Чому ми не можемо любити Бога і ближнього так, як повинні? Ми багато молимося про ласку гарячої любові, роздумуємо над словом Божим, регулярно сповідаємося і причащаємося. Тож чому ми все одно маємо проблему з тим, щоби безкорисливо віддавати себе Богові та іншим?
Можливо, в першу чергу варто звернути увагу на якість нашої любові до себе. Коли Ісус сказав книжнику: «Будеш любити ближнього твого, як себе самого» (Мк 12, 31), Він мав на увазі, що ми повинні спочатку належним чином полюбити себе, перш ніж насправді полюбити Бога й інших.
Щоби мати здорову любов до себе, потрібно вірити у певні істини.
По-перше, ми повинні вірити, що у нас завжди є добро. У нас є вроджена доброта, яка не залежить від наших чеснот чи вад. Це не залежить від наших досягнень чи життєвих умов. Це також не має нічого спільного з думкою інших про нас або з тим, як вони до нас ставляться. Ніщо не може відібрати у нас те добро, яке ми маємо.
По-друге, це добро є даром Божої любові до нас. Не ми є його джерелом. Ми не успадкували його від наших батьків і не здобули завдяки освіті чи вихованню. Ми маємо у собі добро, бо ми створені на образ і подобу Божу. Бог постійно передає нам цю доброту через свою любов до нас, і Він підтримує її в нас. Окрім Божої любові, у нас немає доброти, яку ми могли би передавати іншим.
По-третє, наша доброта не ідеальна. На відміну від досконалої доброти в Богові, наша власна доброта не є досконалою. Наші недоліки залишаються в нас, навіть коли ми боремося з гріхом і егоїзмом. Наші гріхи та невдачі не знищують цієї доброти. Ми можемо як зростати, так і маліти у цій доброті, стаючи більш-менш досконалими образами Бога.
Нарешті, наша доброта має зростати через вчинки любові до Бога та ближніх. Ця доброта залучає нашу свободу, щоб ми дозріли у ній через акти самовідданої любові до Бога й інших людей. Ми стаємо більш досконалими образами Бога через дії, пов’язані з любов’ю.
Все починається зі здорової любові до себе. Без неї ми не можемо бути терпеливими до себе й інших. Ми не можемо пробачати іншим, якщо не можемо пробачити собі. Ми не можемо нічим жертвувати чи ризикувати з любові до Бога чи ближніх. Ми нехтуємо Божими заповідями, тому що, поневолені своїми емоціями, робимо лише те, що приносить нам задоволення. Ми легко занепадаємо духом у своєму духовному житті та покликанні. Ми настільки віримо у себе, що ігноруємо Божу благодать.
Без здорової любові до себе ми не можемо розвиватися, тому що не можемо прийняти будь-яку критику, виправлення, невдачі чи помилки. Ми не можемо подолати спокуси, тому що наша гординя блокує у нас Божу благодать. Ми не заглиблюємося у своє поточне навернення, бо надто закохані у нашу гадану досконалість. Ми не можемо витримати жодних страждань чи життєвих випробувань.
Щоб розвинути відповідну любов до себе, ми повинні спершу уникати двох крайнощів щодо любові до себе. Насамперед ми повинні уникати надмірної любові до себе, яка має перебільшене почуття особистої доброти і вважає її чимось таким, що походить від нас самих. Прикидаючись досконалими, ми можемо втратити почуття потреби в Богові та інших. Безкорисливе служіння стає неможливим, бо ми можемо сприймати речі як своє безумовне право, а не як дар, який можна отримувати і віддавати. Ми не можемо споглядати Бога, тому що ми занадто зайняті спогляданням самих себе.
Ми також повинні уникати крайньої ненависті до себе, яка не бачить у нас самих нічого доброго. Ненавидячи себе, ми неусвідомлено виконуємо роботу диявола, засуджуючи себе. Ми трактуємо всі труднощі як Божу кару за гріхи. Така самоненависть і надмірне відчуття власної нікчемності заважають нам вільно приймати дари любові, які пропонує Бог.
Щоби боротися з цими крайнощами, ми повинні розвивати почуття смиренної вдячності за доброту, яку Бог вклав у нас, і благодать, яку Він дав нам, щоб ми передавали її іншим. На відміну від священників-левітів, які жертвували тварин за свої гріхи та гріхи людей, Ісус, єдиний первосвященник «непорочний, відлучений від грішників і вищий за небеса» (Євр 7, 26), вирішив пожертвувати за наші гріхи себе самого, щоб привести нас до любовних стосунків з Богом. Ми можемо жертвувати себе Богові та іншим у любові, тому що Христос пожертвував себе за нас.
Щоб зростати у здоровій любові до себе, намагаймося зростати у милосерді. Визнаючи, що добро, яке ми маємо у собі, від Бога, ми також погоджуємося з тим, що у нас є сфери зростання, до яких потрібно звернути увагу. Ісус сказав книжнику, який розумів найбільші заповіді, заповіді любові: «Ти недалеко від Божого Царства» (Мк 12, 34). Ми також наближаємось до Бога, коли, ґрунтуючись на даній Ним доброті, намагаємося зростати у ній через милосердя.
Євхаристія залишається єдиним місцем вічної жертви Христа Отцеві на цій землі. Наш Євхаристійний Господь приходить до нас під час кожної Меси з двох причин. По-перше, щоб передати нам більшу частку Його власної безмежної доброти. По-друге, щоб дати нам ласки, необхідні для зростання в цій доброті через любов до Бога і ближніх.
Завдяки Його благодаті і здоровій та належній любові до себе ми також можемо любити Бога і ближніх, як годиться.
Переклад CREDO за: о. Ннамді Монеме OMV, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
