Урочистість святих апостолів Петра і Павла — це день, який мені говорить про два шляхи навернення.
Перевір, на якому з них ти бачиш себе!
Парафіяльний хлопчик — Петро
У тебе немає особливих проблем із заняттями з катехизи. Ти з задоволенням береш участь у біблійних конкурсах і парафіяльних заходах для дітей (та/або молоді). А також ти обов’язково — міністрант, вівтарний служка. Разом зі зростанням розвиваються і твої стосунки з Богом, зміцнюються, хоча твої батьки не належать до Оази родин, а у родичів інші ідеї, як їм жити.
Твоя позиція у парафіяльному світі зміцнюється. Ти навіть стаєш лектором. Класичні парафіяльні бабусі твердять, що з тебе був би хороший священник. Це підживлює твоє его і будує дещо викривлений образ себе, але не змінює факту, що ти надалі залишаєшся таким «парафіяльним хлопчиком», у якого є своя вішалка з альбою (стихарем) у сакристії і своє нагріте місце у пресвітерії.
Ти відгукуєшся на кожне запрошення настоятеля чи вікарія, завжди готовий допомогти. Маєш свої напрацьовані схеми релігійних практик, визначені ритмом парафіяльного життя, щоденних Святих Мес у білій сорочці, шерегу молебнів, перших п’ятниць і реколекцій двічі на рік, характерною рисою яких є переважно те, що з амвону проповідує інший священник, ніж зазвичай.
Якогось дня ти потрапляєш на реколекції вихідного дня з виїздом далеко від дому. Організатори проводять тебе через шість пунктів дійсності, звані керигмою. Ти відкриваєш, що це абсолютно те саме, чим ти жив досі, тільки викладене в пунктах і подане так, що твоє життя вірою набирає нових барв і швидкості.
Не про те йдеться, що тепер ти приходиш на Євхаристію ще частіше. Але віднині Господь Ісус є твоїм особистим Паном, служіння якому ти голосно визнав і свідомо прийняв серцем, а Боже Слово стало твоєю щоденністю. До тебе починає доходити деяка фальшивість попереднього образу себе.
З перспективи свідомого прийняття Ісуса як свого Господа ти бачиш щораз більше своїх слабкостей і гріхів, — але завдяки цьому прискорюється твоя праця над собою.
Загублений навернений — Павло
Заняття з катехизи — це прикрий обов’язок для тебе. Коли після Першого Причасті можна «піти на міністранта» — ідеш, як усі, і це до певної міри цікаве як розвага і можливість похизуватися. Після того як настоятель тебе добряче висварить, стверджуєш, що «вся ця Церква» — не для тебе.
Минають роки, настає час миропомазання. Ти йдеш не тільки тому, що «як всі, то всі». Кружляють чутки, що без цього не дадуть церковного шлюбу.
Час навчання закінчується. Після роботи найчастіше ми з приятелями зустрічаєтеся за пивом, а по вихідних ти переважно розважаєшся. Всередині відчуваєш певну пустку, але тобі складно співвіднести її з Господом Богом, якщо на Фейсбуку ти бачиш на тему Церкви переважно мемасики і біль чи менш підтверджені повідомлення про церковні скандали.
В храмі з’являєшся у стилі «на хрещення, шлюб і похорон». Інколи ще трапляється, що ти не забуваєш про Месу за дідуся, або мама витягне тебе на Різдво. Аж зрештою настає перелом.
У тебе якраз вільний вечір п’ятниці, а твій брат-«турбокатолик», у якого поламався автомобіль, просить підвезти його додому після якоїсь Меси чи іншої молитви. Ти приїжджаєш на умовлений час. Перед храмом — ані душі, зате всередині світиться.
Ти входиш. Людей мало, лунає якийсь цілком приємний спів. Брат підходить до тебе і просить залишитися ще на годинку, бо зустріч затягнулася, а в тебе, зрештою, і так вільний вечір. Якась черниця виходить на амвон (це вже екзотика для тебе) і починає говорити про любов Бога до людини, про те, що ти тут, найімовірніше, не через випадковість, про те, що тільки Бог може заповнити твою внутрішню пустку. Досі ти вважав, що богопосвячені це просто жінки, яких ніхто заміж не взяв, а тут раптом бачиш жінку, повну вогню.
Тебе захоплюють її слова та історія її життя. Все закінчується повідомленням про наступну зустріч — і тут ти довідуєшся, що це початок реколекцій вихідного дня.
Ти везеш брата додому і маєш щораз більше запитань у голові. Говориш про них. Брат усміхається і каже, що в такому разі чекає завтра на тебе і ви поїдете разом на цілий наступний день. У тебе на суботу вже є свої плани і ти пів ночі б’єшся з думками, а твій брат молиться, щоб перемогли ті, що добрі. І так стається.
В неділю по обіді твоє життя вже цілком інакше. Ти в ці вихідні визнав Ісуса своїм Господом, прийняв Його панування над своїм життям. У тебе в голові — якісь американські гірки. Ще ніщо тебе так не надихало жити й діяти.
Брат допомагає знайти відповідну тобі спільноту. Біблія більше не припадає пилюкою на полиці. Ти змінюєш звички, ти живеш щасливим, попри те, що лиш тепер усвідомлюєш, як багато грішиш. Ти не стаєш ідеальним, але твоя внутрішня пустка починає наповнюватися.
Шлях Петра і шлях Павла
Ось два шляхи, які пронизують наші життя. Якщо ти більше схожий на хорошого парафіяльного хлопчика — тобі час від часу потрібен «дзвін», щоб отямитися, певний вихід із рутини, впорядкування себе заново.
А якщо ти більше як той, хто загубився і навернувся, почувши свій «дзвін», то тобі потрібне міцне вкорінення і добре місце зростання.
Святі Петро і Павло — два шляхи до тієї самої мети: Ісус є твоїм Господом.
Переклад CREDO за: Ярослав Кумор, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
