Я була в цю новорічну ніч на Майдані. Була разом з чоловіком і дітьми. Людей було дуже багато, але ніхто не штовхався, не грубіянив, і я не бачила там п'яних. Зовсім. І це було дивно, якщо згадати наші «традиційні йолки». Коли мала замерзла, її відвели погрітися до вогню і за годину ми уже всі пахли, як копчені ковбаски. Я дивилась на таку величну кількість людей, так саме ВЕЛИЧНУ кількість, інше слова просто не спадає на думку, і думала: хіба можна бути настільки обмеженим, щоб не розуміти, що ТАКИХ людей ні перемогти, ні залякати неможливо, тому що свобода — це у них в крові, спадкове,те що передається від покоління до покоління.
Новий рік ми зустріли, співаючи гімн України і розмахуючи ліхтариками. Це, напевно, запам'ятається на усе життя. Найбільше хотілось щоб діти ніколи не забули цієї хвилини, коли десятки тисяч людей цілком щиро співають: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» і вірять, що «Україна — понад усе». Ми поїхали з дітьми на Майдан, тому, що ми з чоловіком прагнемо, щоб наші діти виросли вільними людьми. І це вони побачили у новорічну ніч на Майдані.
А ще, Майдан — це коли, зовсім незнайомі люди в новорічну ніч, спочатку пригощають тебе шампанським, а потім питають звідки ти приїхав. Майдан, це коли в вагоні метро хтось кричить: «Слава Україні» і увесь вагон у відповідь: «Героям — слава!». Майдан, це коли ти повертаєшся додому і більше не можеш мовчати, бо справді розумієш: «Рабів до раю не пускають».
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
