У Ватикані оприлюднено послання Папи Франциска на IV Всесвітній день дідусів, бабусь і похилих віком, який відзначатиметься 28 липня 2024 року.
Його тема «В старості не покинь мене» натхнена словами 71‑го Псалма. Публікуємо переклад послання за Vatican News.
Любі браття й сестри!
Бог ніколи не залишає своїх дітей. Навіть коли вік збільшується, а сили занепадають; коли волосся сивіє, а соціальна роль зменшується; коли життя стає менш продуктивним і виникає загроза, що воно може здаватися безцільним. Бог не дивиться на зовнішність (пор. 1 Сам 16,7) і не цурається вибирати тих, хто багатьом здається незначущим. Він не відкидає жодного каменя; навпаки, «старі» камені є надійною основою, на яку можуть спиратися «нові» камені, щоб разом будувати духовну споруду (пор. 1 Пт 2,5).
Святе Письмо, в усій своїй повноті, є розповіддю про вірну любов Господа, з якої випливає втішна впевненість: Бог не перестає виявляти нам своє милосердя, завжди, на кожному етапі життя, і хай би в якому стані ми перебували — навіть у наших зрадах. Псалми сповнені благоговіння людського серця перед Богом, який піклується про нас, попри нашу мізерність (пор. Пс 144, 3‑4); вони запевняють нас, що Бог виткав кожного з нас від утроби матері (пор. Пс 139,13) і що навіть у шеолі Він не покине наше життя (пор. Пс 16,10). Тому ми можемо бути впевнені, що Він буде поруч із нами і в старості, тим більше що в Біблії старіння — це знак благословення.
Але в псалмах ми також знаходимо таке сердечне благання до Господа: «Не відкидай мене, коли постаріюсь» (Пс 71,9). Сильний, дуже суворий вислів. Він нагадує про крайні страждання Ісуса, який на хресті вигукнув: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» (Мт 27,46).
Отже, в Біблії ми знаходимо впевненість у Божій близькості в кожну пору життя — і водночас страх покинення, особливо в старості та в періоди болю. Це не є протиріччям. Роззирнувшись навколо, ми без особливих зусиль можемо переконатися, що такі вислови відображають більш ніж очевидну реальність. Занадто часто самотність є гірким супутником життя для нас, людей похилого віку, дідусів і бабусь. Як єпископ Буенос-Айреса, я багато разів відвідував старечі доми і усвідомлював, як рідко до цих людей приходять відвідувачі: дехто не бачив своїх близьких уже довгі місяці.
Причин такої самотності багато: у багатьох країнах, особливо найбідніших, люди похилого віку залишаються самотніми через те, що їхні діти змушені емігрувати. Або ж маю на думці численні ситуації війни: як же багато людей похилого віку залишаються самотніми через те, що чоловіків — молодих і дорослих — призивають воювати, а жінки, особливо матері з малими дітьми, залишають країну, щоб подбати про безпеку для своїх чад! У містах і селах, спустошених війною, залишається багато самотніх старих і літніх людей — єдина ознака життя на територіях, де, здається, панують запустіння і смерть. В інших частинах світу панує хибне переконання, глибоко вкорінене в деяких місцевих культурах, що породжує ворожість до літніх людей. Їх підозрюють у тому, що вони вдаються до чаклунства, щоб забирати життєву енергію в молодих; так, що у випадку передчасної смерті, хвороби чи несприятливої долі, яка спіткала молоду людину, провину покладають на когось із літніх. Із такою ментальністю треба боротися і викорінювати її. Це одне з тих необґрунтованих упереджень, від яких нас визволила християнська віра, яке підживлює постійний конфлікт поколінь між молодими і старими.
Якщо замислитися, то звинувачення на адресу старих у тому, що вони «крадуть майбутнє у молодих», сьогодні скрізь дуже поширене. В інших формах воно зустрічається і в більш розвинених та прогресивних суспільствах. Наприклад, зараз широко розійшлася думка, що літні люди обтяжують молодих витратами на догляд за ними і цим відбирають ресурси для розвитку країни, а отже, й молоді. Йдеться про викривлене сприйняття дійсності. Так, ніби виживання літніх людей ставить під загрозу виживання молодих. Ніби для того, щоби сприяти молодим, необхідно нехтувати літніми або навіть позбуватися їх. Протиставлення поколінь — це обман і отруєний плід культури протистояння. Протиставляти молодих старим є неприйнятною маніпуляцією: «Ставкою є єдність вікових етапів життя, тобто справжній орієнтир для розуміння та цінування людського життя в усій його повноті» (Катехиза 23 лютого 2022 р.).
У процитованому вище псалмі, де людина благає не покидати її в старості, йдеться про змову, яка точиться навколо життя людей похилого віку. Ці слова здаються надмірними — але їх можна зрозуміти, якщо врахувати, що самотність і відкидання похилих віком людей мов непотребу не є ані випадком, ані невідворотністю, а радше результатом вибору — політичного, економічного, соціального та особистого, — який не визнає нескінченну гідність кожної людини «поза будь-якими обставинами і хоч би в якому стані чи ситуації вона перебувала» (Dignitas infinita, 1). Це відбувається тоді, коли втрачається цінність окремої людини і люди стають лише видатками — в деяких випадках занадто високими, щоб їх оплачувати. Що ще гірше, часто самі люди похилого віку піддаються цій ментальності й починають сприймати себе як тягар, самі бажаючи відсторонитися від життя.
