«Я отримав листа, в якому автор наводить слова Коронки і гостро запитує: чи можна жертвувати Богові Його божественність? Це ж нелогічно! Догмат про Пресвяту Трійцю не залишає сумнівів щодо того, що Отець і Син і Святий Дух це Єдиний Бог. Тому я повторюю: чи можна жертвувати Богу Його ж божественність?»
Про запитання від читачів пише у своєму блозі о. Яцек Салій ОР. І дає відповідь на це дуже важливе питання.
Не приховуватиму, що відразу я був глибоко здивований. Бо це запитання звучить цілком логічно! Але, з другого боку, серце мені підказувало, що є якесь необґрунтоване спрощення в такому підході.
При першому підході, однак, проблема здалася ще глибшою. Бо ж сумнів, висловлений у цьому листі, можна поширити на всю формулу Коронки і запитати: а на якій підставі нам дозволяється жертвувати Тіло і Кров, і Душу Господа Ісуса? Хіба ж Він є нашою власністю, щоб нам дозволялось Його жертвувати Предвічному Отцю?
Спробу відповісти на ці запитання розпочнімо з простого нагадування.
Все — буквально все, — що ми могли би скласти Богу в жертву, ми самі вже раніше від Нього отримали в дар. Він не тільки нас, людей, обдаровує всім тим, хто ми є і що маємо. Він усьому безмірові створіння невпинно уділяє те, чим воно є. Це тому чимсь абсурдним буде припущення, що ми можемо своїми жертвами чи молитвами якось «збагатити» Бога. Збагатити Когось безмежно багатого? Це смішно!
Однак же Бог — хоч не потребує наших жертв і нічим Його збагатити неможливо — потребує нашої відданості й нашої любові, потребує кожного з нас. Це — таємниця любові. Як написав апостол Павло на початку листа до ефесян: у Христі Отець «нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові». Він з любові вибрав нас для себе. Не тому, що без нас був би бідніший або менш реалізований, але тому, що просто любить нас. Любить абсолютно безкорисливо.
Найпростішими словами про це нам сказав сам Господь Ісус: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йн 3,16). Господь Ісус каже нам це раз по раз. Він каже, що «Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йн 10,11), що «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15,13) і що Він віддає «себе за них у посвяту» (Йн 17,19), тобто за нас.
Пізніше апостол Павло коротко написав: «Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас» (Рим 8,32). Хотілось би сказати: ця Божа любов видається аж абсурдною! Христос віддав за нас своє життя, ще коли ми були грішниками, а кажучи простіше — коли ми були Його ворогами. І, як Він сам запевняв, це було Його повністю добровільне рішення: «Ніхто [життя] в Мене не забирає, бо Я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Йн 10,18).
Перейдімо тепер безпосередньо до поставленого запитання. Коронка до Божого милосердя ставить нас у протилежну ситуацію: то МИ жертвуємо Предвічному Отцю «Тіло і Кров, душу і божественність» Господа Ісуса. Чи ж це не зухвалість?
Отож єдиною описаною в Новому Завіті подією, коли люди жертвують Предвічному Отцю Господа Ісуса, є звершене через 40 днів після Його народження Жертвування у Єрусалимському храмі (див. Лк 2, 22‑38).
Тому запитаймо себе: Кого Марія і Йосиф принесли тоді до Храму? Ісус був іще безпорадним немовлям. Це правда, що від першої миті свого людського зачаття Він був водночас істинним предвічним Богом та істинною людиною. Але чи Матір Божа і Йосиф Обручник повністю розуміли, що цей Новонароджений є Богом Всемогутнім, Єдинородним Сином Предвічного Отця? Може, й так, але ми цього напевно не знаємо.
Напевно ми знаємо лиш одне: вони обоє — хоч і кожен з них інакше — були такі близькі до Його появи у світі, що не могли мати сумнівів щодо того, що це Дитя є якнайбільш особливим Даром Бога для цілого світу. І ще одне ми знаємо напевно: що як Марія, так і Йосиф сердечно, цілою своєю істотою, це Дитятко любили. Тому коли вони принесли Його до Храму, щоб пожертвувати Його Богові, то віддавали Його цілого, такого, яким Він насправді був. А Він же як тоді, в дні початків свого дитинства, так і протягом цілого життя аж до смерті на хресті, був Сином Божим, який для нас, людей, і ради нашого спасіння прийняв людську природу. Тож Марія і Йосиф жертвували тоді Богу Отцю також і Його божественність. Їх на це уповноважила любов.
Звідси — дуже важливий висновок для всіх, хто молиться Коронку до Божого Милосердя, хто наважується жертвувати Предвічному Отцю самого Господа Ісуса, Його людськість, Його страждання і смерть за хресті й навіть Його божественність. Це Він є нашим Паном і Він володіє нами, а не ми володіємо Ним. Однак також і ми, слабкі та грішні люди, можемо «володіти Ним» через любов. Навіть більше: для нього важливо, щоб ми Його любили і «посідали Його» любов’ю. Не тому, щоб Він щось із цієї любові мав. А тому, що Він насправді нас любить.
Підсумуймо. Запитання про можливу помилку ми скеровуємо не на адресу молитовної формули, яку вимовляємо в Коронці, а радше на адресу наших стосунків із Богом. Чи я, який так охоче молюсь Коронку, пильную того, щоб жити в освячувальній благодаті? Чи для мене важливо, щоб моя любов до Бога не згасала, щоб я тривав у ній? Чи старанно я піклуюся про те, щоб любити Бога у своєму житті з усіх сил і з цілого серця?
Ми не завжди здатні на ці запитання відповісти з усією впевненістю. Апостол Петро, коли йому такої певності забракло, сказав до Господа Ісуса: «Господи, Ти все знаєш. Ти знаєш, що люблю Тебе».
фінансово.
Щиро дякуємо!
