Одна з найбільших трагедій сучасної Церкви — це применшення значення гріха, як його реальності, так і його наслідків. Кількість католиків-невігласів, не навчених необхідності визнання гріхів у Таїнстві Покаяння, щоб подолати прірву між нами й Творцем, що розчахнулася через гріх, просто вражає.
Навіть якщо людина не перебуває у стані смертного гріха, але винна у легких гріхах та недосконалостях, Таїнство Покаяння — це велика благодать для зміцнення її духовного життя і спонука до розкаяння.
Хоча люди відповідатимуть на Суді перед Творцем за кожне пусте слово, є також великий і страшний Суд для священників і єпископів, які не зробили всього, від них залежного, щоб проповідувати послання Йоана Хрестителя, предтечі Христа: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство» (Мт 3, 2). До цього ж закликав і апостол Петро: «Покайтесь, і нехай кожний з вас охриститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа» (Діян 2, 38); а також Господь промовляв до апостола Йоана: «Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи й покайся. Коли ж не чуватимеш, на тебе найду, як злодій, і ніяк не знатимеш, котрої години найду на тебе» (Одкр 3, 3).
Всьому свій час і своє місце під сонцем, говорить Проповідник, час народжуватися і час помирати, і ми не знаємо, коли настане ця година.
Ті охрещені католики, що лежать хворі або на смертнім ложі, можуть відчути прагнення зізнатися у гріхах, щоб отримати благодать прощення й очиститися. Але, на жаль, ми часто вмираємо, ще живучи. На щастя, Церква, милосердям Христовим, отримала Таїнство Єлеопомазання:
«Наслідками особливої благодаті таїнства Єлеопомазання хворих є: з’єднання хворого з терпіннями Христа для свого добра і добра всієї Церкви; зміцнення, мир і відвага зносити по-християнськи страждання хвороби або старість; прощення гріхів, якщо хворий не зміг його отримати через Таїнство Покаяння; відновлення здоров ‘я, якщо це служить духовному добру; приготування до переходу у вічне життя» (ККЦ, 1532).
Давніший Тридентський Катехизм навчає:
«Оскільки слід дбати про те, щоб ніщо не перешкоджало благодаті Таїнства, і оскільки ніщо не протистоїть їй більше, ніж свідомість смертної провини, слід дотримуватися постійної практики Католицької Церкви щодо уділення Таїнств Покаяння та Євхаристії перед Єлеопомазанням».
Однак, для сучасних католиків вмирати ще за життя — не рідкість. Це трапляється у таких випадках:
—коли з зухвальства або з незнання ми приступаємо до Причастя у стані смертного гріха;
—коли роками не визнаємо своїх гріхів у Таїнстві покаяння;
—коли не відчуваємо потреби сповідатися через невігластво, недбалу катехизацію, з власної провини чи через навмисну відмову приступати до Таїнства.
Отже, коли справа доходить до смертної години, нам пощастило мати Таїнство Єлеопомазання хворих, щоб ми могли підготуватися до Суду та вічного спочинку.
Проте з Катехизму випливає, що коли хвора чи вмираюча людина здатна приступити до Таїнства Покаяння, вона має це зробити. Якщо до хворого покликали священника, щоб здійснити Таїнство Єлеопомазання, то йому слід повідомити, що потрібно дотримуватися практики Католицької Церкви — приступити до Таїнства Покаяння і Євхаристії перед Єлеопомазанням. Цей обов’язок лежить на священникові. Але якщо хворий чи вмираючий відмовляється сповідатися, натомість ставши на позицію «просто дай мені Єлеопомазання», хіба це не серйозна проблема? Або коли священник не питає людину «чи хочеш ти сповідатися?» чи просто вважає сповідь непотрібною за умови Єлеопомазання, хіба немає вини на такому священникові?
Бувають випадки, коли люди, які перебувають у госпісі чи лежать у лікарні з невиліковними хворобами, втрачають свідомість чи не можуть сповідатися, бо вони не при своєму розумі, однак можуть прийняти Таїнство Єлеопомазання. Але це зовсім інший випадок, ніж коли людина свідомо не хоче сповідатися, бо вважає, що Єлеопомазання «охоплює» все, включно з прощенням гріхів без необхідності їх визнання. Це виглядає як смертельне занедбання — і з боку священників, що нехтують обов’язком, не наполягаючи на сповіді, і з боку католиків, що не бачать необхідності у сповіді, припускаючи можливість прощення гріхів без неї.
Я не експерт із канонічного права чи моральної теології, але я вважаю, що найнадійніший спосіб — крім досконалого каяття, яке можливе, але трапляється рідко, — це піти за добрим розбійником Дисмасом і зі щирим жалем зізнатися у своїх гріхах, поки є така можливість, уникаючи можливих небезпек.
Якщо священник доступний для Єлеопомазання, він доступний і для сповіді. Відкидати таку можливість — це серйозна омана. І якщо священик не заохочує до цього, а натомість замовчує потребу сповідатися (якщо людина перебуває у стані гріха і здатна сповідатися), то на ньому лежить велика провина. Бо ніхто не ввійде в Царство Небесне, не розкаявшись. Бог милосердний, але справедливий. Смерть — це серйозна річ, і в таких обставинах самовпевненість як наслідок нехтування сповіддю видається тривожним знаком.
Переклад CREDO за: Роберт Марко, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
