Піст: запрошення до розбудови стосунків любові

Якщо Бог створив наше тіло прекрасним, то навіщо нам постити?

Про піст з огляду на теологію тіла розповідає докторка теології Орися Уська.

Цьогоріч ми маємо кілька несподіваних збігів, які трапляються не щороку. Один із них — те, що початок Великого Посту збігся з днем св. Валентина. На перший погляд, ці події не поєднуються. Але саме у таких речах Бог, який прийшов у людському тілі, щоб нас із собою поєднати, показує: ці «незбіжності» можуть мати дуже глибоке значення. Це Боже послання спрямоване до кожного, хто має тіло: Бог хоче з тобою одружитися. Бог хоче мати з тобою такі глибокі стосунки, які може відобразити тільки подружжя.

Унікальність цього зв’язку полягає в єднанні в одному тілі. Зауважмо, що Церква має на визначення сексуальної єдності чоловіка й жінки спеціальний термін: «властиві подружжю дії». Сучасний світ уже втрачачє цю термінологію, бо ми звикли жити в суспільстві, яке нам нав’язує думку, що сексуальний акт поза подружжям — це щось нормальне. Насправді це не так. Задум Бога створити чоловіка й жінку на свій образ і подобу, а також це єднання між ними, показує, що воно важливе в обох цих спільнотах: це єдність осіб між собою. Саме тому Бог дав нам таку аналогію — з подружжям, — щоб ми могли бачити, як Він ставиться до нас.

Кожен із нас — наречена Христа. Любов Бога до нас

У цій аналогії Бог — це Наречений, мужчина. Ми, створіння, — наречена. Усі без винятку: і жінки, й чоловіки. Він освідчується нам і пропонує взяти нас до себе, у свій дім; так, як зазвичай робить мужчина щодо жінки. Він каже: «Я готовий покласти своє життя заради тебе. Відколи ти погодишся стати моєю дружиною, я жертовно житиму для тебе і для наших дітей, які будуть плодом нашої любові».

Це не пишномовні теорії. У Божому задумі це — конкретна реальність: Він — Наречений, ми — наречена. У Біблії, зокрема у Старому Завіті, пророки, звертаючись до Божого народу, дуже часто використовують цю аналогію. Вони закликають Ізраїль повернутися до законного Чоловіка — до Бога Ягве. Будь-яке ідолопоклонство, відхід від Бога, прирівнювалося до перелюбу. Бо знак подружжя чоловіка й жінки та особливих дій, які їм належать, говорить нам про те, які стосунки Бог хоче мати з нами. Його любов до нас — це не щось сексуальне, не еротика, не порнографізація, як дехто може уявити. Тому, хай би як парадоксально це звучало, початок Посту — це день закоханих.

Кожне людське серце хоче любові

У сучасному світі йде боротьба за знаки й за те, що вони означають. Катехизм Католицької Церкви каже, що шлях віри — це шлях від знаку до реальності, яку він представляє.

Кожне людське серце дуже хоче любові. Це глибоке прагнення носить у собі кожен. Із людською любов’ю ми маємо складний досвід. Любов — це єдність двох сердець. Саме цього ми всі колись у житті хотіли. Ми носимо це прагнення, не завжди розуміючи, куди воно нас кличе, тому можемо збочити зі шляху. Добра новина полягає в тому, що всі прагнення в наші серця вклав Бог, щоб ми ніколи не заспокоїлися, поки не знайдемо їхню реалізацію в Ньому.

Бенедикт XVI казав, що кожне серце хоче любові і єдності з іншим серцем. Унаслідок складних процесів, першим із яких був первородний гріх, а потім особисті гріхи людей, цей знак єдності двох сердець — любові між Богом і людиною — затерся. Більше того, через болючий людський досвід ми маємо схильність закривати своє серце перед іншою людиною.

Як первородний гріх вплинув на стосунки між чоловіком і жінкою?

Якщо дуже спрощено: коли людина має стосунки з іншою особою, її серце для неї відкривається. Це рано чи пізно приводить до відкритості тіла. Внаслідок первородного гріха і тріщини, розриву, який стався між чоловіком і жінкою — між Адамом і Євою, — ми не бачимо серця іншої людини так, як вони бачили до гріхопадіння. І тіла перестають для нас бути прозорим виявом іншої особи. Через це чоловіки дуже часто використовують слова про любов, щоб отримати доступ до тіла. Жінки також дозволяють доступ до тіла, використовують тіло — своє і мужчини, — щоби почути слова про любов. Іншими словами, ми, кожен у собі, спостерігаємо цей розрив, розлучення всередині між серцем і тілом, між почуттями й рішенням волі, між проявом нашої тілесності й вірою. Віра не дружить із розумом, почуття не дружать із вірою, тіло не дружить із духом. Це, на жаль, участь кожної людини, яка народилася після Адама та Єви і яка житиме до другого приходу Ісуса Христа.

