Чому ми вшановуємо мучеників у час Різдва?

Чому у різдвяний період, цей час радості та добрих звісток, наш літургійний календар сповнений споминів мучеників?

Погляньмо на календар. Наступний день після Різдва — спомин святого Стефана, першомученика Церкви, забитого камінням. Потім — спомин Святих Невинних Немовлят із Віфлеєма, вбитих за примхою тирана. Далі — святий Томас Бекет, якому відтяли голову біля вівтаря собору у середньовічній Англії.

Але тема мучеництва торкається навіть інших споминів святих, що технічно не належать до мучеників. Святий апостол Йоан, якого вшановують у неділю після Різдва, вважається мучеником зі своєї волі. Святий Йоан Кентійський, спомин якого передує Святвечору, прагнув мучеництва.

Ми не знаємо історичної дати вбивства святого Стефана. Те ж саме стосується й убивства немовлят за наказом Ірода. Спомин Бекета збігається з днем його смерті, але Церква могла обрати й іншу дату, щоб вшановувати його.

Згідно з Католицькою енциклопедією, ці спомини призначені на різдвяні дні навмисне:

«Ці дати не мають нічого спільного з хронологічним порядком подій; спомини випадають на октаву Різдва, оскільки Святі Невинні Немовлята віддали своє життя за новонародженого Спасителя. Першомученик Стефан (мученик волі, любові та крові), Йоан, учень любові (мученик волі та любові) і ці перші квіти Церкви (мученики крові) супроводжують Святе Дитя Ісуса під час приходу у цей світ на Різдво».

Але чому Різдво? Чому не кінець Великого посту? Звичайно, можна було б навести переконливий аргумент на користь споминів святого Стефана та святого Йоана ближче до дня Страстей Господніх, з яким вони були з’єднані, один через кров, інший — через волю. Отже, що Церква намагається нам сказати?

Відповідь стає зрозумілою, якщо поміркувати над тим, що ми насправді відзначаємо у дні споминів мучеників. День їхньої смерті? Ну, так, але насправді — набагато більше, ніж це. Історія одного з інших перших мучеників Церкви дає нам підказку.

Цей мученик — святий Полікарп. Згідно з переказом, його засудили до спалення, але вогонь не знищив його тіло, тому йому пробили серце, а потім спалили. Одна рання розповідь про його мученицьку смерть говорить, що, зібравши його обгорілі кістки, християни приносили їх до місця, де мали відзначати його мученицьку смерть. Але те, що вони відзначали, було не просто датою його загибелі.

Розповідь говорить про це так: «Нехай Бог дасть нам зібратися з радістю, щоб відсвяткувати день народження мученика до його життя на небі!» 

Хіба не це ми насправді святкуємо у день спомину мученика? Не його смерть, а його народження у нове життя — достаток вічного життя на небі. Тож, у певному сенсі, це своєрідний «день народження».

Отже, незважаючи на те, що їхня смерть вражає нас сумною ноткою, у цих святкових днях є також потужне приховане джерело радості. У п’єсі Еліота «Вбивство в соборі» про Томаса Бекета сказано:

«Подібно до того, як ми радіємо і сумуємо водночас у Народженні та Страстях нашого Господа; так меншою мірою ми і радіємо, і сумуємо смерті мучеників. Ми оплакуємо гріхи світу, який замучив їх; ми радіємо, що ще одна душа зарахована до сонму святих на Небі».

Тому так доречно, що ми відзначаємо спомини цих мучеників у час Різдва. Христос, що був від неба, народився на землі, щоб ті, хто від землі, могли народитися на небі. Христос народився, щоб померти, щоб ті, хто поєднав свою смерть із Його, могли народитися знову до вічного життя.

Переклад CREDO за: Стівен Бейл, Catholic Exchange