Вертеп та ікона Різдва Христового: Бог є з нами

Цьогоріч по перших суботах ми споглядаємо різні ікони Божої Матері. Пропоную розглянути ікони й картини, присвячені події Різдва*.

Унікальний духовний досвід пошуків відповідей на різні виклики, які переживали церкви Заходу та Сходу, привів до того, що на Заході та на Сході Різдво показано по‑різному. У східній традиції, тобто у православ’ї, саме ікона є тим символом, що відкриває нам таємницю Різдва. А на Заході, я би сказав, — це вертеп, який ми щороку на Різдво споруджуємо у своїх храмах.

Коли ми дивимося на ікону — бачимо, як той, хто її пише, хоче показати: «Ось Бог, який являється людині». У цьому наголос робиться на божественності. Світло та всі деталі ікони підкреслюють: Бог являється людині.

На Заході ж — коли дивимося, наприклад, на твори Караваджо чи інших художників, — бачимо акцент на людській природі. Нема складних образів. Вертеп зображує Марію, Йосифа, Ісуса та інших персонажів дуже просто. Якщо в іконах багато богословських символів, то у вертепі все просто, і акцентується людська природа Ісуса Христа, Його близькість до нас. Це видно навіть у тому, як виглядають персонажі, які в них обличчя, як вони одягнені. Наприклад, Марія, Йосиф, пастухи часто вбрані відповідно до часу й місця створення вертепу. Це показує, що Бог дуже близький до людей.

Ікона і вертеп — два різні способи показати Ісуса Христа, Його божественну й людську природу. В іконі ми бачимо наголос на божественності, на глибині таємниці Бога.

У центрі ікони — Марія, а також Немовля Ісус. Але печера з яслами  тут нагадує гріб. Немовля сповите так само, як вкривають пеленами мертве тіло, приготоване до поховання. Ікона поєднує Різдво, смерть і воскресіння Христа. Це богословське зображення показує історію спасіння: Бог став людиною, щоби нас спасти.

Марія в цьому контексті — насамперед Богородиця. Та, що народжує Бога. Ця ікона є відповіддю на богословські суперечки про те, чи Марія є Матір’ю Божою, чи тільки Матір’ю людської природи Христа. Підкреслення такого образу Марії  було важливим у IV столітті та в наступні, особливо в часи іконоборства (VIII-IX століття).

У центрі ікони — Марія та Ісус. А навколо них розгортається історія.

Ліворуч — троє мудреців, які сходять угору, до ангелів. Ангели, однак, не дивляться на них, а спрямовують погляд вище, у хмари — що символізують присутність Бога, ту таємницю Бога, якої людина не може осягнути своїм розумом. Але все ж таки прагне її пізнати.

Над центральною сценою видно зірку, з якої виходить промінь. Він розбивається на три частини й освітлює гріб, Марію та Ісуса, символізуючи Боже світло.

Праворуч — ангел, який дивиться вниз, до пастуха. Символ того, що Бог саме через ангела передає те, що може зрозуміти людина. Тут немає складної мудрості, є тільки відкрите серце, здатне прийняти Спасителя.

Нижче на іконі відбувається ще дві події. Ліворуч — Йосиф, він сидить і про щось роздумує. Поруч із ним — Сатана. Так ікона передає, що, по‑перше, Йосиф не перебуває поруч із Марією, він не є батьком Ісуса; а по‑друге, що людина може сумніватися, може думати. Це саме той Йосиф, про якого йдеться в Євангелії: він спить і розмірковує, як реагувати на події, що йому робити. І в цьому також видно перемогу — перемогу Бога. Спокуса є звичайною річчю в нашому житті; але вона не віддалятиме нас від Бога, якщо ми правильно її долаємо. Навпаки, вона наближатиме нас до Нього, дозволяючи глибше зануритися в Його таємницю.

Праворуч — дві повитухи, які купають Немовля Ісуса. Це символ того, що Бог став людиною, справжньою, тілесною, уповні людиною, а не з’явився подібно як ангели Старого Завіту.

Отже, у центрі ікони Марія — Богородиця; наголос на Бога, який став людиною. Бог, немов промінь, що сходить згори, запрошуючи нас і промовляючи: «Я приходжу, щоб ви могли пізнати Мене і прийти до Мене». Наголос робиться на Бозі, на божественній природі Ісуса.

