Допомагати, робити добро, діяти — нормальне прагнення нормальної людини. Однак у цьому прагненні легко зациклитися на чомусь складному або навіть неможливому — і втратити перспективу, що допомагає побачити ті потреби, які від нас, що називається, на відстані простягненої руки.
Отож не схоже, що ми, як людство загалом, байдужіємо і перестаємо відгукуватися, — ми хіба що неефективно витрачаємо час та сили.
Я не люблю говоріння, що ми живемо в часи тяжкі або виняткові. Це трохи відбирає труд і винятковість в усіх попередніх епох. Бо ж кожний час, кожна епоха були по‑своєму особливими і несли з собою шерег викликів і проблем. Однак складно не погодитися з тим, що сучасні виклики напевно цікаві й відрізняються тим, що пов’язані з величезним технологічним розвитком. Електронізація та інтернетизація суспільств, разом із глобалізацією, що стала просуватися велетенськими стрибками, ставлять перед людством нові, не знані раніше проблеми.
Благодійність
Ми спроможні за кілька секунд отримати і опрацювати інформацію з іншої частини Земної кулі, але найчастіше гадки не маємо, хто живе у квартирі навпроти. При різних трагедіях у сім’ях постає запитання, чому не відреагували сусіди. Чи вони не знали? Чи не були впевнені? Чи не хотіли втручатися не в свої справи? А що як ми відреагуємо і виявиться, що ми помилялися?..
Складно знайти правильне і завжди відповідне розв’язання. А якщо такого нема, то завжди простіше «не влазити». Чи означає це, що люди байдужіють? Не скидається на те, щоб було так, — якщо поглянути крізь призму віртуального світу.
Схоже, що благодійність — подібно як чимало інших сфер життя, перебралася у соцмережі, де осягає непогані результати. Наступні й наступні благодійні акції, проваджені в мережі, збирають хороші плоди. Це так просто: достатньо кілька кліків, щоб допомогти, переслати гроші, поділитися інформацією.
Також складно було би стверджувати, що людство втратило притаманну йому вразливість щодо трагедій. Однак змінилися події, на які ми реагуємо. Завдяки соцмережам ми буде швидко отримуємо інформацію про сумні події з далеких країв чи з інших міст, і через це нерідко пропускаємо проблеми «під носом». Саме це якраз і не є доброю тенденцією. Скидається на те, що завдяки такому зосереджуванні уваги на далеких проблемах ми втрачаємо більшість енергії та активності. Перенести центр уваги кудись, про що пише інтернет (розповідає телевізор), психологічно набагато легше, ніж знайти конкретних потребуючих обік себе. І з добрих намірів ми легко впадаємо у спокусу робити велике і оминати мале. Однак же на переважну більшість подій, які вціляють у наші переживання, ми жодного впливу не маємо.
Чутливі й діяльні
До певної міри, панівним є переконання, що не можна втручатися в чиїсь справи. Складно противитися враженню, що часто це тільки гасло, яким ми заспокоюємо свою совість. І як тут не погодитися зі ствердженням, що ми живемо в часи, коли можна потонути під спалахи фотокамер і без рятувального кола?
Інколи, однак, кожне зволікання у зацікавленості темою та наданням допомоги може мати колосальне значення. Не про те йдеться, що ми не хочемо допомагати, — але що ми боїмося це робити, особливо коли треба за це заплатити втратою власної, безпечної і контрольованої позиції. Тільки тоді, після чергового уникання відповідальності, зацікавленості й реальних дій, починає з’являтися збайдужіння. І саме цього не помічати вже не можна.
Ми все ще вміємо бути чутливими, — але чи ми все ще вміємо перекласти цю чутливість мовою конкретних учинків? Чи жаль до голодних дітей в Африці підштовхне прийти на допомогу голодним і безпритульним, яких ніде не бракує? Може, піклування про клімат варто перемінити на організацію не засідань, а акцій висадження лісів?
Із самого по собі жалю, зітхань, роздумувань і виголошення мудрих постулатів плоди не зроджуються. Для цього потрібні конкретні дії та виклики. Інакше виникає серйозний ризик, що ми втонемо в порожній байдужості до проблем, які матимемо вже на власному порозі.
Переклад CREDO за матеріалами: Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
