Рим може претендувати на звання світової столиці чуток. Звісно, багато спекуляцій, які можна почути на берегах Тибру, є нісенітницею — і, не в останню чергу, ті, які стосуються papabili: нібито найвірогідніших претендентів на папство.
До деяких чуток, однак, слід ставитися серйозніше; якщо вони виявляться правдою, а не балаканиною, Церкві може бути завдано реальної шкоди. До цієї категорії належать поточні чутки про зміни у процесі управління Церквою у період sede vacante, які нібито розглядають, щоб зробити вибори Папи більш «синодальними».
Які це можуть бути зміни?
Починаючи з motu proprio Павла VI 1970 року «Ingravescentem Aetatem», кардинали, старші за 80 років, не можуть голосувати на конклаві. Але ці старші служителі Церкви залишаються членами Генеральних конгрегацій кардиналів, які збираються, щоби вирішувати нагальні церковні питання перед початком самого конклаву. Такі видатні «голоси без права голосу» можуть бути впливовими. Наприклад, у 2013 році кардинал Кормак Мерфі-О’Коннор, 80-річний вислужений архієпископ Вестмінстера, допоміг згуртувати кардиналів-виборців для підтримки кандидатури чоловіка, який став Папою Франциском.
У грудні минулого року я говорив з одним старшим високоповажним кардиналом про ймовірність виключення кардиналів, старших за 80 років, з майбутніх Генеральних конгрегацій. Він висловив застереження, що така нібито «реформа» «позбавить Церкву її пам’яті». Я би додав: «…і чималої мудрості».
Як можна покращити процес підготовки до виборів нового Папи, якщо позбавити участі у цьому процесі таких людей, як нігерійський кардинал Френсіс Арінзе? Або кардинала Йосифа Ченя з Гонконгу? Або кардинала Камілло Руїні, колишнього вікарія Рима? Чи кардиналів Анджело Сколу і Марка Уелле, які отримали значну кількість голосів у 2013 році? Чи кардинала Вальтера Брандмюллера, видатного історика? Або кардинала Анджело Баньяско, колишнього голову Ради єпископських конференцій Європи? Або південноафриканського кардинала Вілфріда Фокса Непера? Чи кардинала Станіслава Дзівіша, колишнього секретаря святого Йоана Павла ІІ? Або кардинала Домініка Дуку, вислуженого архієпископа Праги? Або кардинала Шона О’Меллі, засновника і нинішнього очільника Папської комісії з питань захисту неповнолітніх?
Згідно з чутками про іншу «реформу», обговорення в майбутніх Генеральних конгрегаціях (ймовірно, обмежених кардиналами, молодшими за 80 років) проходитимуть за моделлю «Розмови у Дусі», яку використовували на останніх Синодах. Будь-яка подібна «реформа», безсумнівно, викликала би глибоке обурення, і їй можна було би чинити сильний опір, оскільки вона залучила би посередників» до процесу, віддавна зарезервованого за кардиналами. Крім того, процес «Розмов у Дусі» є штучним і маніпулятивним. Він не допускає реальних дебатів щодо відмінностей у поглядах чи судженнях. І за своєю природою він творить «згоду» щодо найменшого спільного знаменника, а не дає справжню проникливість чи мудрість.
У цей делікатний момент католицької історії оскаржуються фундаментальні питання доктрини, моралі та душпастирської практики. Однак «Розмова у Дусі» розглядає всі думки як однаково дійсні. Процес передконклавної дискусії між кардиналами-виборцями, в якому немає місця братерським викликам і виправленням, є несерйозним. Він залишить нез’ясованим те, що відчайдушно потребує роз’яснення, якщо наступний конклав має намір розібратися з реальними проблемами, а не коритися часто хибним сюжетним лініям медіа.
Ще тривожнішими можна було би вважати чутки, що сам конклав може відбутися за моделлю «Розмов у Дусі», де голосування фактично замінили би на появу консенсусного Папи через спрощений процес обговорення (вибір, який, можливо, ратифікували би підтверджувальним голосуванням). Але це звучить настільки надумано, що його не слід сприймати (занадто) серйозно. Більше занепокоєння викликає ймовірність «реформування» процедури голосування, щоби дозволити обрання Папи більшістю у 50% + 1 голос замість нинішньої більшості у ⅔.
У 1996 році Йоан Павло II змінив правила конклаву, дозволивши обирати Папу простою більшістю — після того, як конклав зайшов у глухий кут, пройшовши через 33 голосування протягом кількох тижнів. Бенедикт XVI визнав це помилкою і переглянув формулу Йоана Павла ІІ таким чином, щоби після цих тридцяти трьох голосувань без остаточного результату відбувався другий тур між двома кандидатами з найбільшою кількістю голосів (які самі не можуть голосувати), але переможець все одно має отримати ⅔ голосів.
Правило ⅔ служило Церкві протягом століть. Це часто допомагало переконатися, що новий Папа — навіть якщо він був обраний на суперечливому конклаві — має достатню підтримку для ефективного управління. Порушувати правило ⅔ було би помилкою. Дехто, безперечно, розцінить це як спробу досягти певного результату. І будь-який такий результат не піде на користь ні новому Папі, ні Церкві, оскільки понтифікат розпочнеться під темною хмарою підозр.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
