Целібат — безшлюбність — це стан, у якому перебувають мільйони людей, не тільки священники. Багато з них є богопосвяченими особами, але теж не завжди. Багато хто ніколи не одружується чи то з власного вибору, чи то через особливі обставини. У цьому немає нічого протиприродного.
Насправді є три типи покликання: до богопосвяченого життя (священство, монашество), до подружнього життя й до життя у самотності. Кожне з них — скарб, і кожна людина покликана до одного з них.
Якщо ми ближче познайомимося з людьми, які вирішили жити священницьким і богопосвяченим життям, то побачимо небагато тих, хто скаржиться, що доведеться залишатися без шлюбу до кінця життя. З ними щось не так? Невже вони так низько цінують шлюб? Навпаки! Вони часто цінують шлюб навіть більше, ніж одружені. Можливо, це певною мірою міркування типу «у сусіда хата біла…» Вони знають, що шлюб — це прекрасно. Вони також знають, що Церква встановила шлюб таїнством — так само, як хрещення та Євхаристію. Однак ці люди обрали целібат, щоб усю свою життєву енергію спрямувати на служіння Богові та Його Церкві. Вони беруть приклад зі святого Павла, який сам склав таку жертву. Апостол також рекомендував безшлюбність тим, хто хоче пожертвувати собою заради Небесного Царства — звісно, жодним чином не принижуючи шлюб: «Кажу ж нежонатим та вдовицям, що добре їм, коли зостануться, як я; але коли не можуть стриматися, нехай одружуються: ліпше одружитися, ніж розпалюватися» (1 Кор 7,8).
Але наш світ рухається до знецінення шлюбу; зростає кількість розлучень і неодружених пар. Попри це, «контратакою» проти цього явища є збільшення кількості людей, покликаних до богопосвяченого життя, які живуть у целібаті: священників, ченців і черниць. Ідеться не про те, щоби применшувати цінність одружених мирян. Однак ми маємо дати особливий «кредит довіри» тим людям, які, високо цінуючи подружнє життя, добровільно обирають служити Богові всім своїм єством, як знак для світу. Є ще одна цікава правда про целібат, яка точно здивує багатьох католиків: целібат аж ніяк не був правилом для всіх католицьких священників. У Східних Церквах можуть бути висвячені одружені чоловіки. Це дуже ранній звичай. Звісно, неодружений висвячений священник може залишатися неодруженим, — так само як одружений священик, який овдовів, не може одружитися повторно. Однак шлюб для священників можливий лише у Східних Церквах. А от монахи — всі, у Східних Церквах теж, зберігають целібат, і єпископів також завжди обирають із числа монахів. Відповідно, це означає, що все вище духовенство Східних Церков завжди залишається в целібаті.
У Західній Церкві правила були іншими. На самому початку деяких священників та єпископів вибирали з числа одружених чоловіків. На цьому етапі практика Східної та Західної Церков була однаковою. Однак невдовзі стали надавати перевагу целібату, з огляду на можливість повної посвяти сил і часу на служіння спільноті Церкви, і врешті-решт він став обов’язковим. У ранньому Середньовіччі целібат міцно утвердився як у Західній, так і в Східній Церквах.
Зауважмо, що це було і є дисциплінарним правилом, а не доктринальним. Зміна цього правила не означає зміни доктрини. В останні роки з’явилося деяка кількість одружених католицьких священників. Деякі з них раніше були лютеранськими служителями, одруженими на момент переходу в католицизм. Нещодавно були висвячені на католицьких священиків кілька колишніх єпископальних священнослужителів, які також були одружені на момент свого навернення в католицизм. Звісно, це винятки з правил.
Більшість протестантів не схвалюють те, що вони називають «обов’язковим целібатом» (наголошуючи на слові «обов’язковий»), оскільки вважають, що Церква запровадила це правило проти волі священників. Вони мають сотні аргументів проти целібату. По‑перше, вони вважають, що це проти природи, а по‑друге — як вони стверджують, — Бог призначив людям бути у подружжі: «Плодіться й розмножуйтеся» (Бут 1,28). Це не зовсім так. «Плодіться і розмножуйтеся» стосується людства загалом і не є обов’язковим для кожної людини. Якби це було так, тоді кожен чоловік і кожна жінка шлюбного віку, якщо вони неодружені, були б у стані гріха, і Христос сам порушив би свою власну заповідь. Пригадаймо ще раз, що святий Павло — улюблений апостол «біблійних християн» — залишався неодруженим: «Кажу ж нежонатим та вдовицям, що добре їм, коли зостануться, як я» (1 Кор 7,8‑9).
