Сповідь — це конфронтація людини з її поведінкою: тут і тепер, — каже Даніель Дзевіт, психотерапевт, філософ і теолог. На його думку, без духовності ми просто «м’ясо», а це провадить до порожнечі, безнадії та відчуття безглуздості нашого життя.
Інтерв’ю РАР публікує тижневик Niedziela.
— Рафал Бетлеєвський подав до Сейму петицію, яку підписали понад 12 тисяч осіб і в якій вимагається, щоби Таїнство покути було доступне тільки для повнолітніх. Аргументація така, що «сповідь це досвід приниження і страху, травматична подія, паскудна, якої діти не хотіли, а захиститися від неї не могли». У петиції також написано, що «сповідь це форма психічного насильства».
— Віра (католицька теж) пов’язана не тільки з релігійними переконаннями, але і з працею над собою. В католицизмі сповідь це конфронтація людини з її поведінкою — тут і тепер — щодо колег, батьків, близьких, учителів, сусідів, а також сторонніх людей. Ця конфронтація дає змогу оцінити себе; але вона не саморуйнівна, тільки дозволяє розпочати заново працю над своїм характером. Вочевидь це оцінювання відбувається згідно з певною системою цінностей, які становлять основи європейської цивілізації.
Я терапевт, але також маю вишкіл із філософії та богослов’я; і сьогодні в своїй роботі помічаю, що чимало криз, пов’язаних із вихованням молодих людей, виводяться з браку цінностей, браку навички працювати над собою. Діти, позбавлені роздумів над собою та вихідної точки, губляться. Вони запитують: «А чого це я маю перестати палити марихуану, чого це я маю когось слухатися».
А це прямо випливає з системи християнських цінностей — щоби слухатися батька і матір: не в релігійних поривах, а в практиці. Через застеляння постелі, через виконання обов’язку ходити до школи, через виконання умов між батьками й дітьми.
Якщо у молодих людей забрати систему цінностей і можливості внутрішньої конфронтації — залишиться пустка, агресія, розпач. А потім — шукання допомоги у прерізних спеціалістів.
— «Ну і чого це я маю сповідатися перед якимось типом у платті?» — таке запитання часто виникає за нагоди подібних дискусій.
— Я в цьому чую бундючність і нахабство, але відповім: для людей віруючих сповідь — це переломний момент, коли люди не тільки самі себе оцінюють, але передусім очищаються і отримують прощення. Це так, якби нам хтось сказав: ти не такий уже й поганий та безнадійний, не хнюпся, починаємо все заново — і тобі напевно все вдасться! Багатьом людям це допомагає, додає сил і запалу для подальшої боротьби з життям.
— У петиції також написано, що «жодна стороння доросла особа не має права допитувати дитину наодинці, без нагляду опікунів і психологів».
— Хтось тут поняття переплутав. Допит — це у поліції чи в прокуратурі, й навіть якби ми того дуже не хотіли, то нас туди приведуть примусово, якщо самі не погодимося. Це може викликати справжню психічну кризу — але не обнадійлива розмова зі священником. Піти до сповіді — питання вільної волі людини. Я не чув про ситуацію, коли хтось когось силоміць затягнув до конфесіоналу. Це не акт насильства; це акт віри.
— Деякі знайомі в розмовах на цю тему згадували, що коли вони були дітьми, перспектива сповіді викликала в них страх, але вони йшли, бо батьки веліли. Діти самі за себе не вирішують.
— Згідно з Конституцією, батьки мають право виховувати своїх дітей згідно зі своїми переконаннями. Також є закони про гарантування свободи совісті й віровизнання. Я лиш нагадую про це, інформація для роздумів.
Натомість правдою є, що дитиною я теж відчував страх перед священником, боявся зізнатися в тому, наприклад, що лаявся або побився з однокласником. Але є також і друга сторона цієї медалі: пам’ятаю, яке полегшення я відчув, коли визнав усі ці «страшні» гріхи, і свій запал виправитися, бути кращою людиною. Бо складовою частиною Таїнства покути є жаль за те, що зробив поганого, рішення виправитися і відшкодування заподіяного.
— Схоже, так само це діє у психотерапії: ми повинні зрозуміти, що робимо не так, і прагнути це змінити?
— Так, тільки у сповіді йдеться про духовне начало: хтось більший, мудріший за нас, за будь-якого терапевта — вислуховує нас, прощає і підбадьорює.
— Але ж Ви самі визнали, що для малої дитини сповідь це стрес.
— Нема такого калькулятора, який би вирахував підсумок, чого було більше: стресу чи добрих почуттів, що випливають із полегшення. Зрештою, не треба передавати куті меду з цими стресами і травмами — сьогодні ми понад міру використовуємо ці поняття, через що вони втрачають свій сенс. Дитина пішла до сповіді й отримала травму, а потім вона перечепилась і впала, і тепер у неї ПТСР. Не будьмо смішними! Натомість справжні загрози, справжні травми, з якими борються наші діти, — криються в інтернеті, де вони зазнають різноманітного психічного насильства, а не в конфесіоналі.
