Після початку повномасштабної війни Одеса, як місто «відносно безпечне», стала домом для багатьох українців — передусім із Миколаївської та Херсонської областей.
Облаштуватися на новому місці людям допомагають, зокрема, різні благодійні організації. Серед них і Релігійна місія «Карітас-Спес Одеса». Милосердна любов, надія — у самій назві сутність діяльності місії.
«В цьому моє служіння людям»
Директор «Карітас-Спес Одеса» отець Пйотр Росохацкі каже, що добре розуміє людей, які вимушено покинули свої домівки. Розуміє, тому що 2014 року служив у Сімферополі, звідки був змушений виїхати до Одеси у 2015–му. І почувався він тоді «польським біженцем із Криму»… Звісно, їхав отець не «в невідомість». В Одесі на нього чекало служіння у «Карітас–Спес», який тоді переважно опікувався соціальними центрами для ВІЛ‑позитивних дітей та «Домом Надії» — центром розвитку дітей та молоді.
Ми поговорили з о. Пйотром про те, як працює одеський осередок «Карітасу» в умовах повномасштабної війни.
— Коли все почалося, ми одразу відчули велику солідарність людей. З’явилось чимало волонтерів, які допомагали розвантажувати фури з гуманітаркою, місцеві бізнесмени безоплатно надавали приміщення для складів, наші закордонні колеги та партнери пропонували свою підтримку. З початком вторгнення ми почали працювати, окрім Одеської, також у Миколаївській та Херсонській областях. Пишаємося тим, що до Херсона, звільненого 11 листопада, вже 13 листопада приїхали наші мобільні команди з гуманітарною допомогою. Це було дуже складно, ми мали отримати спеціальний дозвіл від військової адміністрації, — і нам це вдалося. А коли підірвали Каховську ГЕС — наші волонтери, які тоді були в Херсоні, фактично з перших годин забралися до евакуації людей; потім до них долучилися інші наші співробітники.
Для підтримки місцевого населення ми відкрили хаб у селі Білозерці. На сьогодні «Карітас-Спес Одеса» — це близько 80 співробітників і 100 волонтерів, які забезпечують необхідною допомогою людей у трьох областях. У нас є свої представництва в Херсонській та Миколаївській областях і кілька точок видачі в Одесі. Є також мобільні бригади, які доїжджають туди, де бувають регулярні обстріли і теж потрібна допомога.
Отець Пйотр розповідає про програми, спрямовані на підтримку вимушено переміщених осіб в Одесі та людей, постраждалих від бойових дій, які мешкають у Миколаївській та Херсонській областях. Масштаб підтримки — від видачі харчів до відбудови чи ремонту зруйнованих будинків, надання модульних будинків як тимчасового житла. Допомога може бути матеріальною: люди отримують їжу, одяг, взуття, засоби гігієни, ліжка, постільну білизну, холодильники, буржуйки, дрова тощо — все, необхідне у конкретний період. Також вони отримують ваучери, якими можна «розрахуватись» у магазинах-партнерах, сертифікати на придбання ліків тощо. Є різні програми кешової допомоги: коли гроші зараховуються на карту. «Екстрена фінансова допомога» — люди отримують гроші відразу за три місяці. Це програма для тих, хто ще тільки переїхав на нове місце проживання. «Стабілізаційна фінансова підтримка» розрахована на пів року; люди отримують виплати щомісяця. Ще один вид кешової підтримки — «вінтеризація», тобто спеціальна допомога «на зиму».
Ваучерний та кешовий види підтримки важливі тим, що люди можуть самі вибирати те, що їм відповідніше.
— Для нас дуже важливо, — каже о. Пйотр, — щоб ми нічого не нав’язували нашим бенефіціарам — ніби ми краще знаємо, що їм потрібно. Люди мають відчувати, що ми ставимося до них із пошаною; що ми не милостиню їм подаємо, а вони можуть самі вирішувати, що їм необхідно. З цією метою ми наразі займаємося кейс-менеджментом. Зокрема, запрошуємо наших бенефіціарів на соціальні інтерв’ю, щоб глибше вивчити проблеми, побажання їхніх родин і врахувати все це у нових проєктах. Наша мета — надавати максимально якісну допомогу.
«Ніколи не уявляв, що будуватиму не храм, а бомбосховище»
Щоб мати уявлення про обсяг допомоги в цифрах, наведемо дані лише за грудень минулого року. В межах різних кешових програм проєкту «CARE4U2» було виплачено 21,5 мільйона гривень; їх отримали 414 осіб. І це тільки один проєкту, який підтримується «Swiss Development & Cooperation», «Swiss Solidarity», «Caritas Switzerland».
