Ми сьогодні стоїмо перед великою спокусою — ставитися до Церкви як до інституції з релігійних послуг.
Сама поява такої спокуси не повинна дивувати. Численні інституції з послуг співтворять сучасний суспільний простір.
Багато хто з нас у таких інституціях працює, і всі ми послугами таких інституцій користуємося. Ми цінуємо ці суспільні утворення, які старають вдовольнити наші потреби. Критикуємо ті, де послуги виконувано абияк і без турботи про клієнта. В цій ситуації спокуса дивитися на Церкву як на інституцію, в якій ми можемо вдовольнити свої релігійні потреби, виглядає абсолютно природною. Але й саме тому ця спокуса є особливо небезпечною.
Щодо інституції зі сфери послуг клієнт є кимось зовнішнім, навіть якщо її послуги його цілковито задовольняють і він користується ними постійно. Дистанція до інституції поглиблюється, якщо послугу надають абияк, або якщо конкурент спроможний обслужити клієнта краще.
Необхідно чітко усвідомити те, що не один католик сьогодні облишає релігійні практики або й узагалі відходить від Церкви в якусь іншу релігію чи секту, бо йому набридла Церква як заклад обслуговування: він натрапив на священників, які йому не подобаються, не бачив місця для себе в анонімному натовпі недільної Меси, його дратував рівень проповідей…
Загалом — так, це дуже важлива справа, щоби священники виконували своє душпастирську послугу добре і з любов’ю до людей, а в парафіяльній спільноті щоб розвивався дух істинного братерства. Тим не менше, найважливішим джерелом відсторонення цих людей від Церкви виглядає трактування її як інституції з послуг. У ситуації, коли люди задоволені рівнем «церковних послуг», цей гріх проявляється в типово споживацькому ставленні до Церкви, небажанні активної участі в її проблемах, ставанні щодо Церкви в позицію стороннього спостерігача.
Господь Ісус залишив нам — Церкві — таке повчання: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13,35). Варто пам’ятати, які конкретні висновки з цього повчання зробили апостоли:
«Мої брати, коли хтось із вас відступить від правди і коли хтось його наверне, хай знає, що той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті і силу гріхів покриє», — писав апостол Яків (Як 5, 19-20).
Також апостол Павло, зі свого боку, зазначав:
«Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати. Кожний із нас нехай намагається догодити ближньому: на добро, для збудування» (Рим 15, 1‑2).
Отож ми вже маємо найважливішу — як на те виглядає — відповідь на запитання, чому так часто ми в наших церквах почуваємося по-чужому й анонімно. Головна причина цього, на жаль, полягає в нас самих. А саме: якщо хтось приходить до Церкви головно для того, щоб задовольнити свої релігійні потреби, то складно дивуватися, що він почувається так, як люди зазвичай почуваються в закладах сфери обслуговування. Щоб почутися в Церкві своїм, треба перебувати в істинних стосунках віри принаймні з кількома людьми.
Апостол Павло цю правду виразив в образі Церкви як тіла:
«…щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член — страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви ж — Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор 12, 25‑27).
А отже, заклик до активних трудів на благо Церкви стосується не тільки її пастирів і не тільки тих християн, чиї обдарування, використані для блага спільноти, ставлять їх немовби на якийсь вищий рівень. Спільноту віри по-справжньому будують подружжя — ті, що стараються мати Божого духа у своїй сім’ї — але також ті, хто дотримується вірності партнерові, який їх покинув. Цю спільноту будують впровадженням Божих правил у своє професійне життя — але також терпеливістю у хворобах та нещастях. Істинними будівничими Церкви є також ті християни, які фактично всю свою духовну енергію мусять призначити на боротьбу за віднайдення себе самих. Хтозна, чи їхня боротьба з залежністю, самотністю чи схильністю до депресії не є тим самим «вдовиним грошем», що для Бога найцінніший!
Може, добре буде замислитись інколи над тим безміром завдань, який чекає на робітників у нинішній Церкві. Скільки ж то людей відходять від віри (або не доходять до неї) просто тому, що відповідної миті ніхто їм не простягнув руку допомоги! Скільки ж людей впали в алкоголізм, бо в момент життєвих негараздів їм забракло підтримки від якоїсь приязної і мудрої душі. Скільки ж подружжів ніколи б не розпалися, якби принаймні частина співчувальників не давала їм поради в дусі світу цього! Скільки ж батьків не мусили б ніколи гірко жаліти про гріх дітовбивства, якби раніше їм хоч би хтось один детально пояснив, чим насправді є переривання вагітності…
Я воістину лицемір, якщо вважаю, що не маю жодної фактичної можливості вийти поза статус споживача у Церкві. Можливостей чинної участі в будуванні спільноти віри навіть шукати не треба — вони самі нас знайдуть, аби лиш ми постаралися їх помітити.
Переклад CREDO за: о. Яцек Салій ОР, Opoka
фінансово.
Щиро дякуємо!