— Справжньою травмою може бути, коли хтось не дістане розрішення…
— Згоден. Якихось пів року тому на терапевтичній зустрічі підопічний сказав мені, що мусить «відпочити від Христа». Я тоді в це не заглиблювався, а недавно він мені розповів, що тоді якраз не отримав відпущення гріхів, що глибоко переживав як віруюча людина. Він зберіг віру, — але більше не користується формулою сповіді в конфесіоналі. Йому тільки 15 років.
Церква, зрештою, в цьому питанні не виглядає послідовною. До прикладу, у Франції функціонує переважно загальна сповідь — коли під час Меси люди визнають Акт покути, перед Богом та одні перед одними: «моя провина, моя провина, моя дуже велика провина». Він вірних не вимагають іти сповідатися перед священником, хоча така можливість є, бо є і сповідники, і конфесіонали. Просто кожен може вибрати форму, найбільш відповідну для себе. Але це питання культури, звичаїв, прийнятої у конкретній країні формули.
— Чи могли б Ви на підставі своєї практики оцінити: хто частіше вдається по допомогу психотерапевта — віруючі чи атеїсти?
— Я не розпитую пацієнтів про те, чи вони практикують віру; інколи запитую, якщо пацієнтом є дитина, чи батьки віруючі — бо якщо так, то це мені дає додаткові терапевтичні можливості.
У світі психотерапевтів немає згоди щодо цього. Частина стверджує, що не годиться змішувати реального світу з духовним; інші тримаються думки, що це світи нерозривні. У світі функціонують терапевтичні осередки, що спираються, наприклад, на буддизм або на християнство, призначені тільки для своїх вірних. Я маю змішані почуття, з перевагою негативних, бо це пов’язується з виключенням осіб інших вір; натомість сам я вважаю, що психотерапевт має прагнути до того, щоб допомогти кожному, індивідуально добираючи метод, шлях для конкретного пацієнта.
З моєї практики, однак, випливає незаперечно, що набагато легше видужати тій людині, яка певні цінності визнавала, для якої практика сповіді була важливою. Я не раз чув від своїх пацієнтів про «духовне повернення», навернення, переживання, яке зробило так, що вони змінили своє життя й видужали від залежностей, що їх мучили.
Зустрічав я на своєму шляху таких людей, як той чоловік, який іще кільканадцять років тому був безпритульним, а тепер має жінку, четверо дітей і роботу, працює охоронцем — хоча він ніколи не користувався послугами психотерапевтів. Він зустрів черниць, які його пригорнули, прихистили, не зважаючи на грубі лайки, які він вигукував на адресу їх самих і Церкви. Одне з його дітей — тяжко неповносправне, але цей чоловік не відступається і дуже багато допомагає іншим у їхніх потребах.
Метаноя, навернення — це щось, що не піддається «раціональним» розумуванням, але це реальне явище, про яке століттями роздумують філософи й теологи. Його не можна заперечувати тільки тому, що хтось сам такого не пізнав.
— У петиції також наведено аргумент, що «сповідниками дітей є чоловіки, які живуть у целібаті, не мають відповідної психологічної підготовки».
— Це неправда. Вистачить зайти на сайт хоч якої духовної семінарії. Серед обов’язкових предметів там знайдемо психологію: загальну, пасторальну, педагогіку з дидактикою і катехитику. Також збільшується кількість священників, які мають кваліфікацію психотерапевта; знаю, бо зустрічаю їх на різноманітних конгресах і конференціях.
— Ви не стикалися під час своєї практики з молодою людиною, яку духовна особа скривдила, не обов’язково у сексуальному контексті?
— Ні, жодного разу. Натомість я часто зустрічаюся з молоддю, яку скривдили найближчі люди, члени сім’ї. Нещодавно мав сесію з 15‑річною дівчиною, яку довгі роки сексуально використовував її дідусь, а батьки та інші люди з оточення нічого не помічали. Тільки коли дідусь узявся за її подругу — правда вибухнула всім в очі, наче граната… Той чоловік уже у в’язниці, його онучка потребує допомоги, і я сподіваюся, що зможу їй допомогти і вона віднайде заново довіру до людей.
— З Божою допомогою?
— Мені глибоко запало в пам’ять, як вона сказала, що світ дорослих не дав їй нічого доброго, тільки кривду. Тому вона сильно занурилася у цифровий світ, максимально розчарована нашою реальністю, психічно покалічена.
Зустрів я на своєму шляху і 17‑річного юнака, не охрещеного, але на терапевтичних сесіях він часто говорив про Бога, а в цьому контексті — про те, як точилось його життя у сім’ї, про події, які штовхали його в залежності. Я запитав його, чи він обдумував можливість хрещення, — він відповів, що так. І після приготувань прийняв хрещення у 18 років.
Якби Ви запитали про це когось іншого — певно, була би інша відповідь; але, на моє найщиріше переконання, ми маємо вписаною в наш людський геном духовну потребу і тугу за глибокою рефлексією над тим, що «тут», і невідомим «там».
Без цієї туги ми — тільки м’ясо й кістки, хімічні реакції в мозку, які впливають на нашу поведінку. А це зводиться до пустки, безнадії, почуття безглуздості нашого життя.
фінансово.
Щиро дякуємо!