Звісно, така масштабна підтримка була би неможливою без допомоги друзів та партнерів, зокрема — тих-таки «Swiss Development & Cooperation», «Swiss Solidarity», «Caritas Switzerland», а також «Caritas-Spes Ukraine», «Caritas Luxembourg», «Luxembourg Aid & Development», «Caritas Austria», «Nachbar in Not», «Caritas Polska», «Catholic Relief Services», «Caritas Roma», «Caritas Paderborn», фондів «Renovabis», «Die Sternsinger» та інших.
Отець Пйотр Росохацкі:
— Є й приватні особи, які підтримують нас пожертвами. І все це складається у такий об’ємний механізм допомоги… Ми багато чого навчилися за цей час. Немає таких завдань, що постають перед нами, яких ми не змогли б виконати. Якби мені сказали у 2015 році, коли я став директором «Карітасу», що займатимусь ремонтом будинків, — я б не повірив. Я — священник, який за стільки років служіння в Україні не збудував жодного храму; проте займаюсь ремонтами церковних приміщень, будинків наших бенефіціарів — і в цьому моє служіння людям. Зараз у нас триває будівництво бомбосховища у дитячому центрі «Дім Надії». Ніколи не уявляв, що будуватиму не храм, а бомбосховище…
«Почути себе»
«Карітас» не був би «Карітасом», якби дбав тільки про матеріальні потреби людей. Весь цей час не тільки не припинялася, але й удосконалювалася діяльність «Дому Надії». Центр працює щодня; для дітей та підлітків проводяться різноманітні освітні й творчі заняття, ігри.
«Ми намагаємося повернути дітям дитинство», — каже SMM-менеджер і соціальний працівник «Карітас-Спес Одеса» Марк Журжа. Особливою популярністю користується гончарна студія. Враховуючи це, в листопаді минулого року відкрили ще один осередок гончарства — у центрі міста. І тепер діти й дорослі можуть відвідати шість безоплатних занять, під час яких із ними працюють не тільки гончарі, а й психологи.
А психологічна підтримка — це ще один вид допомоги, яку можуть отримати в внутрішньо переміщені особи, і одесити. Діти, підлітки, дорослі мають право на п’ять індивідуальних консультацій та сім групових занять.
— Ми намагаємося допомогти людям звернути більше уваги на самих себе, — каже о. Пйотр. — Утім, незважаючи на свій стресовий стан, вони здебільшого відмовляються від цієї допомоги. Я бачив ще до війни, що психологічна допомога в Україні не цінується. Таке враження, що для багатьох психолог і психіатр — одне й те саме, і звернення до психолога означає для людини, що вона психічно хвора. Тому якщо ми не почнемо вчити людей вчасно користуватися можливостями проговорити свої страхи, свої проблеми — а психологічна допомога і в тому, щоб людина почула саму себе, — то, справді, буде потрібна вже психіатрична допомога. А це набагато гірше…
Психологічна підтримка у «Карітасі» розпочинається ще до того, як людина прийде на зустріч із психологом. Розповідає Марк Журжа:
— Індивідуальні консультації та групи підтримки — це найголовніше, чим займаються наші психологи. Але є ще маленькі, можливо — непомітні речі, дуже важливі для нашої організації, наших бенефіціарів. Психологи часто бувають у нашому офісі, де проходить реєстрація бенефіціарів, на пунктах видачі, бо там можуть траплятися різні тригерні ситуації, і тоді вони відразу надають «першу психологічну допомогу». Також наші співробітники звертаються до них по поради, як коректно спілкуватися з бенефіціарами, — бо ми маємо обережно ставитися до тих, хто приходить до нас…
Спілкуючись із людьми, психологи заохочують їх скористатися можливістю отримати системну психологічну підтримку, бо, справді, немає ще в нашій країні «культури звернення до психологів».
— Звісно, є люди, які розуміють, що це потрібно. Вони приходять на індивідуальні консультації, на тренінги, якщо бачать цікаві для себе теми. Батьки приводять дітей, якщо в них є проблеми, — каже проєктний менеджер програми ПСП Вікторія Мосієнко. — Ті, хто записується до груп підтримки, розуміють, що корисно спілкуватися з людьми, у яких ті самі проблеми. Також нас запрошують до навчальних закладів, де ми проводимо тренінги і для викладачів. У складі мобільних груп наші психологи виїжджають до сусідніх областей.