Натомість наш вертеп — навіть якщо подивитися на той, що у нас в каплиці в Харкові, у парафії св. Рафаїла Каліновського, зовсім простий. Маленький Ісус лежить; навкруг стоять Марія, Йосиф, пастухи. Є якісь тварини обік. Усе це здається дуже близьким і земним. Простота вертепу підкреслює, що все тут реальне, земне, частина нашого світу. Тут Бог стає частиною нашої землі, частиною нашого життя.

У вертепі ми бачимо близькість Бога, таємницю Еммануїла, про яку говорив пророк Ісая: «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл» (Ісая 7,14). Саме ця близькість Бога відкрито проявляється у вертепі.

Ікона ж нібито протистоїть цьому; але в ній представлено інше пророцтво Ісаї — те, де Ісая стоїть перед Богом і чує слова: «Святий, святий, святий!» (6,3). Бог є святим. А святість означає, що Бог — не з цього світу. Ікони ніби відсилають нас до чогось далекого, до вищих сфер; натомість вертеп каже: «Бог з нами». І ці дві традиції — Сходу і Заходу — доповнюють одна одну. На Сході акцент на божественності Ісуса Христа; на Заході — на Його людській природі. І те, й те важливо для нашого духовного життя.

В Ісусі є і людина, і Бог. Ікона пропонує захопитися Богом і піти за Ним. І небезпека криється в тому, що ми у церкві часто можемо бути в усьому, що є тут: у співах, іконах, красі, — а потім лишити це все у храмі й повернутися додому, до свого життя. Залишаючи у церкві й Бога.

У вертепі теж є небезпека: що можемо зупинитися на тому рівні, на якому перебуваємо, і не піти далі, не зростати з Ісусом, який народжується, щоби ввести нас у Царство. У вертепі підкреслюється близькість Бога, що Він такий, як ми, до кінця. Це велика кеноза Бога (Його приниження), про яку пише святий Павло в посланні до филип’ян (Флп 2, 6‑11). Навіть у найпростішому вертепі ми бачимо Бога, який принижується, щоб зустрітися з нами та спільно йти нашим життям до Царства Небесного.

І важливими є слова папи Йоана Павла II, які він сказав 2001 року, перебуваючи в Греції: католицька і православна Церкви — це «два легені» Церкви, які повинні працювати разом, щоб Церква могла дихати на повні груди.

Східна ікона і західний вертеп, ці два різдвяні образи показують нам досвід двох Церков і акценти, які вони розставили у традиції духовного життя: Схід — на божественній природі Ісуса, Захід — на Його людській природі. У православній традиції акцентується більшою мірою мета духовного життя — θέωσις (теосис; переображення, обоження), гора Тавор. Натомість у католицькій наголошується, що Бог поруч із нами й сам до переображення-обоження нас провадить. Але питання не в тому, що «краще» чи «правильніше». Ісус — уповні Бог, і Він став уповні людиною, щоб вести нас до Отця.

В іконі приховано багато богословських символів, а вертеп дуже простий. У ньому Бог із нами, Бог близький. Він стоїть на рівні нашого духовного життя, щоб іти з нами далі. Це зовсім інший досвід; але обидва мають своє значення. Є моменти в житті, коли досвід ікони дуже важливий: захопитися Богом, щоб піти за Ним, прагнути бути в Його Царстві. Але іноді потрібно, щоб цей шлях почався з того, що ми побачимо: Ісус не стоїть десь далеко, на вершині, Він — поруч із нами, Він саме з‑нами хоче йти з нами далі.

Пам’ятаю одного православного богослова, Сергія Булгакова, сина священника. На певному етапі життя він захопився марксистською філософією, став марксистом. Але з часом, дедалі більше в неї занурюючись, зрозумів, що вона не дає повних відповідей на людські питання. Чогось бракувало. Можливо, він відчув, що забракло в марксизмі поваги до людини. Тоді, перебуваючи на Заході, він побачив у музеї в Берліні зображення Діви Марії, Божої Матері. Марія з обличчям сучасної людини, у звичайному одязі. Це було дуже далеко від звичної ікони. І він — чоловік, який вже відійшов був від Бога, — визнав, що саме цей образ допоміг йому до Бога повернутися. Для нього Бог на звичайній православній іконі був занадто далеким. А ось цей образ, побачений на Заході, був близьким. Пізніше він відкрив для себе й ікону.

