Наведений у 12-му розділі Книги Виходу опис Exodus Ізраїля з Єгипту — це для нас, християн, невичерпна наука на тему джерела і вершини нашої віри.
Ніч виходу Ізраїля з Єгипту — це Ніч віри, дорога в невідоме, вихід без повернення.
Чіткий Божий план
Тим, хто започатковує справу і показує, як вона має відбуватися на окремих етапах, є сам Бог. То Він промовляє спершу до Мойсея і Аарона, даючи їм як доручення, так і інструкції, — а вже потім ці очільники Ізраїля переказують народові це об’явлення.
«Стегна ваші попідперізувані, обув’я ваше на ногах ваших, і костури ваші в руках у вас; і їстимете похапки: пасха то Господня. Тієї ночі перейду по землі Єгипетській і уб’ю всякого первенця в землі Єгипетській, від людини до скотини, і над усіма богами єгипетськими вчиню суд; я — Господь» (Вих 12, 11‑12).
Те, чого вимагає Бог, не є національним повстанням, через яке ізраїльтяни могли би відомстити свої страждання на єгиптянах і перейняти керування країною, облаштуватися в ній. Такі дії могли би бути виправдані запровадженням, наприклад, віри в Бога справедливості та Його культу в центрі стародавнього світу. Бог же натомість хоче Виходу, тобто покинути цей центр, перенестися деінде з усім життям спільноти Ізраїля.
Визволені, щоб служити
Чим є Вихід, який Бог заповідає і організовує? Як момент визволення з неволі, Вихід міг би бути сприйнятий як звільнення від обов’язків. Насправді ж Вихід є якраз прийняттям повинності, причому найважливішої: віддати честь Богу.
Саме щоб віддати честь Богу, Ізраїль має вийти з Єгипту. Формаційним моментом нового народу, загалом беручи, є визволення, — але це визволення з людської неволі водночас є прийняттям служіння Богу, особливого обов’язку, який не може бути виконаний без полишення язичницького життя. Про це знає навіть фараон, який, пригнічений страшними Божими карами, зрештою каже до Мойсея: «Вставайте, забирайтеся з-поміж людей моїх, ви самі й сини Ізраїля. Ідіть і служіть Господеві, як ви домагались. (…) ідіть геть та й мене благословіть» (Вих 12,31-32).
Exodus завжди актуальний
Уміння прийняти і виконати обов’язки Виходу — завжди актуальне у християнському житті. По суті, кожний прихід до храму на Месу є Виходом: «Це жертва пасхальна в честь Господа, що пройшов мимо хат синів Ізраїля в Єгипті, як побивав єгиптян, щадивши хати наші» (Вих 12,27). Ми читаємо це, знаючи, що та Пасха сповнилася у Христі, в Його жертві, складеній поза центром Єрусалима, у місці для злочинців. Принісши жертву Отцю, Ісус відтоді приводить усіх до себе, до віри істинної та до правдивої релігії.
Тому треба вміти виходити «вбік», «поза» — не для того, щоби втекти, але щоб могти виконати у свободі свій обов’язок Божого народу.
Ця справа має свій особистий вимір: коли ми готові покинути простір поневолення й гріха, щоби стати вільними у виконуванні Божої волі. Є також вимір спільнотний та історичний, важливий для християнства загалом.
Периферійне християнство
Коли дивишся на історію зосередження і поширення християнства, стає очевидним у певний момент прагнення до центрів світу, щоби там проповідувати Євангеліє. Однак ні промова Павла на Ареопагу, ані присутність апостолів у Римі не мають у собі нічого з «духовного бліцклігу», успіху опанування Афін і Риму. Присутність у центрах бажана з місійних причин; але істинність місії перевіряється все ж таки у здатності йти шляхами смирення і будування своїх центрів, інколи у передмістях чи на периферіях «великого світу».
Християнство вчора і нині — там, де воно живе своїм власним життям — охоче розташовує свої власні централі також і поза осями, пунктами, центрами тяжіння, очевидними для світу, організаційними для його свідомості й суспільного життя. Тоді як цей світ зберігає свої структури сил, християнство виростає «десь обік», не надто далеко, без істеричного бунту проти центру, зі спокоєм і смиренням, із любов’ю до того, що мале і незначне. Так діється з усіма рівнями: і з ритуалами, і з символікою, і з ієрархією цінностей, з оцінкою суспільних ролей, і вочевидь також і з самою географією. Християнство любить «виходити за», бути «осторонь», охоче вибирає для себе те, що інші відставили поза центр, відсунули за узбіччя.
Ставати обік
Саме в цьому Виході, тобто вмінні «ставати обік», християнство є «у себе вдома», — якщо воно взагалі десь на землі може бути «у себе». А коли починає рухатися до сучасних цивілізаційних центрів чи «норм», то це можна порівняти з вирушанням у ризиковану подорож, «за кордон», інколи на шлях мучеництва, а інколи на шлях страшної загрози спокус земної могутності.
Отак буття християнином означає, серед іншого, вміння «ставати осторонь», «залишати осторонь»: інколи тим, що показує Об’явлення, якого світ сам не зумів відкрити у палацах чи академіях, а інколи тим, що залишається вірним тій правді й тому добру, які цей світ покидає у своїй гонитві за могутністю.
Звісно, таке «ставання обік» інколи теж створює нові центри, нові пункти тяжіння, нові осі. Часто прекрасним прикладом та ілюстрацією цього стає «обростання» різних пустелень щораз більшою кількістю людських поселень, і нині ми знаємо ці місця як метрополії, про походження яких свідчать їхні християнські назви. Це тема для іншої статті, про християнську цивілізацію, про відбудову життя після переходу Червоного моря.
Переклад CREDO за: Павел Мільцарек, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