Психологи теж відчувають тривогу, страх — за себе, за близьких. Крім того, вони несуть у душі вантаж почутих історій. Це — складова професії; але ж і психологам необхідна підтримка, щоб «бути в ресурсі» та допомагати іншим. Вони отримують її як шляхом персональної психотерапії, так і в спілкуванні між собою: діляться проблемами, радяться, проводять відновлювальні тренінги. І постійно навчаються, обмінюючись досвідом із колегами, опановуючи нові методи та форми роботи.
Радість, творчість, дива
Як же здійснюється психологічна підтримка тих, хто звертається по неї до «Карітас-Спес Одеса»?
Олена Мішуглі:
— На групових заняттях із дітьми ми працюємо з емоціями: вчимося їх розрізняти, давати їм раду. Діти вчаться розуміти, що вони відчувають, і говорити про це. Багато дітей із сімей переселенців стикаються з проблемою адаптації; їм нелегко знайти друзів на новому місці. Адже для цього треба усвідомлювати себе, знати, як спілкуватися з іншими. Над цим ми працюємо за допомогою ігор, різноманітних вправ. Звісно, діти говорять про свій досвід війни, про друзів, що залишилися вдома, розповідають свої історії; але у групах ми намагаємось не акцентувати на цьому. Натомість звертаємо увагу на те, що вони відчувають саме зараз, як вони з цим дають собі раду. Це важливо, щоби знайти опору і створити нові стосунки тут. Нам важливо просто надати підтримку цим дітям, навчити їх взаємодіяти з іншими, допомогти прийняти те, що є зараз. Діти дуже швидко схоплюють інформацію, відгукуються на добре ставлення, емпатію — і це одразу помітно. На останньому занятті групи вони із задоволенням згадували все, що ми робили, всі вправи, завдання. Мені було приємно, що вони це пам’ятають і виконують. Що стосується дорослих… Якщо людина після двох-трьох консультацій вже може прийняти рішення, якого не могла прийняти раніше — вважаю, це вже результат, вже відгук. Завдяки тому, що людина змогла виговоритися, почути себе, в неї з’явилася надія на те, що вдасться зробити нові кроки в житті.
Наталія Лихачова:
— Розповім про свою групу підлітків. Я дуже люблю їх, бо вони такі справжні: правдиві, щирі, відкриті, як думають, так і кажуть. У них, як і в дітей, одразу помітно, наскільки вони відгукуються на те, як із ними взаємодієш. Із ними непросто встановлювати контакт; але якщо це вдається, то спілкування просто чудове. Вони завжди дають чесний зворотний зв’язок. Якщо їм щось не подобається, це відчувається. І це важливо, бо потім будуєш роботу з огляду на їхні побажання, потреби. Також дуже цінним є процес їхнього спілкування між собою; і якщо група складається, вони можуть надавати зворотний зв’язок одне одному.
Дуже важливо донести до них, що навіть якщо ситуація важка, це може стати точкою зростання. Навіть є такий термін — «посттравматичне зростання». Вкрай необхідно, щоб у цей період поряд із підлітком був емоційно чуйний дорослий, який може допомогти, підтримати, підказати, з яким можна безпечно обговорити складну ситуацію. Іноді цього може бути достатньо. Психолог потрібен, коли немає такої підтримки або дорослі не знають, як допомогти, або й самі потребують підтримки. Мені хотілося б сказати батькам підлітків: намагайтесь якнайменше лаяти їх, натомість потрібно встановлювати з ними довірливі стосунки. Тоді дім буде найбезпечнішим місцем, і їм не доведеться десь шукати людей, яким можна розповісти про свої проблеми. Батьки будуть цими людьми. Але для цього треба вчитися чути свою дитину. Якщо є проблеми у стосунках із підлітками — батькам треба починати з себе, працювати над собою.
Анастасія Васильєва:
— Я працюю з дитячими й дорослими групами, проводжу індивідуальні консультації з дітьми й батьками, з підлітками. Звісно, маю власні пропозиції, з чим працювати в групі; але не враховувати того, з чим приходять люди, неможливо. З одного боку, в них є труднощі, проблеми, які вони хочуть вирішити. Водночас бачу, що люди приходять у групи і для того, щоби просто поспілкуватися. Наприклад, тим, хто змінив місце проживання, важливо налагодити нові зв’язки. Вважаю, що це одна з функцій групи — коли люди можуть просто з кимось поговорити, завести нові приємні знайомства. І це частково відповідь на питання, у чому зараз можна знайти радість. Має значення навіть сам процес пошуку. Бо якщо людина перебуває в тяжкому стані — важливо, щоб вона шукала з нього вихід будь-якими способами, які в неї є. Якщо можна зателефонувати близьким — це добрий спосіб. Допомагає відволіктися серіал — теж добрий спосіб. Якщо хтось готовий піти до психолога — чудово. Добрим є все, що допомагає. Потрібно шукати, і якщо знайшли — триматися за це. І не соромитися, якщо вдається зазнати радості, коли війна. Бо ми не можемо жити з почуттям провини, що комусь гірше, ніж нам зараз. Навіть у дуже важкій ситуації маленькі радощі — це те, що нам допомагає.
