У Сан Джованні Ротондо залишилося небагато братів, які особисто знали отця Піо. Один із них — о. Паоліно Чіленті.
Цей знавець життя й духовності святого стигматика познайомився з ним, ще бувши кандидатом до ордену, а після пресвітерських свячень 1966 р. перебував разом із ним в одному монастирі. Після смерті падре Піо (1968) о. Чіленті три десятиліття був головним редактором «Voce di Padre Pio» і займався ширенням культу святого.
— Отче Паоліно, коли Ви вперше побачили о. Піо, і що це означало для Вас?
— Я дуже добре пам’ятаю свою першу зустріч з о. Піо. Вона відбулася під час урочистого відкриття лікарні Дому допомоги в стражданнях у травні 1956 р. Я був тоді студентом Серафітського коледжу в П’єтрельчині, тобто в місці народження о. Піо, де після війни побудували капуцинський монастир і коледж для молодих хлопців. Я був тоді 14‑річним підлітком. Нас готували до поїздки до Сан Джованні Ротондо, де ми мали зустрітися з о. Піо, уже тоді відомим в усьому світі. Вихованці казали нам, що це — свята людина і, згідно зі звичаєм, ми маємо поцілувати йому руку, якщо він її подасть, але при цьому не можна було торкатися стигматів, бо це боляче. У ті часи цілувати священникові руку було чимось звичайним. Ця традиція була поширена на півдні Італії. Так люди вшановували руки, що подають їм Ісуса та відпускають гріхи. Тому це було пошанування не людини, а священницького служіння.
Коли ми прибули до монастиря в Сан Джованні Ротондо, нам сказали чекати у старій сакристії, через яку о. Піо проходив після Євхаристії. Як кандидати до ордену, ми були одягнені в габіти. Нас навчили тримати руки при собі й не витягувати їх. Тоді двері відчинилися й посеред бурі емоцій з’явився о. Піо. Попри те, що ми стояли в натовпі, він затримався біля нас. Студентів було близько 50, але він кожному подав руку і з хвилину розмовляв. Потім запитав: « Звідки ви?» «З П’єтрельчини», — відповіли ми. Тоді він став розпитувати: «А де це?» Ми були здивовані, що отець не знає, де розташована П’єтрельчина, адже він був звідти родом… Але він не чекав на відповідь, тільки усміхнувся, а його очі взялися вологою. Він завжди був зворушений, коли приїжджав хтось із його рідних місць, адже він знав там кожний камінь.
— Чи так само добре Ви пам’ятаєте наступні зустрічі зі знаменитим стигматиком?
— Після пресвітерських свячень мене скерували до монастиря у Сан Джованні Ротондо, але незабаром перевели до Мюнхена, щоб я вивчав німецьку. Я здивувався, але мені пояснили, що це буде потрібно, щоб бути перекладачем для гостей, які приїжджали до о. Піо з Німеччини та Швейцарії. Перед від’їздом я попросив його про благословення, яке залишилося зі мною донині.
— Ви сповідалися в о. Піо?
— Так, не один раз. Він був справжнім сповідником, який дбав про душу людини. Найсильніше я пережив першу сповідь у нього, бо відразу після розрішення він попросив, щоб я посповідав його. У мене був спротив, я не хотів слухати сповідь святої людини. Через сильне хвилювання я забув формулу розрішення. Тоді о. Піо, побачивши, що я не можу вимовити слова, допоміг мені завершити служіння. Це був неймовірний досвід!
Потім я дізнався, що о. Піо часто після сповіді священика просив його про те ж саме для себе. Коли я вкотре йшов до нього на сповідь, то молився: «Боже, нехай переді мною буде священник, який уже висповідав о. Піо». А він міг сповідатися навіть щодня. Мені підтвердив це о. Алессіо Паренте, який був його сповідником. Коли я здивувався, що свята людина так часто ходить на сповідь, він пояснив мені це так: «Бачиш, святі перебувають близько до Бога, який є таким великим світлом. Завдяки цій близькості вони бачать свої найменші вади, про які звичайна людина не підозрює. У цьому полягає краса Божої душі».
— Чи були Ви присутні під час смерті о. Піо?
— Так, я був тоді в монастирі й разом з іншими переживав його відхід до Бога.
— Ви завжди були впевнені в святості о. Піо?
— Звісно! Він завжди був для мене людиною великого духа та справжньої святості.
