Блаженний Жан-Жозеф Латаст народився у Франції у 1832 році. Коли йому було 25 років, він став монахом-домініканцем, і одного разу його запросили провести реколекції у жіночій в’язниці.
Жінки, яких утримували у тюрмі Кадіяка, що на півдні Франції, мали погану репутацію через свої злочини, і суспільство їх зневажало. Але отець Латаст знав Боже милосердя і прийшов до них із надією.
Він почав із того, що привітав жінок словами «Мої дорогі сестри…» Він визнав їхній біль, скорботу і негідні умови, у яких вони жили:
«Ви нещасливі тут, чи не так? Безперервна робота, жахлива тиша, яка постійно ставить вас віч-на-віч із самими собою. Тут є правила і накази, яких потрібно дотримуватись. Ви позбавлені всіх зручностей, усіх радощів життя, ви живете у цілковитій бідності і, понад усе, у розлуці з тими, хто вам дорогий, і кого ви любили… Все це дуже важко і прикро».
Але потім, як добрий батько, священник прорвався через їхню самотність і нещастя зі співчуттям та ніжністю. Він відкрив їм серце Бога, їхнього Отця, завжди спрямоване до нас:
«Проте є й інші, що були вільними, молодими, оточеними комфортом і задоволеннями, — і які добровільно відмовилися від усіх цих речей, обравши те, що ви маєте тут… є богопосвячені особи. Що могло спонукати ці душі зробити такий вибір? Або вони божевільні, або ж сподіваються отримати щось набагато краще за все, від чого вони відмовилися, і очевидно, що вони не розчаровані. Якби ви могли зазирнути в їхні серця, як це може зробити священник у сповідальниці, тоді б ви побачили мир, радість і щастя, які змусили би найбільших і найпривілейованіших світу цього плакати від заздрості.
Любити Бога і знати, що Він любить тебе — це єдине справжнє щастя на землі».
Отець Латаст нагадав ув’язненим про великих святих, шанованих усією Церквою, які колись були великими грішниками. Він показав їм, що навіть найбільші грішники можуть повністю змінитися під впливом благодаті. Сам Ісус сказав: «Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить» (Лк 7, 47).
Священник спонукав багатьох ув’язнених жінок до сповіді та примирення з Господом. Він помітив відчутну зміну в атмосфері в’язниці — світло пробивалося крізь темряву, стражденні серця зцілювалися. Але їхні зовнішні обставини залишалися гнітючими. Тому отець Латаст закликав жінок зробити радикальний вибір:
«Це правда, що [деякі] вільно обирають те, що ви терпите з примусу. Але в очах Бога те, що спочатку було примусовим, стає добровільним, коли воно добровільно приймається… Скажіть Йому: “Мене тримають тут силою, але я віддаю себе Тобі вільно і повністю. Я буду Твоєю все життя. Краще я помру, ніж перестану належати Тобі”».
Священник запропонував жінкам обрати те, чого вони не обирали — прийняти реальність своїх обставин і жити ще глибшою реальністю Божої любові та присутності серед них. Він дав їм дивовижну обіцянку: що Бог справді прийме їхню пропозицію так, ніби вони від самого початку обрали чернечий спосіб життя, і таким чином перетворить в’язницю на монастир — сповнений любові, світла та життя.
На завершення реколекцій отець Латаст, зворушений до глибини душі, сказав:
«Я мушу сказати всім вам, як глибоко ви мене зворушили. Коли я заохочував одну з вас бути терплячою і жертвувати свої страждання Богові, ти відповіла: “О, так, отче. Тут так жалюгідно, я так багато вистраждала, але не минає і дня, щоби я не дякувала Богові за те, що він привів мене сюди. Глибоко в моєму серці є велика радість, оскільки я люблю Його. Я би ніколи не повірила, що можна знайти стільки радості в любові!” У твоєму голосі були сльози, але крізь сльози ти сказала: “Я така щаслива! О, якби я знала раніше! Я така щаслива!”»
Ці свобода і мир доступні кожному з нас, коли ми приймаємо Божу волю і несемо численні хрести нашого життя. Ісус із любові вирішив узяти на себе наші страждання та гріхи, щоб спасти нас. Роблячи це, Він пообіцяв нам, що ми ніколи не будемо самотні у своїх стражданнях.
У своїй молитві перед Господом у в’язниці отець Латаст запитав Ісуса: «Що Ти робиш у цьому місці спокути й страждань, у цьому домі бідних і знедолених?» Ісус відповів: «Це місце страждань. Цього достатньо, щоб зробити його Моїм володінням. Я з тими, хто страждає; Я не залишаю їх у горі, і одного дня Я візьму їх до себе, дам їм їхню нагороду і прославлю їх».
Обираючи те, що ми не обирали, приймаючи все, що Бог посилає нам, — навіть таємницю страждань, знаючи, що Він дозволяє це лише для більшого добра, — ми єднаємося з Ісусом, який сказав: «Ніхто його [життя] в Мене не забирає, бо Я сам кладу його від Себе» (Йн 10, 18). Тоді ми виявляємо, що обставини, проти яких ми колись повставали, раптово наповнюються сенсом, силою та любов’ю, якщо ми беремо участь у Господній роботі спасіння.
І тоді всередині нас відбувається ще більш приголомшлива трансформація: ми відкриваємо величезну гідність, радість і мир у привілеї допомагати Ісусові приводити душі на небо. Відкриймо свої серця, щоб прийняти все, що Бог дає нам, щоб ми могли вигукнути з такою ж радістю, як жінки в’язниці Кадіяка: «Я такий щасливий! О, якби я знав раніше! Я такий щасливий!»
Переклад CREDO за: с. Луція Крісті SV, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