У групі, яку вела Олена Маріора, зібрались переселенки й одеситки, що повернулися з–за кордону. На пропозицію психологічної підтримки відгукнулись, бо зрозуміли, що самі «більше не витягують». Для декого це був узагалі перший досвід спілкування з психологом. Час щотижневих зустрічей промайнув швидко, ось й остання… Пані Олена та учасниці групи поділилися враженнями для CREDO.
Олена:
— Хочу подякувати за те, що прийняли мене, були такими відкритими, доброзичливими. Ви подарували мені незабутній досвід. Після першої зустрічі побоювалася, що вдруге ніхто не прийде. Але ви щоразу поверталися і я зрозуміла, що йшли не тільки до мене — ви й одна одну помітили. Можливо, не все нам вдалося… Але головне, що група була живою, сповненою енергії, переживань, щирих почуттів кожної з вас.
Наталія:
— У нас справді склалося дуже комфортне середовище, в якому нескладно розкритися, не боїшся проговорити свої проблеми і можна почути інших. Недаремно життя посилає нам певних людей, і через них дає можливість побачити з боку себе, свою ситуацію.
Альфія:
— Коли стала ходити в цю групу, почала щось відкривати в собі, помічати свої бажання. Зрозуміла, що жила чужими бажаннями, не своїм життям, а зараз з’явилася можливість розкритися, зрозуміти, чого я прагну.
Яна:
— Не можу конкретно сказати, як це відбувається, але я помічаю зміни у внутрішньому стані. І сприймаю це як диво… І взагалі — під час наших зустрічей стільки дивовижних речей траплялося!
Кіра:
— Для мене це був новий, цікавий і цілковито позитивний досвід — щире спілкування у колі незнайомих людей. І, так, — багато дивовижного відбувалося тут…
Втім, ділилися не тільки проблемами, а й позитивними подіями, — і деякі були наслідком того, що відбувалося під час занять. Бо всі ці психологічні вправи — вони ж не просто так! І дива, про які мова, — теж їх наслідок. «Психолог — завжди чарівник», сказала одна з учасниць групи.
Нова гончарня в центрі міста з самого відкриття користується популярністю в дорослих та дітей (буває, що разом із дітьми займаються й батьки). Атмосфера там творча і водночас — домашня, затишна. На численних стелажах — різноманітний посуд, фігурки тварин, будиночки, ялинки тощо. На кожному занятті працюють двоє викладачів, а всього їх чотири. Коли до керамістів приєднуються психологи — творчий процес набуває нових сенсів, які гончарі мають вкласти у свої витвори. І тоді вони стають оберегами, талісманами, речами «зі своєю історією».
Про творчу діяльність гончарної студії розповідає викладачка кераміки Оксана Українська:
— Однаково цікаво працювати і з дітьми, і з дорослими. Діти такі відкриті, сповнені ідей та фантазій, що іноді навіть не встигаєш за їхньою енергетикою. З дорослими це більш повільний процес. Елементарні роботи вони можуть робити самостійно, потребують менше підказок. Звісно, ми всіх вчимо різноманітних технік ліплення з глини. Не у всіх відразу виходить задумане, але ми кажемо, що глина — це м’який піддатливий матеріал, і на початковому етапі просто неможливо зробити помилку. Просто треба спробувати ще раз, і ще раз… Поки глина в наших руках м’яка — ми з нею впораємось. А наші досвідчені майстри підкажуть, тому точно щось вийде. Буває, що викладач дає тему, наприклад: «Сьогодні ми ліпимо глечик». Більшість може захопитися саме цією темою, а хтось хоче зліпити, наприклад, підсвічник. Кожний учень вільний у своєму виборі, бо це творчість. Арттерапія — то це не тільки спільна робота кераміста і психолога. Вона, як на мене, навіть у тому, коли треба зробити декілька спроб, щоби робота вдалася. Це ж і на життя можна перенести, так? «Не здаватися!» Або просто протягом заняття ми проговорюємо те, що пов’язано з його темою. Наприклад, ліпимо будиночок — і пропонуємо запитання. Можливо, у вас є якийсь особливий будиночок, із яким пов’язані приємні спогади? Може, це бабусин будинок у селі?.. І такі розмови, такі бесіди — це теж терапія.
фінансово.
Щиро дякуємо!