Але Добра новина полягає в тому, що коли Бог приходить у тілі і звершує справу відкуплення, даруючи нам шанс на спасіння, Він у собі інтегрує, повертає цю єдність. У своєму величезному бажанні достукатися до нашого серця Він закликає нас до цього руху.

Наша мета — Бог і Його любов

У своєму життєвому досвіді ми бачимо, що пошуки любові або спроби єднання з іншою особою в любові, у цьому зв’язку двох сердець, мали дуже різні наслідки: нас ранили, нам було боляче. Щоби пустити це прагнення серця до єдності з іншою особою, до тісного, глибокого інтимного зв’язку, найпростіший спосіб, який спадає на думку, — це сексуальна активність.

В івриті, мові Старого Завіту, слово, яке означає «гріх», дослівно перекладається як «не влучити в ціль, промахнутися». Перенесімо це на наше глибочезне прагнення любові, яке людина відчуває у своєму серці. Вона відчуває це також і в тілі. Якщо пустити це прагнення, як стрілу, саме по собі, таким, як ми в собі його спостерігаємо, то напрямок буде нисхідний. Це способи, якими ми намагаємося заспокоїти своє прагнення любові. Рано чи пізно прийде розчарування. Тому що любов, якою ми хочемо наповнити своє серце, — це не інші створіння. Це навіть не людина, не якась «друга половинка»: людина є цілісна сама по собі. Але її величезне прагнення любові скероване на Бога, який реально її бажає. Ми покликані переживати себе у стосунках із Богом. Тобто «ціль» — це Бог і Його любов. Наше серце неспокійне, поки цього не знайде. Ми не можемо жити без любові.

Якщо ми скеровуємо свій голод любові на інші створіння, то це можуть бути інші люди, тварини, будь-що створене. Але нічого зі створеного у світі не є достатнім, щоб заповнити те місце у серці людини, яке хоче зайняти Бог. Це боляче, бо щоб його наповнити, потрібно його розширити.

Що відбувається, коли ми намагаємося задовольнити прагнення любові не Богом?

Якщо ми спробуємо заспокоїти своє прагнення у горизонтальному вимірі — до створіння, — то побачимо, що це боляче.

Коли ми, християни, розуміємо, що спосіб, яким ми хочемо реалізувати прагнення любові, Церква називає гріхом, — то абсолютно справедливо і мудро буде його (принаймні, на якийсь час) відкласти. Церква стверджує, що будь-яка позашлюбна активність людину не наповнює. Гріх, навпаки, руйнує і вихолощує і того, хто грішить, і всіх навколо. Гріх ранить не лише грішника. Якщо ми думаємо, що наше серце направлене на те, щоби вмістити інших людей чи створіння, то насправді це не наповнює. Це ілюзія. Ми на місце Бога намагаємося вмістити якісь інші речі.

Якщо хтось отримав травму від людини іншої статі, то може мати ілюзію, що хтось інший — тієї ж статі — може його зрозуміти. Жінки знають, що з чоловіками важко. Чоловіки теж знають, що з жінками важко. Бо є наслідки первородного гріха, через які нам справді складно знайти єдність і порозуміння. Одна з причин, чому людина може відчувати потяг до людей своєї статі: це створює ілюзію єдності. Так, можна знайти розуміння; але єдність — ніколи. Бо єдність можлива за рахунок різниць. Саме людське тіло про це говорить.

До чого призводить закрите серце

Коли ми розуміємо, що «горизонтальний» варіант (щодо створіння) втамувати прагнення любові для нас не годиться, є ризик закрити серце. Прагнення любові, яке має бути скероване вертикально, до Бога, закривається на людині, бо мати його відкритим небезпечно. Ми розуміємо, що нисхідний рух — це рано чи пізно смерть, і вирішуємо закрити серце. Але, парадоксально, закрите на іншу людину серце, так само закрите на Бога. Неможливо любити Бога, якого не бачиш, якщо не любиш людину, яку бачиш. Закрите на собі серце — це саморуйнування. Тоді є ризик впасти у самоспоглядання, коли людина думає, що їй достатньо себе. Натомість ніхто ще не зміг задовольнити себе собою. Тому що, знаючи, які ми насправді, і що любов — це два серця, наше серце рано чи пізно або розриває від болю, — або ця енергія прагнення, сила буде скерована на деструкцію в нисхідному русі, на саморуйнування в горизонтальному вимірі, якщо серце закрите.

