Ворон, або крук — це птах, що має похмуру чи й відверто зловісну репутацію. Чорне забарвлення пір’я, понурий неприємний голос, а особливо звичка харчуватися мертвою плоттю перетворила його в нашій уяві на істоту, чия поява не віщує нічого доброго.
Цьому добре посприяла поведінка воронів у природному середовищі: протягом тисячоліть у людській свідомості міцно закріпився образ чорних падальників — вісників смерті, що в очікуванні поживи кружляють над полями битв, місцями страт і поселеннями, враженими епідемією чи голодом.
Однак, якщо звернутися до Святого Письма, можна помітити, що образ ворона у християнській традиції не є однозначно негативним. Він неодноразово згадується у контексті довіри Богові, який дбає про всіх живих істот — як у якості прикладу, так і у якості Божого інструмента.
Старозавітні мотиви
Перша згадка про ворона у Святому Письмі міститься у Книзі Буття, а точніше — в історії Ноя. Голуб з оливковою гілкою у дзьобі, що сповістив про закінчення Великого Потопу — один із виразних символів відродження життя і завіту Бога з людьми. Однак ми нерідко забуваємо, що першим Ной випустив у світ іншого птаха:
«По сорока днях відчинив Ной вікно, що його був зробив у ковчезі, і випустив крука, і той літав туди й сюди, поки не висохли води на землі» (Бут 8, 6-7).
Крук не повернувся на ковчег — і Ной припустив, що той зміг відшукати собі харч, а отже вода вже почала спадати.
Книга Псалмів, прославляючи доброту і дбайливість Господа до всіх Його творінь, каже: «[Бог] дає для скоту поживу і воронятам, що квилять» (Пс 147, 9). У Книзі Іова ми бачимо, як Господь, звертаючись до страждального Іова зі своїм Словом, дорікає йому, риторично запитуючи: «Хто воронові харч готує, як його діти пищать до Бога, блукаючи без поживи?» (Іов 38, 41)
У Книзі Царів, що розповідає історію пророка Іллі, сказано, що Бог, звелівши своєму обраному слузі йти до пустелі, довіряє важливу місію його підтримки саме крукам:
«І надійшло до нього таке слово Господнє: “Іди звідси й повернися на схід сонця та сховайся коло Керіт-потоку, що на схід від Йордану. Ти питимеш з потоку, а крукам Я повелів, щоб постачали там тобі їжу. Пішов він і зробив на Господній наказ, і рушив, і оселився коло Керіт-потоку, що на схід від Йордану. Круки приносили йому хліба й м’яса вранці та хліба й м’яса ввечері, а пив він з потоку» (1Цар 17, 2-6).
Такий вибір виглядає цілком логічним, якщо взяти до уваги непересічний інтелект воронів, порівняно з іншими птахами і навіть деякими тваринами. Вони мають високі когнітивні здібності, добру пам’ять і навіть здатні розв’язувати певні задачі за допомогою простих знарядь: згадаймо, до прикладу, як ворони кидають на проїзну частину горіхи, чекаючи, поки їх розчавить автомобіль.
Ця особливість воронів, очевидно, впала в око людям ще до появи християнства, бо у язичницькому світі ворони часто асоціювалися з мудрістю та прихованими знаннями і вважалися своєрідними посередниками між світом людей та світом богів. Наприклад, давні греки вважали ворона супутником Аполлона, бога пророцтв, і його посланцем у світі смертних. Одін, верховне божество скандинавського пантеону, мав двох помічників-круків: Гуґіна і Муніна (що приблизно означає «Думка і Пам’ять»): їхнім завданням був збір інформації у світі людей для свого господаря.
«Птиці небесні»?
Новий Завіт також містить згадки про воронів. Порівняймо ці два євангельські уривки, які переказують науку Ісуса:
«Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші?» (Мт 6, 26)
«Гляньте на круків, що не сіють, ні жнуть; нема в них ні комори, ні стодоли, а проте Бог їх годує. Оскільки більше варті ви від птахів!» (Лк 12, 24)
Цими словами Ісус повторює той самий мотив, який раніше з’являвся у Старому Завіті. Та цікаво, що Матей, цитуючи Господа, говорить про узагальнених «птиць небесних» (і саме це формулювання набуло широкої популярності). У юдеїв ворони, як стерв’ятники, належали до «нечистих» тварин, тож єврейська аудиторія Матея, яку він мав намір навернути до Христа, навряд чи сприйняла би їх у якості позитивного прикладу. Про це чітко говорить Книга Левіт: «А з птаства ось які вважатимете гидкими, що їх не слід їсти, бо це гидь: орел, шуліка й морський орел, кібець і сокіл із породою його; і всякого роду ворони» (Лев 11, 13-15).
