Побачив я нещодавно статтю про одну археологічну знахідку: амулет V століття, який представляє (за словами автора статті) «біблійного підкорювача демонів».
Так він називає героя — увага! — «розділу Біблії, який називається ‘Заповіт Соломона’ і який з огляду на магію та демонологію не був включений до її канонічної версії».
Гм. Серйозно? Соломон — це «біблійний» переможець демонів? А «Заповіт Соломона» — це викинутий із Біблії розділ? Давайте ми це розберемо і поскладаємо до ладу. А при нагоді поговоримо про навколобіблійну літературу, що зветься апокрифами.
Як мудрий цар став нерозумним
Біблійна розповідь про царя Соломона, загалом беручи, вміщена у двох книгах: Першій Книзі Царів та Другій Книзі Хронік. Соломон був сином великого царя Давида. Своє панування він розпочав як вірний слуга Єдиного Бога ізраїльтян. Виконуючи батькові плани, Соломон будує в Єрусалимі храм, переносить до нього Ковчег завіту; обдарований від Бога великою мудрістю, він приводить країну до економічного розквіту. На жаль, як чимало великих володарів, він має слабкість: жінки. У Соломона було — зважте — «700 жінок княжого роду ще й 300 наложниць» (1Цар 11,3). Походили вони не тільки з Ізраїлю, але також, значною мірою, з сусідніх поганських країн. Пише автор книги царів, що то саме жінки «зіпсували серце» Соломона. Задля них він дозволив вшановувати Астарту, Молоха, Кемоша та інші поганські божества. І це, згідно з розповіддю автора біблійної книги, стало причиною, чому єдине доти царство розпалося після смерті Соломона на дві частини: північну — Ізраїль та південну — Юдею.
Ідолопоклонство Соломона. Себастьяно Конка, бл. 1750 року
Описані в біблійних книгах події з участю цього царя відбувалися приблизно за 1000 років до Христа. Соломон народився близько тисячного року до нашої ери, а помер 931 року. Однак Книги царів — це твір набагато пізніший. Як вказують дослідження тексту (ідеться про посилання на історичні події), перші їх версії були написані до вавилонського полону — в кінці VII століття до Христа, натомість останні виправлення були зроблені вже після його закінчення, тобто в другій половині VI століття до Христа. При їх написанні, як зазначає сам автор, він взяв до уваги старші, не відомі нам уже тексти. Зокрема — важливу для нашого контексту Книгу діянь Соломона (див. 1Цар 11,41). Про дату її постання, окрім того що це був старший за Книгу Царів текст, на сьогодні не відомо нічого.
Фальшивий чи справжній заповіт?
«Заповіт Соломона» — це книга, яка постала найраніше… у І столітті після Христа. Тобто від історичного Соломона її відділяє тисяча років. Складно повірити, що цей текст насправді належав тодішньому царю Ізраїля! Вже точно — не у тій формі, що відома нині. Радше так, як це часто бувало у стародавності: що автор книги, бажаючи завоювати для неї аудиторію, власний твір і роздуми приписав тому наймудрішому (до певного часу, звісно) цареві Ізраїлю. В автентичність писання можна повірити тим легше, що є точка відліку, відома з широко знаної історії: оте згадане в Першій Книзі Царів ідолопоклонство Соломона. В умах, схильних дошуковуватися «прихованої правди», це може легко викликати підозру, що Соломон лиш удавав віру в Бога, а насправді то від початку своїм щастям завдячував якомусь таємному знанню. Досить було написати, через тисячу років, «правдиві» спогади, що такі підозри підтвердять. І успіх книги буде гарантовано! Ну хто ж би не бажав мати Соломонове знання?
