Після ночі інтенсивного російського обстрілу Івано-Франківська, який місцева влада назвала наймасованішим після початку повномасштабного вторгнення, о.Ярослав Рохман — місцевий душпастир і медичний капелан в обласному перинатальному центрі, розповів, як містяни пережили цю ніч.
«Попри те, що ніч була надзвичайно тяжкою, люди пішли до праці, вони продовжують свою роботу, складають плани і далі живуть. І це насправді є те, що може показувати нас як нескорену націю», — сказав в інтервʼю для Vatican News о.Ярослав Рохман. Цей греко-католицький священник, капелан Івано-Франківського обласного перинатального центру, розповідає про свої переживання після російських обстрілів у ніч проти 21 липня 2025 року.
«Це була наймасованіша комбінована атака на Івано-Франківську область, — каже священник. — Тривога тривала з майже опівночі й до 8:10 ранку. Цілу ніч був гуркіт, шумно, постійні постріли. В цьому всьому мене схвилювали дві речі.
По-перше, це, звісно, хвилювання за дітей, бо у моєї 8‑річної донечки була паніка. Ми спустилися в підвал і нам було тяжко їй пояснити, що ми вже в досить безпечному місці. Я розумію, що таких випадків із дітьми дуже багато. І нам легше спуститися в підвал, бо ми мешкаємо в приватному будинку; а є люди, які живуть у багатоповерхівках, в центрі міста, і для них це складно. Я це добре розумію, бо коли почалася війна, ми жили у багатоповерхівці. Пам’ятаю, як ми бігали в підвал, спали одягнуті. Мені це все пригадалося, і в очах дитини я бачив страх. Старший син, якому 12 років, старається виявляти якусь впевненість і контроль ситуації. Хоч я розумію, що йому точно теж недобре, йому теж тяжко. Тобто в ту хвилину я насамперед думав про всіх дітей, про те, що вони дуже важко переживають ці вибухи, їм страшно».
А друге, що хвилювало отця, — це думка про його парафію та обласний перинатальний центр, де він служить як капелан. «Я уявив, як породіль і тих, які ще не народили, зводять до підвалу. Там так мало місця для них усіх. Бо в нормальних обставинах вони розташовані на трьох поверхах, а тут усі в одному підвалі. Для них потрібні гарні умови, а не підвальне приміщення, пристосоване під укриття».
Відчуття, які охоплюють під час обстрілу, як підкреслює священник, — це дуже великий страх і безпорадність: «Тому що звук настільки потужний, що ти розумієш, що вибух близько до тебе; ти безпорадний, нічого не можеш вдіяти. Це страх за своє життя, за життя дітей, за життя інших людей, які тобі дорогі, за друзів, парафіян, сусідів. І в цьому стані перебувати надзвичайно страшно і складно. І це те відчуття, яке сьогодні переслідує всіх українців. Але водночас приходить новий день, і ми розуміємо, що мусимо цей страх залишати в минулому і йти з відважністю далі — до нового дня, до нової праці».
Після такої важкої ночі священник вирішив не скасовувати Служби Божої в парафії, запланованої на 8:00, і по дорозі до храму побачив… дорожний затор.
Фото: УГКЦ
«Мене вразило, що всі люди поїхали на роботу, — розповідає він. — І це підказало думку про нескореність і силу нашої нації. На літургію також прийшло декілька осіб, і ми відзначили те, що зібралися разом, щоб молитися. Тобто нас не зупинити; нас не зупиняє цей страх, який щойно панував протягом ночі. Всі сьогодні ходимо невиспані, дуже виснажені, бо цілу ніч не спали, й дуже тяжко вранці починати свій день. Але тут проявляється важлива риса нашого українського народу: працелюбність і впевненість. Тобто, незважаючи на те, що ніч була надзвичайно тяжкою, люди пішли до праці, вони продовжують свою роботу; люди складають плани і далі живуть. І це насправді те, що може показувати нас як нескорену націю».
Втома, повʼязана з браком сну, та нагальні справи не відволікли о.Ярослава від того, що є пріоритетом душпастиря — дбати про душевний мир людей. «Такий масований обстріл однозначно впливає на людей, — пояснює він, — провокує стрес, зʼявляється певна агресія. І ця агресія часто виражається не у словах чи думках, які теж не конче є добрими для християнина. Тому дуже важливо в цю хвилину зупинити внутрішню агресію і подумати про те, що моя відсіч агресору, ворогу, який зараз нападає на мене, має бути побудована не на внутрішній агресії, не на бажанні помсти як такої. Ця відсіч повинна виходити з любові до своєї Батьківщини, до любові до своїх рідних. Себто ми залишаємося захисниками. І всю лють, яка є в мене, все, що в мені накопичилося навіть за цю ніч — я теж людина, в мене теж є емоції, — стараюся їх передати в якісному служінні для людей».
Отець Рохман наголошує, що сьогодні українцям треба зосереджувати думки на тому, що конкретно вони можуть зробити на своєму місці, якісно, для перемоги.
«Що я можу зробити, щоб наблизити нашу перемогу? Найперше — це якісне виконання нашої праці, — наголошує він, — це наша молитва; це є також наша волонтерська діяльність і підтримка наших воїнів. Пригадую, коли почалася війна, саме 24 лютого 2022 року, одна з моїх подруг, заміжня за військовослужбовцем, опублікувала в соцмережі фото прибиральника і написала: “Цей чоловік сьогодні зробив мій день”. Бо вранці в перший день війни він вийшов і прибирав двір, замітав так, ніби нічого не сталося. І якщо на початку війни ми більше впадали в паніку чи кидались у якусь волонтерську діяльність — можливо, хаотично, — то сьогодні, власне, виконувати свій обов’язок, виконувати якісно свою працю — це і є те важливе, щоби не втрачати стабільності й рухатися вперед».
фінансово.
Щиро дякуємо!