З іншого боку, сьогодні є багато людей, які шукають власної самореалізації в якомога більш автономному та відірваному від інших існуванні. Різні форми приналежності до спільноти переживають кризу, натомість утверджується індивідуальність; перехід від «ми» до «я» здається однією з найочевидніших ознак сьогодення. Сім’я, яка є першим і найрадикальнішим запереченням ідеї про те, що можна врятуватися самотужки, є однією з жертв цієї індивідуалістичної культури. Однак із віком, коли сили людини зменшуються, міраж індивідуалізму, ілюзія того, що вона нікого не потребує і може жити без зв’язків, розкриває себе, чим він є насправді. І виявляється, що людина потребує цього всього, але тепер вона самотня, без допомоги, без когось, на кого можна було би покластися. Це сумне відкриття, яке багато хто робить тоді, коли вже занадто пізно.
Самотність і відкинення як непотріб стали постійними елементами контексту, в який ми занурені. Вони мають різноманітне коріння: в одних випадках це результат запрограмованого виключення, своєрідної сумної «суспільної змови»; в інших випадках, на жаль, ідеться про власне рішення. Іншим разом від них страждають, вдаючи, що це автономний вибір. Ми дедалі більше «втрачаємо смак братерства» (Fratelli tutti, 33) і нам важко навіть уявити щось інше.
У багатьох літніх людей можемо побачити те почуття приреченості, про яке говорить книга Рути, розповідаючи про стару жінку Ноемі, яка після смерті чоловіка і дітей пропонує двом своїм невісткам, Орфі й Руті, повернутися в країну походження, до рідного дому (пор. Рут 1,8). Ноемі, як і багато літніх людей сьогодні, боїться залишитися на самоті, але не здатна уявити собі щось інше. Як вдова, вона усвідомлює, що мало вартує в очах суспільства, і переконана, що є тягарем для тих двох молодих жінок, у яких, на відміну від неї, все життя попереду. Саме тому вона вважає, що краще відійти вбік, і сама пропонує своїм молодим невісткам покинути її та будувати своє майбутнє в іншому місці (пор. Рут 1, 11‑13). Її слова є концентратом соціальних і релігійних умовностей, які здаються незмінними і які визначають її долю.
Біблійна розповідь представляє нам на цьому етапі два різні варіанти відповіді на пропозицію Ноемі, а отже, і на виклик старості. Одна з двох невісток, Орфа, яка також любить Ноемі, з ніжністю цілує її, але приймає те, що також їй здається єдино можливим рішенням, та йде своєю дорогою. Рута, натомість, не віддаляється від Ноемі і звертається до неї з вражаючими словами: «Не наполягай на тому, щоб я залишила тебе» (Рут 1,16). Вона не боїться кинути виклик звичаям і загальному сприйняттю; вона відчуває, що ця стара жінка її потребує, і з відвагою залишається поруч із нею в тому, що стане початком нової подорожі для них обох. Усіх нас, які звикли до думки, що самотність — це невідворотна доля, Рута вчить, що на заклик «Не покидай мене!» можна відповісти: «Я не покину тебе!» Вона не соромиться ставити під сумнів те, що здається незмінною реальністю: життя в самотності не може бути єдиною альтернативою! Не випадково Рута — та, що залишається поруч зі старенькою Ноемі, — входить до родоводу Месії (пор. Мт 1,5), Ісуса, Еммануїла, Того, хто є «Богом з нами», Того, хто приносить Божу близькість усім людям, усіх станів, усіх вікових категорій.
Свобода й відвага Рути заохочують нас ступити на новий шлях: ідімо її слідами, вирушаймо в подорож разом із цією молодою чужоземкою та літньою Ноемі; не біймося змінювати свої звички і уявляти інше майбутнє для наших похилих віком людей. Наша подяка лине до всіх тих, хто, також і ціною великої самопожертви, наслідує приклад Рути і доглядає за літньою людиною або просто щоденно виявляє свою близькість до родичів чи знайомих, у яких більше нікого немає. Рута обрала близькість із Ноемі і була благословенна: щасливим шлюбом, потомством, землею. Це справедливо завжди і для всіх: через близькість із літніми людьми, визнаючи незамінну роль, яку вони відіграють у родині, в суспільстві і в Церкві, ми теж отримаємо багато дарів, чимало благодаті й благословень!
У цей IV Всесвітній день, присвячений їм, не забудьмо виявити свою ніжність дідусям і бабусям та людям похилого віку в наших сім’ях, відвідаймо тих, хто зневірився і вже не має надії на те, що можливе інше майбутнє. Егоїстичному ставленню, яке призводить до відкинення й самотності, протиставляймо відкрите серце та радісне обличчя тих, хто має відвагу сказати: «Я тебе не покину!» й піти іншим шляхом.
Усіх вас, дорогі дідусі й бабусі та літні люди, а також усіх тих, хто поруч із вами, нехай досягне моє благословення, супроводжуване молитвами. А ви також, будь ласка, не забувайте молитися за мене.
Рим, базиліка святого Йоана на Латерані, 25 квітня 2024.
ФРАНЦИСК
фінансово.
Щиро дякуємо!
