Кожна людина прагне щастя. Це стосується всіх без винятку. Звісно, кожен може по‑своєму уявляти, що таке щастя. Проте раз по раз саме воно виявляється метою наших прагнень.
Прагнення щастя, по суті, стоїть за кожним наміром. Якщо хтось прагне багатства — то це тому, що він переконаний у щасті, яке йому принесуть гроші. Своєю чергою, той, хто прагне дружби чи кохання, насправді вірить, що досягнення цього зробить його постійно щасливим. Тому, як стверджував св. Клод де ла Коломб’єр, кожна наша благальна молитва має лише одну мету.
Нею є щастя.
Радість між небом і землею
Це стосується також (а може, передусім) нашої остаточної мети. Євангеліє найбільше наголошує на щасті, коли говорить про Царство Небесне. Про це не варто забувати. Але по цей бік життя ми завжди наражені на труднощі та випробування.
«А мені благо — близько Бога бути» (Пс 73,28), — молився Псалмоспівець. Ось чому Тридентський Собор, тверезо оцінюючи людську природу, проголосив помилковими погляди, нібито правильним налаштуванням духа було би служити Богові, не очікуючи на щастя бачити Його віч-на-віч у небі. Не так ми були створені. Бог прагне, щоб ми черпали з Його близькості повноту радості для себе самих.
Проте можна запитати, чи християнство повністю ставить щастя в залежність від вічного життя, так ніби немає шляху до щасливого життя тут, на землі? Звісно, так казати не можна. Євангеліє дає вказівку тим, хто хоче «життя любити й бачити дні добрі» (1Пт 3,10). У Святому Письмі такого можна знайти багатенько. Так, наприклад, Псалмоспівець вказує: «Насити нас милістю твоєю вранці, щоб ми раділи й веселились по всі дні наші» (Пс90,14).
Пам’ятаймо, що мир, який дає Христос, значно відрізняється від миру, який пропонує світ. Він ґрунтується не на володінні та ілюзіях. Він інакший, бо справжній, тривалий і плідний. Так, говорячи про щасливе життя, християнські містики захоплювалися парадоксами. Часто повторювали, що тільки той, хто помер, може повноцінно жити, а хто втратив себе, той дивовижним чином себе віднайшов. Для багатьох із нас це може здатися занадто розумним; але правда в тому, що саме містики досконало пізнали секрет людського щастя.
Тож запитаймо їх: як осягнути щастя в цьому житті?
Його секрет полягає в трьох ключових установках.
Забути про себе
Іспанський францисканець XVI століття, святий Петро Алькантарський, стверджував, що щастя — це просто інша назва спокою душі. Отже, не йдеться про екстатичну радість, яка раптово спалахує і так само швидко минає, а про сталу тишу в серці. Іншими словами, щаслива людина — це та, що внутрішньо спокійна. Якщо подумати, то це саме той стан, за яким люди тужать.
Але як досягти цього жаданого стану? Спокій душі, за словами св.Петра з Алькантари, можна осягнути лише одним шляхом: забути про себе. Тільки тоді людина може відкритися на світ і черпати від життя якнайбільше добра. Інакше вона сприймає світ крізь призму себе самої, шукаючи себе в усьому, завжди невдоволена, незавершена, завжди в пошуках чогось і без результату.
Однак забуття про себе не повинно бути пов’язане з браком асертивності або надмірною жертовністю задля інших. Бо ж є люди, які, прикриваючись турботою про інших, нав’язують їм свою волю й будують почуття власної гідності на тому, що вони «потрібні». Це помилка, тому що в такому разі ми насправді не забули себе, але шукаємо самоствердження в очах інших, — просто в більш тонкий і гадано духовний спосіб.
У писаннях св. Петра з Алькантари йдеться внутрішню позицію. Часто кажуть: людина, що живе повним життям, здатна забувати про себе в радості та ентузіазмі, які відчуває. Таке забування означає прийняття себе, відмову від надмірних очікувань щодо світу, прийняття поточного моменту, втихомирення. Ось парадокс духовного життя!
Отож «меседж» від Алькантарця можна викласти так: коли людина осягне стан, у якому зможе забути про себе, — вона відкине більшість своїх тривог і досягне миру душі. Цей мир — то інша назва щастя.