В нашому житті можуть бути моменти, коли настають кризи чи важкі часи. В такій ситуації іноді може допомогти ікона, а іноді — якийсь образ із західної католицької традиції. Адже Бог — близький, Він не засуджує, а допомагає йти вперед; відкриває нам, що Він є з нами. Він понизив себе, щоб бути з нами. І йти з нами далі. Бо так нас любить. Тому потрібно не порівнювати, що «краще» — ікона чи західна художня традиція, але доповнювати одне одним. Ісус є людиною, й Ісус — це Бог. Всемогутній, який виявляється таким, як я. І на духовному шляху важливо прийняти і одне, й інше.

Звернімося ще до євангеліста Луки. Він, розповідаючи про Різдво, описує ангелів, які являються пастухам і оголошують народження Спасителя, вказуючи на знак — пелюшки. Не щось неземне, а саме пелюшки є знаком спасіння! Так і вертеп відкриває нам Бога через земні речі. Ангели — це святість, а пелюшки — земні. В Євангелії від Луки ці дві реальності з’єднані. Лука часто говорить образами, бо він — іконописець. Так говорить традиція. Наприкінці він зазначає, що Марія у своєму серці збирала і роздумувала про всі ці речі. Тож роздумувала Вона і про ангелів, і про пелюшки. Марія приймала одне і друге у своєму серці, не все одразу розуміючи. Поступово Її серце збирало все в одне ціле, і розуміння прийшло: Ісус — це Бог, і Він — це людина. Марія вчить нас з’єднувати: Бог і Людина — одне ціле. Щоби в Ісусі Христі ми, люди, стали учасниками Божого життя.  

Як ця єдність народжується у серці Марії — євангеліст нам не пише, але вказує, що Марія збирає й один, і інший досвід, роздумуючи над ним у своєму серці.

Є моменти у нашому житті, в яких яскраво проявляється присутність Бога. І цей досвід може бути дуже сильним. Є й інші моменти, коли ми не бачимо Бога, але Він є. Коли дивлюсь на вертеп — я не бачу Бога; я бачу тільки людину, але ж там присутній і Бог. Так само я можу не бачити Бога у своєму житті — а Він усе одно є зі мною, як і в вертепі.

Вертеп закликає нас до віри: так, Ісусе, Ти — уповні людина, але Ти також і Бог. Це означає, що Ти зі мною, навіть якщо я цього не відчуваю і не бачу.

Нехай Святий Дух разом із Марією допомагає нам збирати ці різні досвіди, які є в нашому житті: Бога, який діє яскраво і видимо, і той досвід, коли Його нібито немає. І разом поєднувати це, як Святий Дух вже нам це показує. Амінь.

Ось така сьогодні конференція про Матір Божу. Ось така Вона є. У своєму серці вона змогла поєднати Бога і людину в Ісусі та віддати Йому шану; бути з Ним у любові, бути весь час із Ним в любові. І коли Він робив чудеса, і коли народився. Його народження, напевно, було дуже сильним досвідом для Марії. В одному з сучасних фільмів я побачив момент, де Марія згадує Різдво Ісуса, і Його учні запитали, що було найважливішим. А Вона каже: «Знаєте, коли я побачила, як Його купають, і як Він плаче, коли народився, то для мене це був шок».

Бог так «не повинен був» зробити! Але Він зробив так, що до кінця був людиною. Це означає, що Він до кінця з нами є. З одного боку Бог — всемогутній; але те, чого нас вчить таємниця Христа-людини (й особливо цей вертеп), — це що Бог є близький. Що Він є, що Він з нами, хоча здається, що Його не видно. Це досвід, який нас навчає. Це таємниця. Таємниця близькості Христа, Бога в цьому маленькому Немовляті.

Не всі таємниці богослов’я можна розкрити одразу.

Якщо ми увійдемо в таємницю цієї кенози, приниження Бога, який став людиною, так нас любив, — то потім уже йтимуть інші таємниці, для нас також важливі.

Час побути з Ісусом.

Але щоб ви не забули: може бути ікона — а може бути й вертеп.

Кожен із вас може знайти щось із таємниць і збирати це в своєму серці.

о. Анджей Камінський ОР

*Від редакції:

Конференцію записано в межах Днів зосередження, які проводяться при монастирі отців-домініканців у м.Харкові по перших суботах місяця. Записи можна прослухати за посиланням.