Сувій Тори. У євреїв не було книг, а сувої, що перегорталися прокручуванням
Чим є (і чим не є) Біблія
Варто зауважити, що люди давнини, в принципі, на цей літературний трюк не впіймалися. Швидше за все, вони не повірили в автентичність такої книги. І, якщо казати спрощено, тому вона й не опинилася в каноні святих книг, тобто в Біблії. Автор згаданої статті — подібно, зрештою, як чимало інших сучасних авторів, що шукають сенсанції в таких темах, —про процес формування біблійного канону не має зеленого поняття. Тому пише про «невключення» Заповіту Соломона до «канонічної версії Біблії». Отож скажемо зараз чітко: немає чогось такого, як «неканонічна Біблія». Біблія — це канон книг, що їх християни (і якщо йдеться про Старий Завіт — юдеї) визнають тлумаченням своєї віри. Тобто збірка канонічних текстів в одну книгу («Біблія» грецькою це просто «книга»). Якщо щось є «неканонічне», то це не є Біблія. Чому «Заповіт Соломона» не потрапив до канону святих книг? Чи тільки тому, що люди не повірили в автентичність його походження?
Як поставав біблійний канон
З огляду на тематику, «Заповіт Соломона» зараховують до апокрифів Старого Завіту. Процес кристалізації канону Старого Завіту — це, з одного боку, справа дуже проста, але з другого — дивовижно ускладнена. Щоби зрозуміти суть цього процесу, краще буде спершу придивитися до формування канону Нового Завіту.
Що було при його початках? — вчення Ісуса. Довгі роки переказуване усно. Перша книга Нового Завіту — це зовсім не Євангеліє від Матея, як ми звикли бачити у друкованих виданнях. Першим текстом Нового Завіту був лист Павла до солунян, написаний приблизно в середині І століття після Різдва Христвого. Тобто щонайменше через 20 років після Його смерті.
Святий Лука пише Євангеліє. Франс Хальс, 1580 рік
Новозавітні листи, й не тільки Павлові, однак, не є якимось цілісним представленням Христового вчення. То принагідні послання, що були реакцією на ту чи іншу проблему, яка з’являлася в молодій Церкві. А Ісусове вчення загалом було переказуване усно. Тільки в той час, коли стало меншати живих свідків життя і вчення Ісуса (і безсумнівно з’явилися проблеми з фальшивими вчителями, які перекручували Його науку), постала також потреба записати це вчення. Записати, щоб воно могло бути без змін переказуване наступним поколінням християн.
Такими творами і стали Євангелія. Першим із них безсумнівно було Маркове, написане ще до 70‑го року після Христа. Звідки це припущення? Бо вміщене там пророцтво Ісуса про зруйнування Єрусалима, яке сталося саме того року, ще дуже загальне. У Євангеліях від Матея і Луки посилання вже конкретніші, — з чого випливає висновок, що автори вже знали, як насправді виглядали події сповнення пророцтва. Загальноприйнято, що останнє Євангеліє, Йоанове, було написане найпізніше в 110-120 роках після Христа. Зауважмо: авторами двох Євангелій були безпосередньо Христові апостоли — Матей і Йоан. Двоє інших — учні апостолів. Марко переважно був учнем Петра, а Лука — учнем Апостола народів, Павла. Не заглиблюючись у тему, чи вони самі писали, чи тільки записували почуте, — можемо сказати, що за цими Євангеліями стоять достовірні свідки Христового вчення. А раніше — коли Євангелія тільки поставали, зокрема найперше, — ще жили інші численні свідки життя Ісуса. І в спільнотах Церков залишалося живим те, що їм переказали особисто апостоли чи інші вчителі віри. Якби в ті роки знайшлося щось, що не було би згідне з цим ученням, — це швидко би помітили.
Однак канон Нового Завіту постав не в І столітті — ані, як гадають читачі Дена Брауна, в IV столітті, під час Нікейського Собору. Насправді то був процес, який завершився кристалізацією поглядів на тему канону аж близько V століття нашої ери. Загалом, християнський Схід мав проблеми з визнанням канонічності Одкровення, Захід мав сумніви щодо Послання до євреїв. Знаменне, що в питанні канонічності тих, а не інших Євангелій консенсусу досягли набагато раніше.