Сміятися зі світу
Християнські вчителі духовного життя знали, що людина стає по‑справжньому щасливою не тоді, коли набуває дедалі більше благ, а коли позбувається зайвого у своєму житті. Мати щось — добре; але насолодитися цим можна лише тоді, коли ним не володієш.
Один із монахів гори Синай, св.Йоан Ліствичник, рекомендував для цього висміяти весь світ. Якщо Бог покладає на наші руки якусь відповідальність — ми, звісно, повинні прийняти її з повагою та серйозністю. Але в остаточному сенсі земне життя не повинно нас надмірно поглинати.
«Час короткий», — писав апостол Павло, — «тож ті, що плачуть, [нехай живуть] немов би й не плакали, і ті, що веселяться, немов би не веселилися, і ті, що купують, немов би не посідали, і ті, що користуються цим світом, немов би 6 не користувались, бо проминає образ світу цього» (1Кор 7,30‑31). Усе в цьому світі відносне. Життя коротке, а вічність чекає. А що, якби, слідуючи за порадою стародавнього святого, сміятися з мирських клопотів, нездійснених бажань, самотності, порожнечі, тих чи інших поразок або з людських суджень?
Тут знову виникає певний парадокс: що менше значення ми надаємо земному життю і що більше зосереджуємося на небі — то повнішим стає наше життя тут, на землі. Ми починаємо відчувати світ радісніше та з більшою свободою. Умовою, однак, є прийняття серцем повчання, які дає св.Йоан Ліствичник. Одне з них — відповідна дистанція до тимчасовості (так звана «відстороненість»), а також — відповідна доза гумору.
Не реагувати
Традиційна християнська духовність дає ще один рецепт щасливого життя. Крім самозабуття і сміху, є ще sacra ignorancia — «свята байдужість». Про це писали багато духовних учителів, найвидатніші з яких — св.Ігнатій Лойола, св.Альфонс де Ліґуорі та св.Максиміліан Марія Кольбе.
Звернемося знову до прикладу апостола Павла. «Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні» (Флп4,12). Для Апостола було байдуже — чи здійсняться його плани а чи йому доведеться піти іншим шляхом, ніж він вирішив. Завдяки цьому він був відкритий на все, що життя принесе з Божої руки. Навіть якщо на нього чекали перешкоди, він шукав у цьому щось добре.
Свята байдужість не означає, звісно, бездушності чи браку співчуття. Тому не плутаймо її, як не раз нагадував св.Альфонс, з холодом або сухістю. Треба бути уважними, дбати про себе та своїх близьких, — водночас зберігаючи відповідну дистанцію від справ цього світу. Інакше, вказував св.Йоана від Хреста, ми втрачаємо мир і свободу, щоби здобути якісь омріяні блага, які зрештою ведуть нас у рабство.
Бути «свято байдужим» також не означає бездіяльності. Наскільки це від нас залежить, ми повинні брати відповідальність за своє життя. Євангельська притча про працівників у винограднику показує, що наші зусилля, підкріплені Божою благодаттю, мають значення. Але все інше залишається справою Божої волі. «Багато задумів у серці людини, але воля Господня — ось що встоїться» (Прип19,21).
Недобре чіплятися за те, що від нас не залежить. Коли Бог веде нас дорогами, протилежними тим, яких ми б хотіли, — треба залишатись відкритими й вільними. Неважливо, той чи інший сценарій життя справдиться. У кожному з них можна бути щасливим.
Але пильність зберігати
Для християнських учителів духовності було очевидним, що дистанціювання, гумористичної віддаленості від світу і святої байдужості не вийде досягнути зусиллям волі. Бо це установки, які народжуються в нас повільно, мірою духовного дозрівання. Ось тут і вступає в дію щоденна пильність.
Ідеться про грецьке слово nepsis. У творах містиків та Отців пустелі воно означало пильність, чуйність, а також тверезе мислення. Ідея в тому, щоб дивитися на себе і світ якомога чистішими, неупередженими очима. Тоді стає зрозуміло, скільки варті мирські справи і як їх використовувати, щоб не потрапити в їхнє рабство. «Світло тіла — око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле» (Мт6,22).
Людина, яка дбає про цю здорову пильність розуму, дедалі більше розуміє, чим є справжнє самозабуття, що таке насмішка над цим світом і що таке свята байдужість. І тоді серце сповнюється щастям.
Переклад CREDO за: Міхал Ґолембьовський, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