Тому я дуже страждав, коли почув, як дехто погано говорить про нього, навіть після смерті. Наприклад, сумніваючись у реальності стигматів. Я був обурений їхньою поведінкою. Старші брати заспокоювали мене тим, що шлях о. Піо за життя був важким і не повинен змінитися після його смерті. Адже він сам після медитації страстей Спасителя запитував: «Як я можу Тобі допомогти, Господи?» Після чергового запитання він якось почув внутрішній голос: «Візьми участь у моїх муках». Бог серйозно поставився до його відданості й був у цьому послідовним.
Великою втіхою була для мене в той час проповідь, яку виголосив один єзуїт у першу річницю смерті о. Піо. Я пам’ятаю її до сьогодні. Він сказав: «Отець Піо подарував Ісусові чистий чек свого життя. Оскільки він був готовий заплатити будь-яку ціну, Спаситель міг заповнити цей чек відповідно до власної волі. Отець Піо заповів це ще на приміційному образку: “Ісусе, подиху мого життя, ось, тремтячи, підношу Тебе вгору в таємниці любові. Щоб разом із Тобою бути Дорогою, правдою і Життям, а для Тебе — святим священником, досконалою жертвою”».
Пам’ятаю, як під час приготувань до 50‑річчя прийняття стигматів о. Піо, тоді вже дуже хворий, запитав: «Звідки взялась ідея такого ювілею? Чому приховали інші вісім років?» Тоді нам стало незручно, бо невидимі стигмати о. Піо носив іфд 1910 року, тобто потягом 58 років. На його прохання Ісус залишив йому страждання, але забрав зовнішні знаки, бо вони були причиною засоромлення і збентеження.
На щодень святість о. Піо виражалася в простих жестах. Коли ми збиралися після роботи в рекреаційній залі, щоб відпочити, порозмовляти чи подивитися телевізор, він заглядав туди й казав: «Відпочиньте, брати, а я йду помолитися за вас».
— Що Вас особливо вразило в особистості о. Піо?
— Його велика любов до Церкви і братів. Зазнаючи прикростей, він відповідав так, як може тільки великий святий. Він завжди мав для нас час, навіть, коли був дуже втомлений.
— Чи після смерті о. Піо Ви відчували якимось особливим чином його присутність?
— Його благословення супроводжує мене все життя. Я не бачив чудесних знаків о. Піо, але чув багато свідчень людей, яким він допоміг. Найчастіше мені розповідали про народження дітей, яких він вимолив у Бога. Їх дуже багато. Деякі народилися через тривалий час. Одні батьки прийшли подякувати за так бажане потомство через 11 років.
Коли мене запитали, чи сниться мені о. Піо, я був здивований. Чому б він мав це робити, адже я бачив його щодня, розмовляв із ним, їв разом… просто жив із ним? Я був поруч із ним протягом багатьох років, потім працював у редакції «Voce di Padre Pio», поширюючи його духовність і постійно багато черпаючи для себе від цієї прекрасної і святої душі. Я зрозумів тоді, що означає дати Богові себе вести й жертвувати Йому кожен день. Зараз я прикутий до інвалідного візка, але що це порівняно зі стражданнями, яких зазнав наш Святий?..
Я дякую о. Піо за його присутність, бо завдяки йому я зміг зустріти в Сан Джованні Ротондо багато прекрасних і Божих людей. Я також був знайомий із кількома офіційно визнаними святими. Одним із них був Йоан Павло ІІ, якого я супроводжував 1987 р. під час його паломництва до могили о. Піо. Він уділив мені Євхаристію і поблагословив одну з вервиць, які роздавав знайомим і паломникам. Іншою великою святою, яка відвідала Сан Джованні Ротондо, була Мати Тереза з Калькутти. Побачивши її, я подумав: «Боже, яка вона маленька, а така велика духом, адже її знає весь світ!» Пам’ятаю, як вона дуже хотіла посидіти на місці о. Піо в старій трапезній. Ми подали їй щедрий обід, а вона лише випила чаю і сказала: «Досить!»
— Це правда, що святі — живі й перебувають поруч із нами, якщо ми цього хочемо?
— Святі — це звичайні, прості люди. В їхньому товаристві людина зростає, не відчуваючи дистанції. Вони — великі, але їхня велич не бентежить. Ми любимо їх, бо вони занурені в безодню любові Бога, яка переповняє їх і віддає себе іншим. Чудесно перебувати в їхньому товаристві, бо постійно навчаєшся у них найціннішого і найшляхетнішого.
Переклад CREDO за: брат Роман Русек OFM Cap, Niedziela
фінансово.
Щиро дякуємо!