Що може задовольнити наше прагнення любові?

Із появою вільного доступу до штучного інтелекту, до різноманітного виду чатів GPT, можна побачити, як люди захоплені спілкуванням з чимось — із нетривіальним джерелом інформації, яке швидко, стисло її постачає і створює ілюзію діалогу, спілкування, якогось секретного знання.

На щастя, є інший варіант спілкування — якого ми, на жаль, найчастіше не бачимо. Але схема приблизно та сама. Припустімо, що протягом дня людина зайнята своїми різноманітними обов’язками. І настає час, коли можна побути на самоті. У цей момент серце людини насправді хоче, щоб їй говорили, що її люблять, щоб із нею ділилися глибокою інтимною інформацією. Бо стосунки полягають у комунікації — обміні інформацією в любові. Закохані роблять це у різний спосіб: тілами, устами, словами, обіймами тощо. Це стосується як одружених, так і неодружених. Бо коли одружені люди думають, що їхня реалізація полягає у стосунках із чоловіком чи жінкою, тобто що інша людина їх наповнить, то вони розчаруються. Натомість незалежно від стану (чи це самотня жінка, чи це одружений мужчина, чи священник, який живе у целібаті, чи вдова, чи жінка, яка чекає чоловіка з фронту, чи це чоловік, що воює) на нас усіх чекає прекрасний шлях навернення — «влучити в ціль». Це означає, що всі прагнення свого серця людина відкриває «вертикально», Богові.

Людина на самоті хоче бути в комунікації любові. Таку ілюзію створюють, наприклад, соціальні мережі. Те, що ми отримуємо звідти щось, що нас наповнює, — це ілюзія. За допомогою соцмереж можна зробити багато добрих, корисних речей. Але варто запитати себе в серці: «Чому я зараз сиджу в інтернеті?» Якщо оцінити й відповісти на це по‑фарисейському, то формально не буде до чого причепитися. Як казав фарисей: «Боже, я пощу двічі на тиждень, даю милостиню» — я молодець. Але він не дивився у своє серце. Формально можна зберігати вигляд посту, але не дозволити Богові абсолютно нічого пом’якшити у своєму серці. А можна зробити інакше. Ми насправді запрошені до прекрасної подорожі у безодню свого серця, бо там є шанс пережити глибоку інтимну зустріч із Тим, Чиєї любові хоче кожне серце. Серце кожної людини тужить і прагне живого Бога. Він реальний, живий. Він прийшов у тілі. Він має серце — відкрите, пробите, щоб ми мали доступ до нього.

Увесь Піст — це шлях до серця

У читанні на початок великого Посту Господь каже: «Роздеріть своє серце, а не одежу…» Не постіть назовні, а увійдіть у свою «таємну кімнату». Ця «кімната» — слово, яким описують спальню, місце інтимної зустріч, інтимного зв’язку.

Усі ми, без винятку, не можемо жити без любові. І ми всі замінили Бога, який єдиний може це прагнення серця задовольнити, на сурогати, тобто на ідолів. Той, хто замість Христа, — це анти-Христос. Ми всі маємо в серцях «антихристів», які замінили нам Бога.

Але Бог нас за це не осуджує, хоча не вважає, що ми чинимо мудро і корисно. Він знає, що ідолопоклонство — це гріх, і це нам шкодить. Натомість Бог кличе: «Наверніться до Мене усім серцем». Тому насправді піст — це шлях до серця. Насамперед до свого: людина має звершити його сама. А також — запросити Бога у своє серце для того, щоб творити з Ним єдність сердець.

Час посту — це запрошення до розбудови стосунків любові. В іспиті совісті, у глибині душі ми запрошені подумати про те, де ми замінили стосунки з Богом на щось створене, або так закрили серце, що Бог не має шансів туди пробитися. Бо Він ніколи не зробить цього силоміць. Він стоїть при дверях і стукає в ту «таємну кімнату». Тому Євангеліє каже: «увійди у свою таємну кімнату» — у глибину свого серця — і там будь «у тайні», у глибокому інтимному зв’язку з Богом.

Час Посту — це прекрасний шлях до серця через спокійні, в тиші, роздуми над тим, що насправді відбувається в моїй душі, які прагнення я в ній спостерігаю і як я їх реалізовую. Тобто запитую Бога: чи це той спосіб, яким Він відповідає на мої прагнення; чи це спосіб, завдяки якому я буду в контакті з тим, що Він залишив у моєму серці?

Повністю відео розмову з Орисею Уською дивіться тут.

Читайте також:
Може, краще не постити, якщо людина стає від цього злою?