Натомість, Лука, — який особисто не бачив Ісуса і не чув Його слів, — звертаючись до неюдеїв, називає конкретних птахів: круків, котрі, як вже було сказано, не мали у греко-римському світі репутації «нечистих». У цьому можна вбачати як більш дослівне цитування слів Псалмоспівця, так і привід до роздумів: якщо Господь годує все своє творіння, чому ж тоді саме ці птахи заслуговують на окрему згадку? В якості філософського припущення можна пригадати собі таку особливість поведінки воронів: знайшовши поживу, вони не просто її з’їдають — вони роблять припаси на потім і (на відміну від, скажімо, білок) запам’ятовують, де саме їх сховали. Можливо, вказівка брати приклад з круків означає також і заклик розумно розпоряджатися тими ресурсами, які Господь дає кожному з нас.
Ворон святого Павла Пустельника
Ранні християни, прагнучи за прикладом Господа у пустелі присвятити своє життя покуті, посту і молитві, йшли у глушину, вважаючи себе послідовниками пророка Іллі і намагаючись брати з нього приклад. Традиція називає першим християнським пустельником святого Павла з Фів, і низка його життєписів розповідає про той самий спосіб харчування, що й у святого Іллі. Так, у «Житті Павла Першого пустельника» сказано, як Павло зустрів єгипетського анахорета Антонія Великого, і вони разом стали свідками Божого чуда:
«Так, розмовляючи, вони з подивом помітили ворона, який сів на гілку дерева, а потім тихо злетів униз, підійшов і поклав перед ними цілий буханець хліба. Вони були здивовані, а коли ворон зник, Павло сказав: “Господь справді люблячий та істинно милосердний послав нам їжу. Протягом останніх шістдесяти років я завжди отримував півхлібини, але заради твого приходу Христос подвоїв пайку свого воїна”».
Легенда про святого Бенедикта також містить згадку про крука — але, на відміну від своїх пернатих колег, він не годував святого; натомість, забрав отруєний буханець хліба, щоб урятувати його життя.
Трохи світської літератури
Умберто Еко у своєму романі «Ім’я троянди» вустами головного героя робить сміливе припущення, протиставляючи романтизоване «небесне птаство» похмурій реальності стерв’ятників і хижаків:
«”Франциск промовляв спершу до міщан і міських радців, але побачив, що вони його не розуміють, тоді пішов на цвинтар і почав проповідувати до круків, яструбів і гайвороння, до хижих птахів, які годуються трупами”.
“Як жахливо, — мовив я, — отже, то не були гарні пташки!”
“То були хижі птахи, такі ж ізгої, як і прокажені. Франциск, звісно, мав на увазі той стих з Апокаліпси, який рече: І побачив я одного ангела, який стояв на сонці і скрикнув голосом гучним, кажучи до всіх птиць, що літали посеред неба: “Прийдіть і зберіться на велику вечерю Божу, щоб поїсти трупи царів і трупи тисячників, і трупи сильних, і трупи коней і тих, що сидять на них; і трупи всіх, вільних і рабів, і великих” (Одкр 19, 17-18).
Певна річ, італійського світського письменника-постмодерніста аж ніяк не можна вважати джерелом беззаперечних теологічних істин. Однак, як медієвіст, добре знайомий з середньовічним менталітетом і культурою, він доволі реалістично відображає як спосіб мислення святого Франциска, так і той сумний факт, що за життя він нерідко стикався з нерозумінням з боку людей.
Наведена Еко цитата з Одкровення також вказує на падальників — у тому числі й воронів — як на виконавців Господнього наказу вустами ангела, учасників «вечері Божої», що наприкінці часів остаточно стирають різницю між царями і рабами, сильними і слабкими, бідними і багатими. Так остання книга Святого Письма у цікавий спосіб перегукується з першою — Книгою Буття, де ворон постає як перша істота, випущена Ноєм у радикально оновлений Великим Потопом світ.
фінансово.
Щиро дякуємо!
