Зневіра (лат. acedia) — це своєрідна душевна млявість, стан смутку і меланхолії. Це була проблема, з якою зіткнулися перші християнські монахи, які йшли до пустелі, щоб інтенсивніше жити своїм ідеалом духовної досконалості — на самоті або у невеликих громадах.
Ці чоловіки іноді страждали від розчарування, яке викликало у них невдоволення, сум і втому. Це почуття, безперечно, знайоме і нам, незалежно від того, чи живемо ми як миряни, чи обрали богопосвячене життя.
«Демон» зневіри
Для монахів це почуття могло набувати різних форм, таких як роздратування стосовно інших членів спільноти і всього монастирського життя, відсутність концентрації у читанні і молитві, велика втомлюваність, постійний голод і сонливість, або ж сильне бажання опинитися десь у іншому місці. Замініть слово «спільнота» словом «сім’я», і це одразу почне звучати для вас дуже знайомо.
«Демон зневіри, якого ще називають полуденним демоном — це найбільш обтяжливий з усіх демонів», писав Еваґрій Понтійський, єгипетський монах-пустельник IV століття. Він описував цей стан так: «Цей демон охоплює душу ченця близько четвертої години (10:00) і тримає її до восьмої години (14:00). Йому починає здаватися, що сонце уповільнило свій рух або зовсім зупинилося, так, нібито день триває п’ятдесят годин. Тоді він змушує монаха виглядати у вікно, виходити зі своєї келії і дивитися на сонце, щоб побачити, скільки ще залишилося часу до третьої години, а також озиратися навколо, щоб побачити, чи є поряд інші брати. Тоді він змушує його ненавидіти це місце, свій спосіб життя та ручну працю. Монах починає думати, що у його братів не залишилося милосердя; ніхто не хоче його навідати…».
Той, хто під час пандемії працював удома або просто мусив дотримуватися соціальної дистанції, ймовірно, впізнає це почуття. Хто з нас не відчував розчарування, не відволікався і не дратувався?
Ось кілька ідей від великих монахів, які боролися зі зневірою. Хоча вони мали справу з цим «демоном» у процесі свого чернечого життя, їхні спостереження можуть різною мірою стосуватися кожного з нас.
1.Святий Антоній Великий
Цей великий аскет пішов до пустелі, щоб знайти там ідеальні умови для єднання з Богом у тиші та самотності. Його віра проходила там крізь випробування, як це було з самим Христом. Незважаючи на психологічне виснаження, святий Антоній вирішив протистояти видінням, які йому посилав сатана: «Я бачив усі пастки диявола, розставлені на землі».
Диявол намагався відвернути його від молитов, закликаючи відмовитися від посту, до якого був зобов’язаний святий, і змушуючи піддаватися обжерливості уві сні. Тоді він зрозумів, що аскетизм ніколи не варто вважати самоціллю. Спасіння приходить лише від Бога. Святий Антоній пояснює це, даючи цінні поради: «Дотримуйтесь того, що я наказую: куди б ви не пішли, завжди тримайте перед очима Бога; що би ви не робили, думайте про свідчення Святого Письма; де б ви не були, не кваптеся у своїх діях. Пам’ятайте про ці три речі, і ви будете у безпеці».
Ті з нас, хто не живе богопосвяченим життям, повинні пам’ятати, що ми мусимо приймати обмеження, йти на жертви або виконувати роботу в умовах, які не завжди будуть для нас приємними і комфортними. Але на це є трансцендентна причина: любити і служити Богові, працювати для підтримки себе та своєї сім’ї та робити все можливе для блага інших, особливо найвразливіших.
Ми не можемо дозволити нудьзі та зневірі відокремити нас від наших обов’язків. Коли ми відчуваємо бажання здатися і робити, що заманеться, не звертаючи уваги на інших, ми повинні дивитися на Бога і на розп’ятого Ісуса.
2.Святий Петро Даміані
Монах-відлюдник Петро Даміані з раннього віку присвятив себе аскезі і вивченню Святого Письма, а також спогляданню і проповіді.
У своїх численних працях, завдяки яким його проголосили Вчителем Церкви, святий Петро зосереджує увагу на певних проявах зла. Страждаючи від сонливості під час читання, він описує цю «неминучу важкість повік, якій не може протистояти навіть святий із сильним темпераментом».
Святий Петро знайшов ліки у милосерді, яке веде до справжньої радості: «Нехай надія приведе вас до радості! Нехай милосердя пробудить ваш ентузіазм! І у цьому сп’янінні нехай ваша душа забуде про свої страждання, щоб розквітнути».
Знову-таки нам потрібно пам’ятати, чому ми робимо те, що робимо. Тому ми можемо прищеплювати милосердя усім своїм діям — принаймні, опосередковано — працюючи для підтримки тих, кого ми любимо, виховуючи себе, щоб бути кращими людьми, а отже — любити Бога і ближніх, шукаючи життя у чесноті і дороги до Неба. Нам легше робити щось із радістю, якщо ми робимо це з надією та розумінням мети. Якщо те, що ми робимо, не має навіть віддаленого стосунку до любові, можливо, нам доведеться переглянути свій вибір.
3.Святий Ромуальд
Святий Ромуальд із Равенни також зізнавався, що страждав від зневіри. Зло особливо активно давало йому про себе знати під час механічного завчення псалмів. Зіткнувшись із бунтом тіла через обмеження монашого життя, яке він обрав, святий Ромуальд наполягав на тому, що йому не можна піддаватися, а навпаки — варто посилювати бдіння, молитви і пости.
На його думку, монах, що працює, повинен пам’ятати, що немає жодного спокою, крім вічного. Оскільки млявість найчастіше відчувається вранці, потрібно заповнити свої ранки молитвами.
Молитва, безумовно, може бути корисною для нас, коли ми відчуваємо втому і нудьгу, намагаючись виконувати свої обов’язки. Нам може бути достатньо просто стати на коліна і помолитися «Отче наш» або «Радуйся, Маріє!», щоб вирватися з отупіння і переорієнтувати свій розум і серце. Ми можемо помолитися про те, щоб відновити свою мотивацію, підвищити активність і взятися за справу з новою енергією та ясною метою.
Переклад CREDO за: Марцена Дево, Метью Ґрін, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
