Роздуми над Словом Божим на суботу ХХІ Звичайного тижня, рік ІІ
Тим, хто не орієнтується у Святому Письмі, може здаватися, що цар із сьогоднішньої притчі — несправедливий і занадто суворий стосовно останнього слуги: мовляв, дав йому заледве один талант, а скільки претензій…
По-перше, чи мало дав? На той час талант був не грошовою одиницею, а мірою ваги. За різними даними, вона дорівнювала приблизно 33 або 36 кг золота чи срібла (в той час ці метали мали майже однакову цінність). Отже, цар довірив своєму слузі досить великий скарб.
По-друге, яке право він мав вимагати? Слуга ж ніби знав, що то за людина: хоче збирати там де не розсипав, — отож мав би повестися інакше.
Існує також інша можливість пояснити поведінку царя, досить несподівана, але також має в собі логіку. Серед людей, які люблять одне одного — чи то чоловік і жінка, чи батько й дитина — часто буває, що на запитання: «Що тобі подарувати?», лунає відповідь: «Відгадай». Не забуваймо, що цю притчу Ісус також скеровує до своїх учнів, яких любить і які люблять Його. Отож коли б ми запитали Бога, що зробити зі своїм життям, відповідь була б приблизно така: «А ти відгадай, тільки гляди, щоб це було щось насправді цінне».
Отож кожен із нас отримав свій талант: наше життя. І наш час пішов. Одне напевно знаємо: закопувати цей скарб у землю не варто.