Щороку Церква запрошує нас у духовну подорож Великого Посту — особливого часу, коли ми покликані переосмислити свою віру, зректися того, що нас віддаляє від Бога, і наново відкрити для себе, що означає бути справжнім учнем Ісуса.
Однак серед багатьох зовнішніх практик, які супроводжують цей період — відмова від м’яса, алкоголю чи розваг, — ми ризикуємо втратити з поля зору саму суть посту. Наш Господь не раз критикував фарисеїв за зосередженість на зовнішніх проявах релігійності при занедбанні її внутрішнього змісту. «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність чаші й полумиска, а всередині вони повні здирства й ненажерства!» (Мт 23,25). Ці слова — гостре картання і для сучасних християн, які можуть скрупульозно дотримуватися харчових обмежень, а водночас пліткувати, брехати, сваритися…
Справжній піст — це насамперед духовна практика, яка стосується серця людини. Пророк Ісая передає Божі слова про істинний піст: «Ось піст, який я люблю: розбити кайдани несправедливості, розв’язати пута ярма, відпустити пригноблених на волю і зламати всяке ярмо. Чи ж не означає це: поділити хліб свій з голодним, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши нагого, вдягнути його, і від брата твого не ховатися?» (Іс 58,6‑7). У часи нашого страждання — особливо зараз, коли триває війна, — відчуття богозалишеності може стати надзвичайно гострим. Як Іов, ми запитуємо: «Коли б я знав, де його знайти, щоб доступитись до його престолу!.. Я збагнув би слова відповіді до мене, я зрозумів би, що він мені сказав би!» (Іов 23,3.5).
Папа Бенедикт XVI писав: «Часто від нас приховано причину, чому Бог притримує свою руку, замість того, щоб діяти. Він навіть дозволяє нам кричати, як Ісус на хресті: “Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?” (Мт 27,46)». Великий Піст — це час, коли ми особливо єднаємося з Христом у Його стражданнях, усвідомлюючи, що Син Божий пройшов випробування, гірші за наші. В енцикліці «Deus caritas est» («Бог є любов») читаємо: «Всупереч всім непорозумінням і сум’яттю світу, християни не перестають вірити в “доброту й любов до людей Спаса нашого Бога” (Tит 3,4). Хоча вони обтяжені, як усі інші люди, драматичною складністю історичних подій, їх зміцнює надія, що Бог — це Отець, який любить нас, навіть якщо ми не можемо зрозуміти Його мовчання» (п.38).
У час Великого Посту по‑особливому важливо практикувати діла милосердя. Ми бачимо, як війна «втомлює» західний світ; втомлює вона й українців — але ми, на відміну від інших, не маємо права опустити руки. Наша втома не може стати виправданням для бездіяльності. Є гарний приклад із життя св.Мартина Турського (†397), спершу солдата, згодом — монаха і єпископа. Поблизу міської брами Ам’єна св.Мартин розірвав надвоє свій плащ, щоб поділитися ним із бідняком. Наступної ночі сам Ісус явився йому уві сні, одягнутий у цей плащ, підтверджуючи вічне значення євангельських слів: «Бо я нагий був, і ви мене одягли… Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, — ви мені зробили» (Мт 25,36.40). Цей приклад показує, що справжній піст — це не просто відмова від чогось для себе, але й готовність дати необхідне іншому. Коли ми відмовляємося від їжі, гарно було б заощаджені кошти віддати нужденним. Коли обмежуємо використання соцмереж — добре буде присвятити вивільнений час допомозі потребуючим. Без цього виміру дарування піст перетворюється на дієту чи вправу в самодисципліні, втрачаючи своє християнське значення.
Не менш важливою в часі посту є, безумовно, молитва. Без глибокої, живої молитви піст втрачає своє духовне значення. Справжня молитва розпочинається зустріччю з Богом, а завершується тим, що ми стаємо віч-на-віч із ближнім, який потребує нашої любові.
Найдосконалішим прикладом такої молитви є Пресвята Богородиця. Як писав Бенедикт XVI: «В Божому Слові Марія — як у себе дома, звідси Вона цілком природно виходить і сюди ж повертається. Вона говорить і думає згідно з Божим Словом; Слово Боже стає Її словом, і Її слово народжується з Божого Слова… Бувши цілковито просякнутою Божим Словом, Вона змогла стати Матір’ю воплоченого Слова» (Deus caritas est, 40). Наслідуючи Марію, ми покликані так сильно єднатися з Божим Словом, щоб уся наша дійсність була перемінена ним. Тоді наші думки стають Божими думками, наші бажання — Божими бажаннями, і наші дії — вираженням Божої любові у світі.
У часи війни традиційні практики посту переосмислюються. Багато українців зазнають вимушених обмежень: через брак електроенергії, води, їжі, через втрату домівок та близьких. За таких обставин формальне дотримання церковних приписів щодо посту може втратити своє значення. Однак саме тепер духовний вимір посту стає ще важливішим. Піст у час війни — це і боротьба з ненавистю до ворога, яка руйнує наші власні серця; і відмова від розпачу та зневіри, які позбавляють нас сил продовжувати допомагати ближнім; і подолання егоїзму, який спонукає думати лише про власну безпеку та комфорт; і, врешті, практикування солідарності з тими, хто страждає більше за нас. Отець Церкви святий Василій Великий говорить: «Правдивий піст — це відчуження від зла, стриманість язика, відкладення гніву, приборкання пожадливостей, припинення наклепів, брехні й кривоприсяги… Це піст, приємний Богові».
Великий Піст — це не час духовних змагань заради підтвердження нашої релігійної ревності. Це час благодаті, період, коли ми визнаємо свою слабкість і відкриваємося для переображувальної сили Божої любові. У цей святий час ми всі покликані повернутися до суті — до Христової заповіді любові. Як нагадує нам св.Павло: «Коли я роздам усе, що маю, а тіло своє віддам на спалення, але любові не маю, то ніякої користі мені з того немає» (1Кор 13,3).
Отож, справжній піст — це не формальний обряд, а подорож до вершин любові. У час, коли стільки людей навколо нас потребують не так нашої відмови від м’яса, як нашої щирої допомоги, підтримки і співчуття, ми покликані піднятися над формалізмом і згадати слова Христа: «Милосердя Я хочу, а не жертви» (Мт 9,13). Без цього усвідомлення наші релігійні практики ризикують перетворитися на порожній ритуал, «шум міді звучної» (пор. 1Кор 13,1), який не наближає нас ані до Бога, ані до ближнього. І саме прийняття цього виклику — любити посеред темряви, страждання й непевності — є справжнім свідченням того, що ми йдемо дорогою Христового посту до світла Воскресіння.
о. Володимир Лукашевський,
священник Відпустового центру бл.Симеона Лукача, с.Старуня
фінансово.
Щиро дякуємо!