Критики вказують також на цей вірш: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут 2,24). «Це означає, — кажуть вони, — що чоловік повинен одружитися». Однак Христос хвалив не лише тих, хто залишає батьків (у сенсі здобуття самостійності), а й тих, хто відмовляється мати дружину та дітей: «І кожний, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт 19,29). І не забуваймо про тих, хто: є… «скопцями», бо «самі себе оскопили задля Небесного Царства» (Мт 19,12).
Можливо, противники католиків процитують святого Павла, який сказав, що єпископ має бути чоловіком однієї дружини: «Треба, отже, щоб єпископ був бездоганним, однієї лише жінки чоловіком, тверезим, розважливим, чесним, гостинним, здібним навчати…» (1 Тим 3,2). Чи означає це, що єпископ повинен одружитися? Це досить поширена елементарна помилка. Святий Павло мав на увазі не те, що чоловік повинен одружитися, щоб стати єпископом, а те, що єпископ не може бути одружений більше одного разу. Якби було так, що єпископ мав би бути одружений, то це означало би, що св. Павло порушив це правило. Правило, яке забороняє чоловікові мати більше ніж одну дружину, не означає, що він зобов’язаний мати хоча б одну дружину. Чоловік, який ніколи не був одружений, не порушує це правило. У ранній Церкви через недостатню кількість неодружених чоловіків, які могли бути висвячені, було прийнятним висвячення чоловіків, які вже були одружені. А коли кількість неодружених чоловіків, готових присвятити себе священству, зросла, Західна Церква стала висвячувати лише нежонатих (або вдівців), згідно зі словами св. Павла: «Я бажав би, щоб усі люди були, як я, та кожний має свій особливий дар від Бога, один — такий, а другий — інший» (1 Кор 7,7). Тобто жили в целібаті. Східна ж Церква трималася старого звичаю.
Продовжуючи тему «одруженого єпископа» у святого Павла, зазначимо, що є люди, які також посилаються на решту його коментаря з Першого послання до Тимофія. Там сказано, щоб єпископ «власним домом добре правив та щоб дітей тримав у послусі з усякою повагою, — бо хто не знає рядити власним домом, то як він буде дбати про Церкву Божу?» (1 Тим 3,4‑5). «Ну дивіться, — кажуть ці люди, — значить, єпископ має бути одружений». Якби це було правильне тлумачення, було б логічно припустити: св. Павло також вважає, що єпископ повинен мати дітей і його діти повинні його безумовно шанувати. Формальний висновок — що бездітний це не єпископ, і кого діти не поважають — теж не годиться. Святий Павло насправді в цьому вірші має на увазі, що одружений (і той, що має дітей) чоловік, який є кандидатом у єпископи, має добре давати собі раду як глава сім’ї. «Ну, добре; але ми також знаємо, що “заборона одружуватися” характерна для віровідступників», — кажуть критики целібату священників. Натомість правда полягає в тому, що Церква нікому не забороняє одружуватися і виходити заміж. Католики, які не є священиками, не зобов’язані наслідувати в цьому апостолів і можуть одружуватися й отримувати повне благословення Церкви. Вираз «заборона шлюбу» походить від людей, які вважають, що всі шлюби — це зло саме по собі. Так казали найдавніші єретики — так само, як і представники середньовічної секти альбігойців (катарів), якими, здається, захоплювалися антикатолицькі автори (звісно, насправді нічого про них не знаючи), оскільки альбігойці наполягали на використанні їхніх власних перекладів Біблії національними мовами.
З погляду Католицької Церкви, шлюб не може бути злом. Пам’ятаймо, що саме Христос підніс шлюб до рангу таїнства. Жодному католику не заборонено вступати в подружній зв’язок. Це правда, що в Західній Церкві латинського обряду католицькі священники не одружуються; але ніхто не зобов’язаний ставати священиком (що, звісно, передбачає целібат). Чоловік-католик може вибрати священство (і таким чином залишатися в целібаті), подружжя або навіть самотнє життя, яке також пов’язане з целібатом. Отже, де‑факто, ніхто нікого не примушує обирати целібат.
*Уривок із книжки Карла Кітінга «У що вірять католики»
фінансово.
Щиро дякуємо!
