.
Пережити це важко не так фізично, як емоційно. Але віра в Бога, віра в майбутнє, віра в нашу країну, віра в людей дуже допомагає. І незважаючи на виснаження, на те, що іноді агресія проявляється, все ж люди підтримують одне одного. І ця підтримка рятує. Бо бачиш, що люди тримаються, — значить, і я можу витримати.
Вчора ми були в притулку для бездомних Вікентійської родини. Там теж у приміщенні температура +5. Люди прийшли з вулиці, щоб попоїсти, але вони всі кажуть: «Ми тримаємося. Ми віримо, що буде краще». Як, чуючи це, ми можемо опускати руки?
Спілкуючись одні з одними, ми часто кажемо: «Так, важко», — але завжди закінчуємо розмову словами: «Ми повинні триматися і вірити в краще, бо іншого варіанту в нас немає». Тому ми так і тримаємося.
фінансово.
Щиро дякуємо!
