У Ватикані тривають духовні вправи Римської курії, з учасниками яких Папа Франциск єднається за посередництвом відеотрансляції.
Реколекції для ієрархів та працівників курії в залі Павла VI веде о.Роберто Пазоліні, Проповідник Папського дому, на тему «Надія на вічне життя», нагадує Vatican News.
Почавши реколекційні науки в неділю 9 березня увечері, о.Пазоліні насамперед наголосив на свободі людини, яка може вибрати життя в любові, й так долати шлях до життя вічного. Далі від розглянув тему Останнього суду і підкреслив, що вічне життя починається вже на землі. Перша смерть, якої ми всі вже зазнали, це наша смертність. Але вона не є остаточним вироком.
Перша і друга смерть людини
Перша смерть полягає в замкнутості в собі й неготовності прийняти життя як Божий дар. Біологічна, тілесна смерть насправді є тільки нашою другою смертю. Той, хто здолав першу — тобто страх, егоїзм та ілюзію контролю, — до другої підходить без жаху. Святий Франциск з Ассізі виражає це в своїй «Пісні створіння», прославляючи тих, хто приймає смерть у Бозі. Книга Одкровення стверджує, що «Переможний не ушкодиться від смерті другої». Той, хто живе у вірі та надії, може пройти через неї, не розчавлений нею. Видіння Єзекиїла вчить нас, що воскресіння починається вже тепер.
Святий Павло говорить про людину як про вмираючого, що живе (2Кор 6,9). Апостол виражає парадокс нашого існування. Серед пророків цей стан змальовує Єзекиїл у видінні долини зсохлих кісток (Єз 37): Ізраїль наче цвинтар просто неба, позбавлений життя і надії. Бог наказує пророкові промовляти до кісток, які знову з’єднуються і покриваються тілом, але залишаються неживими, доки Дух Господній не дихне на них. Це видіння стосується не лише повернення з вигнання, але й відображає людський стан: ми часто існуємо, але не живемо по-справжньому.
Бог не чекає нашої смерті, щоб дати нам вічне життя, але пропонує його вже в сьогоденні, якщо ми приймемо Його Духа. Справжнє питання полягає в тому, чи хочемо ми залишитися засохлими кістками, а чи дозволимо відродити себе справжнім життям.
Чи ми живемо насправді?
У п’ятій конференції з реколекційного циклу, яку о.Пазоліні виголосив у вівторок11 березня увечері, він розглядав далі «другу смерть людини». Справжній виклик нашого шляху полягає не лише в тому, щоби пройти через смерть, але й щоб усвідомити, що вічне життя починається вже тут.
Ми часто обманюємо себе: мовляв, є дві категорії людей — живі й померлі. Євангеліє від Йоана розповідає про воскресіння Лазаря: справжніми померлими є не тільки ті, хто не дихає, але й заблоковані страхом, соромом, контролем.
Марта і Марія перед лицем смерті брата виражають обумовлену віру: «Якби Ти був тут, то брат мій не помер би» (Йн 11,21). Ця ментальність відображає ідею Бога, який завжди повинен втручатися, щоб запобігти нашому болеві. Але Ісус прийшов не для того, щоб усунути страждання, а щоб перемінити його: «Я — воскресіння і життя» (Йн 11,25). Отже, справжнє питання полягає не в тому, чи ми помремо, а в тому, чи ми насправді живемо, довіряючи Христу і Його слову.
Знак Лазаря та зцілення кровоточивої жінки ставлять перед нами радикальне запитання: чи ми є вмираючими в очікуванні кінця, а чи живими, які вже почали жити воскресінням? Вічне життя — не просто майбутня нагорода, але дійсність, яку ми можемо вибрати вже тепер.
Народитися заново
Шоста конференція, у середу 12 березня зранку, продовжила розгляд Євангелія від Йоана. У розмові між Ісусом і Никодимом шлях спасіння представлений як духовне відродження. Ця переміна не буває легкою і часто викликає побоювання, оскільки вимагає відмови від усталених визначеностей і шаблонів. Але справжнє відродження включає в себе згоду довіритися Богові й дозволити Йому вести нас до незвіданих горизонтів. Цей епізод нагадує про перехід Ізраїля через пустелю — коли люди боялися смерті, але знайшли порятунок, дивлячись на знак, поданий Богом. Сьогодні знаком спасіння є Христос, піднятий на хресті.
Хрещення є символом цього нового життя: не негайної та видимої зміни, але початку шляху переміни. Однак протягом історії сприйняття хрещення редукувалося; входження у смерть Христа часто було радше культурним обрядом, аніж свідомим вибором віри. Це призвело до кризи в Церкві, де християнське життя багатьом здається далеким і абстрактним. Ісус же запрошує до радикального вибору: поставити стосунки з Ним вище за будь-які інші зв’язки — не як заперечення почуттів, а як визнання того, що тільки в Бозі можна знайти справжнє життя.
Врешті, Ісус використовує метафору пологів, щоб пояснити, що духовне відродження є болючим, але необхідним процесом. Кожна людина покликана вийти з «утроб» свого походження, щоби прийняти повноту вічного життя. Святий Франциск є прикладом того, хто відмовився від будь-яких гарантій, щоби повністю прийняти нове життя у Христі. Зрештою, справжнє відродження — це не ілюзія, а реальність, доступна тим, хто дозволяє Святому Духові преображати себе, вже живучи обітницею вічності.
фінансово.
Щиро дякуємо!
