Зазвичай, я запізнююсь на потяг, а тут якось приїхала більш, ніж на півгодини раніше. Не було особливим чином чого робити до відправлення, тому вирішила перечекати час десь в тіні. Платформа біля першої колії київського залізничного вокзалу виявилася найкращим місцем для багатьох очікуючих.
Чи бувало у вас колись відчуття повної безвиході? І так, наче все добре, але таке відчуття всередині, що нічого доброго попереду нас не чекає. І все це під веселу дитячу пісню, яка власне і стала причиною моїх роздумів.
И хотя нам прошлого немного жаль
Лучшее, конечно, впереди
Вихідний день, полудень, головний вокзал столиці та тисячі людей, які від’їжджають, приїжджають або ж чекають. Картина, в принципі, всім знайома та звична. Але щось тут не пасує, щось так ріже вухо та насторожує. Дитяча пісня, звичайна добра дитяча пісня про блакитний потяг, яку за 15 хвилин прокрутили разів так зо п’ять: коли потяги прибували, або ж вирушали. І сиджу я на сумці, і дивлюсь на тих, хто махає своїм рідним рукою, і єдиного чого мені не вистачає – це червоних галстуків на шиях у дітей. Стоп, хтось винайшов машину часу і забув про це повідомити, або ж навмисно приховав?! Таке відчуття, що ти живеш не в тому часі і не в тій країні.
22 роки Незалежності, 22 роки власної історії та культури, 22 роки свого рідного. І що ми маємо на головному вокзалі країни в середині літа? «Эй прибавь-ка ходу машинист»! Невже за ці роки нам не вдалося написати чогось, що можна було б прокрутити в цей час і в цьому місці? Невже ми настільки соромимося свого, що нам краще прокрутити чуже радянське? Невже ми так боїмося чогось нового, що обираємо те, до чого просто звикли?
«И хотя нам прошлого немного жаль, лучшее конечно впереди»! Тільки чогось ми зупинилися на першій частині цього речення. Нам чомусь аж так шкода свого минулого, що ми навіть не робимо жодних спроб, щоб жити теперішнім та будувати майбутнє. Не знаю, як кому, але особисто мені хочеться хоч якось почати викидати ту радянщину як з вокзалу, так і з нашої ментальності та звичок.
Як там у пісні співається: «Найкраще, звичайно, попереду!» Пробувати будувати майбутнє, намагаючись повернути минуле – ой, чи вдасться?!