Свій фейлетон для First Things американський мислитель назвав «Медитація про римську піцу». Він почав із порівняння різних варіантів піци: американської та італійської.
Не вдаючись у кулінарні подробиці, американський публіцист зазначає: коли він у Римі — то, незалежно від власних смакових уподобань, їсть те, що їдять римляни.
Передусім, Джордж Вайґель проводить час у піцеріях у компанії своїх молодих друзів, яких називає «pizza group». Кілька з них — колишні студенти Вайґеля з семінарії Tertio Millennio у Кракові. Інші були учасниками його курсу на тему життя й думки св.Йоана Павла ІІ в Папському університеті св.Томи Аквінського, Angelicum. Є ще «друзі друзів». Усіх їх єднають певні спільні риси. Як пише автор:
«Усі вони — повністю навернені християнські учні, які люблять Господа Ісуса та Пресвяту Діву. Їм властива глибока, але не надмірна побожність. Вони втілюють динамічну ортодоксальність — це означає, що вони твердо вірять у те, що Євангеліє та Церква проголошують як істину, одночасно шукаючи шляхів, щоб ці істини стали живими у світі ХХІ століття. Їх турбує токсичне сміттєзвалище сучасної культури — не в останню чергу тому, що вони бачили, якої шкоди воно завдало їхнім друзям і родичам, — але я не відчуваю в них бажання ховатися в бункери сектантства. Вони мають намір, у межах своїх різноманітних покликань, спробувати змінити світ на краще. У них чудове почуття гумору, вони здатні сміятися з абсурдів поточного моменту, не стаючи циніками. Кожен із них був би кандидатом на посаду зятя чи невістки, про яку мріють будь-які розумні батьки. І нікого з них, здається, анітрохи не цікавлять ‘гарячі теми’, якими одержимі католицькі прогресивісти.
Їхній підхід до католицької етики оптимістичний: вони не сприймають її як пригнічення. Не намагаються адаптувати її до світових мод, а навпаки — прикладом свого життя схиляють до навернення своїх розгублених однолітків. Вони не належать до групи «вічно скривджених, які наполягають, щоби Церква пристосувалася до розпусного духу епохи, щоб ‘заслуговувати на довіру’».
Вайгель переконаний, що вони добре засвоїли те, як Йоан Павло ІІ бачив Церкву Христових учнів — місіонерів, які євангелізують культуру, суспільство, економіку та політику.
Загалом — так, у деяких колах їх сприймають як «борців культури». Однак хіба євангельські принципи не вимагають радикальності, яка часто передбачає боротьбу за їх збереження? Як пише Вайгель:
«Мої молоді друзі розуміють, що є війни, які необхідно вести, і що Господь закликає Церкву в кожну епоху бути контркультурою, яка реформує культуру. Ті з них, хто займається поглибленими теологічними та філософськими дослідженнями, готуються стати інтелектуальними лідерами такого роду революції.
Що важливо —вони всі щасливі, а не ‘пригноблені’. Їхній ентузіазм заразливий».
Цю позицію Вайґель протиставляє іншій — яка, на його думку, заполонила нинішній Синод. Її уособлюють певні американські церковні ієрархи, яких він зустрів у тому ж ресторані. Ймовірно, вони поглинені «гарячими питаннями» — які обговорюються на Синоді, але мало стосуються реального життя Церкви та її євангельського динамізму. Кому належить майбутнє Церкви? По чиїй стороні правда, зрештою?
«По стороні зістарілих уже прихильників ‘плиття проти течії’, до католицьких 1070‑х, під гаслом ‘зміна парадигми’? Чи по стороні моїх молоді друзів, натхнених ученням і прикладом Йоана Павла ІІ і Бенедикта XVI, — які вірять, що ми ще можемо багато чого навчитися в Августина й Аквіната?»
Можливо, сьогодні відповідь усе ще здається невизначеною. Однак у довгостроковій перспективі саме ця друга, молодша група має шанс виконати місію, яку Церкві ввірив Христос:
«Якщо мета полягає в тому, щоб євангелізувати зіпсований світ за допомогою цілющого, спасительного послання Євангелія, — я вибираю Pizza Group», — підсумовує Вайгель.
фінансово.
Щиро дякуємо!