Які критерії канонічності Нового Завіту? Перше (хоч і не найважливіше) — це авторитет справжнього чи гаданого автора книги. По‑друге — авторитет Церкви (тобто місцевої спільноти), яка це писання використовувала і зберігала як пам’ятку апостольських часів. І по‑третє — згідність цього писання з усною апостольською Традицією. Зверніть увагу: то не вчення Церкви береться з Книги — то Книга постає як вірне відображення того, чого від початку навчає Церква, переказуючи людям послання Христа. Саме в такому порядку.
З цієї перспективи зрозуміло, чому величенька кількість текстів, які претендували на буття Божим об’явленням, до біблійного канону не потрапили. Інколи то були твори невідомого походження, що з’являлися неочікувано й невідомо звідки. Інколи то були інфантильні писання, що мали задовольнити народну побожність — як ті казочки, що маленький Ісус грався, ліплячи пташечок із глини і оживляючи їх. Інколи то були тексти, в яких під прикриттям Ісусового вчення приховувалась зовсім інша наука. В перші століття йшлося передусім про помилки, пов’язані з гнозою, гностицизмом (від грецького «гноза» — знання; отже, небезпечна цікавість до «таємних знань» це зовсім не сучасний винахід людства!).
Фрагмент грецького тексту одного з малих пророків на папірусі. Джерело: Вікіпедія
Нікому на думку не спало
Канон Старого Завіту, як я казав, — справа і проста, і складніша водночас. Загалом було так, що це збір книг, які юдеї вважали святими. Ось тільки їхній канон остаточно сформувався вже після Христа. Прийнято вважати, що сформувався він на так званому Соборі в Ямнії (Явне), близько 90‑го року. Саме там юдеї визнали, що Боже об’явлення закінчилося за 400 років до Христа, а книги пізнішого періоду були, відповідно, визнані не гідними включення до канону.
Однак християни, які порвали з синагогальною традицією і в ті часи вже переважно послуговувалися не гебрейською мовою, а грецькою, надалі користувалися Септуагінтою — «тлумаченням Сімдесяти», тобто грецьким перекладом юдейських текстів. То вже довгий час була Біблія юдеїв діаспори, тобто тих, хто жив поза Святою Землею. У Септуагінті було більше книг, причому деякі були не перекладом, а вже написані були грецькою мовою. Звідси — відмінність між каноном Старого Завіту в юдеїв (та протестантів, які пішли на їхньою традицією) і в католиків та православних (хоча у Східних Церквах канон Старого Завіту буває ще ширшим).
Із цієї перспективи стає зрозумілим, чому «Заповіт Соломона» ніяк не є частиною Біблії.
Навіть якщо він постав у І столітті — то це запізно. Ніхто в ті часи не сприймав цей текст як автентичний. І вже не кажучи про те, що це писання, зміст якого йде врозріз як із наукою християн, так і з традиційним ученням юдеїв.
Інформаційна реальність
Стаття про «знахідку» — не перша й не остання вигадана сенсація про те, що «християни сфальшували Біблію». Це типовий приклад інформаційної реальності, вигаданої правди. Комусь щось здалося. А те, що з множини необхідних елементів він вибрав тільки пару, — автор не зауважує.
Часто можна зустріти тезу, що Церква «змінила текст Біблії». Коли пам’ятати, що друк винайшли тільки в середині другого тисячоліття, а до того часу книги переписувалося вручну, що копіїсти були різні, що Євангелія перекладали різними мовами мірою сил і що християни швидко почали ділитися на прихильників тих або інших списків тексту, — тема «церковної антибіблійної змови» стає очевидною дурницею. Бо не було так, що спочатку Книга, а потім Віра. Ні, від початку спершу була Віра, й тільки потім — Книга, яка цю віру належно виражає. Так Слово Боже втілилося в історії євреїв; так само воно набуло повноти втілення в історії християн.
Переклад CREDO за матеріалами: Анджей Мацура, Wiara
фінансово.
Щиро дякуємо!
