Один із моїх улюблених початкових абзаців літературного твору — це опис нори гобіта Більбо Беґґінса. Після детальних пояснень всього, чим не є гобітська нора (включно зі смородом твані та хвостами хробаків), абзац завершується словами: «то була гобітська нора, а отже, — з усіми вигодами».
Звісно, це чудовий опис не лише місця, а і його мешканця, чиє життя перевертається сторч головою після прибуття Ґандальфа, появи гномів та поклику до пригод, що рішуче виведе його з «зони комфорту».
Ми любимо комфорт. Ми любимо гарячий чай, теплий комин і прохолодний океанський бриз. Ми любимо м’які ковдри, запах квітів, і щоб усе було охайно. Але іноді, подібно до Більбо, ми переживаємо момент, який руйнує все, що ми вважали стабільним і безпечним у нашому світі, і цілковито перевертає його. Цей досвід викликає у нас дискомфорт. Він може змусити нас страждати — навіть страждати понад те, що, на нашу думку, ми можемо витримати.
Якщо і є якийсь досвід, який об’єднує нас як людську родину, то це страждання. Всі ми переживаємо періоди хвороби, душевних страждань, втрат і горя. На якомусь раціональному, абстрактному рівні ми можемо усвідомити, що у якийсь момент страждає. Ми навіть можемо подумати — або хтось, керуючись найкращими намірами, але, дуже ймовірно, необмірковано, сказав нам, що страждання можуть наблизити нас до Бога, тому ми повинні підносити їх.
Але, чесно кажучи, у нас, мабуть, більше спокуси повторити сердиту відповідь Терези Авільської Богові, коли вона послизнулася і впала у багнюку дорогою до монастиря: «Якщо Ти так ставишся до своїх друзів, не дивно чому їх у Тебе так мало!»
Нещодавно я брала інтерв’ю у оглядача «New York Times» Росса Даутата, що веде багаторічну боротьбу з хворобою Лайма. Говорячи про страждання та виклики подолання хронічної хвороби, Даутат скористався образом «темного лісу», взятим із перших рядків «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі.
У першій пісні паломник Данте починає свою подорож розгубленим і близьким до відчаю. Він заблукав, його спроби врятуватися зазнали краху, але в критичний момент у нього з’являється провідник: римський поет Вергілій. Вергілій запевняє Данте, що він має друзів на небесах, і що з його нинішнього лиха є вихід.
Досвід темного лісу Данте — це можливість для благодаті «вийти на сцену». Потрібна лише сміливість, щоб зробити перший крок. І я думаю, важливо також усвідомлювати, що він йде цим шляхом не сам. У нього є провідники — ті, хто подорожують із ним і допомагають йому побачити те, що він має побачити; ті, хто надають йому можливості для навчання та боротьби і підбадьорюють його, коли його сила та віра слабшають.
Чіплятися за віру, перебуваючи посеред темного лісу страждань, — це немалий подвиг, як ми бачимо в біблійній історії Іова. Її може бути складно читати, але її переконання глибокі та дуже реальні. Бог дозволяє сатані вразити Іова будь-яким злом, але Йов зберігає свою непохитну віру в мудрість і провидіння Бога, визнаючи власне смирення. Один із рядків Святого Письма, який цитують найчастіше, походить із Книги Іова: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!» (Іов 1,21). Випробування Іова здається випробуванням на витривалість — вибір знову і знову довіряти Богові, незважаючи на всі спокуси покинути Бога, який, здається, покинув його, і сподіватися на воскресіння, яке чекає на нас після цього життя.
Одна з причин, чому ми так любимо історії, це те, що вони допомагають нам побачити дієвість наполегливості й мужності у найтемніші часи нашого життя. Вони також запевняють нас, що ми не самотні у нашій боротьбі. Ми не лише маємо опіку та підтримку тих, хто поруч із нами, і кому теж відомі страждання й труднощі, але й любов Бога, який вирішив відкупити нас через свої власні страждання, смерть і Воскресіння.
Переклад CREDO за: Шеннон Валенсуела, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
