Єпископ-помічник Стрийської єпархії та керівник Департаменту військового капеланства УГКЦ після завершення Синоду в Римі розповідає про ініціативи на підтримку військових та їхніх родин.
«Умовою супроводу цих людей є усвідомлення того, що це ми їх потребуємо: бо, служачи їм, бачимо, наскільки ми є християнами», — підкреслює ієрарх у розмові з Vatican News.
«Людина, яка стає на стежку війни, уже назад не повернеться додому такою, як була доти. Але цей досвід вона може трансформувати в прагнення принести мир. І сьогодні ми, як капелани, а також і волонтери, лікарі, родина — ті, які стоять між миром і війною, — повинні вміти зробити так, щоб людина ту війну зі собою не принесла додому», — сказав владика Богдан Манишин. Він брав участь у Синоді на тему «Душпастирство сім’ї в умовах війни».
Ініціативи на підтримку сімей військових
Неодмінною умовою супроводу цих родин військових, а також інших потребуючих, є «усвідомлення того, що це ми їх потребуємо, бо, служачи їм, можемо побачити, наскільки ми є християнами, наскільки ми близькі до Бога, наскільки відчуваємо себе любленими і вміємо любити».
Єпископ розповів про деякі ініціативи Департаменту військового капеланства, спрямовані на підтримку родин військовослужбовців, серед яких —проєкт «Жінки героїв». Його очолює пані Наталія Дубчак, колишня військовослужбовиця й мати загиблого героя. Проєкт передбачає проведення тренінгів і зустрічей, але передусім — створення спільнот: таких родинних кіл, родин героїв, вже є майже три десятки. «Ми шукаємо методи й підходи, щоб допомогти цим людям зцілитися від ран війни, відгорювати, — продовжує ієрарх, — але також щоби пам’ятали: “Якщо тобі важко, то знайти того, кому ще важче, допоможи йому, і тобі стане легше”».
В межах Департаменту війського капеланства, як розповів його керівник, діють також християнські табори, які провадить військовий капелан отець Ростислав Височан. «Там виховуються молоді люди, діти героїв, військовослужбовців, віком 12-17 років, — пояснив владика Богдан. — Ми прагнемо, щоби в цих таборах виховувалися добрі громадяни України, передусім — християни, ті, які знають, як шукати своє покликання в житті. Все це відбувається у співпраці з різними комісіями Патріаршої курії, з різними єпархіальним структурами, молодіжними рухами».
Також і на рівні Стрийської єпархії УГКЦ проводяться різні ініціативи для сімей військових. З 2016 року діє ініціатива «Великопосна милостиня», завдяки якій надається підтримка для психологічної порадні, ведуться групи взаємної підтримки для родин зниклих безвісти, для родин загиблих, а також організовуються прощі. «Бо важливо дати їм відчути, — наголосив єпископ, — що їхня жертва є недаремна. Цим ми прагнемо сказати кожному: “Ми хочемо взяти участь в твоєму житті, ми хочемо чутися учасниками твоєї посвяти”».
Пастирський візит до військовослужбовців і капеланів, які несуть служіння вздовж лінії фронту. Фото: УГКЦ
Усвідомити сенс страждання і втрати
Для тих, хто втратив близьких, дуже важливо усвідомити сенс свого страждання. «Ніхто не може уникнути страждань; але людина, яка живе Святим Письмом і для якої віра — це стосунки з Богом, може приготуватися переступити поріг надії, як казав папа Йоан Павло ІІ, а потім і поріг вічності», — пояснює владика Манишин.
Ісус не міг обрати кращого способу пояснити страждання, ніж порівняти його з жінкою, яка чекає на пологи: «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко — з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема!» (Йн 16, 21). «Кожне страждання — це народження чогось нового, — наголошує єпископ, — але ми самі надаємо цьому сенс. Якщо ми цього не робимо, то впадаємо у розпач. Хоч ми, як люди, не повинні відкидати того, що є людське, — бо Ісус дав нам емоції, дав нам сльози. Теперішній період, яким живе Україна, — це час також і горювання, і ми маємо вміти відгорювати. Але тут надзвичайно важливо, щоб у цьому пережиті втрат ми не були самотні; щоб ми, немов свічки, одне одного могли запалювати, надавати підтримку: не обов’язково словом, можна просто бути поруч. Це місія кожного, хто вважає себе християнином».
Владика Богдан зауважив, що хто пройшов крізь такі життєві випробування і зумів з’єднати це зі стражданнями Ісуса, ті стають цінною допомогою для священників, для капеланів, а також для терапевтів, і можуть надати допомогу іншим на цій хресній дорозі.
«Їхня жертва не є даремною»
Говорячи про найбільші духовні виклики для військовослужбовців на цьому етапі повномасштабної війни, як і для капеланів, які їм допомагають, керівник Департаменту військового капеланства зазначив, що для кожного військовослужбовця «сьогодні виклик один, а завтра — інший».
«Але якщо узагальнювати, — продовжує він, — то сказав би, що цим викликом є велика втома, як фізична, так і емоційна. Коли часами є велика нестача людей, коли невелика кількість людей може утримувати кілометри фронту, — це надзвичайно важко. Але найголовніше, що я хотів би сказати і капеланам, і солдатам: пам’ятати, що їхня жертва не є даремною. От що би там не було: хай би що відбувалося в державі, хай би які дискусії були в політиці, хай які проблеми з постачанням, — найважливіше для наших захисників і захисниць, і наших родин, героїв, і всіх тих, хто любить Україну, хто жертвує це задля неї, це усвідомлення того, що твоя жертва є недаремною. Це до кожного треба промовити і давати свідчення, що все, що робилося, є недаремним. А це буде тоді, коли ми будем бачити результати своєї праці».
Владика Богдан Манишин із нагоди нового навчального року благословив учнів львівського Ліцею імені Героїв Крут. Фото: УГКЦ
Життєдайна жертва попередників
Вірити в те, що ця жертва не є даремною, допомагає погляд на історію українського народу, на посвяту героїв визвольних змагань минулого сторіччя.
«Їм було набагато важче, — зазначає єпископ Манишин. — Але вони, знаючи, що їхня боротьба може бути не увінчана яким небудь видимим вінцем якоїсь сатисфакції, все таки йшли і робили це. Звідки вони черпали ту силу, не маючи часами високої освіти? Вони мали прекрасну, гарну, добру християнську родину, молитву батьків їхніх, любов їхніх батьків до рідного слова, до рідного краю. І ось ця постава тих подвижників, героїв визвольних змагань попередніх років, наших дисидентів, наших священиків, монахів, монахинь, мирян підпільної Церкви — вони нас народили. Питання в тому, кого ми народимо — і чи ми зможемо народити».
Владика Богдан особисто пам’ятає свідчення цих людей, і саме вони відіграли визначальну роль у його вишколі в семінарії. «Вони формували мене і всіх нас як особистостей, які вміють любити Україну, любити своє, — розповідає він. — Ніхто з них не вчив ненавидіти чуже; вони вчили нас любити своє. І власне, там, у тій формації, ми могли переживати особливу віднову. Ти почувався хананейкою, яка говорить про крихти, що падають зі столу і які їдять щенята. Не було ні підручників, нічого, ми просто слухали. Ми бачили перед собою святців — тих людей, які пройшли тортури в підпільній Церкві, тих монахів, монахинь; багато з них уже немає в живих. Але це люди, які жили духом любові».
фінансово.
Щиро дякуємо!
