Знак Ісуса: вірю — або не вірю

Роздуми над Словом Божим на понеділок VI звичайного тижня, рік ІІ

Святий Яків пише: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як 1, 2). Це заохочення радіти в труднощах, у спокусах, із певністю, що Бог є нашою міццю. «Коли ж комусь із вас мудрості бракує, нехай просить у Бога, який всім дає щедро і за це не докоряє, — і вона йому дасться» (Як 1, 5). Вочевидь це вимагає смирення, але таке прагнення мудрості є чимось дуже важливим, основоположним у духовному житті.

Святий Марко показує фарисеїв, які спокушали Ісуса дати їм «знак з неба» (пор. Мк 8, 11). Це постійний елемент нездорової цікавості, яка шукає сенсацій. Також і святий Павло про це пише: «Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрості шукають, — ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв і глупоту для поган» (1 Кор 1, 22-23). То сам Ісус, так довго очікуваний Месія, причому варварськи розіп’ятий, — є вирішальним знаком в історії спасіння; Бог, який заради спасіння людей дозволив себе убити. Ісуса цілком очевидно засмучує таке підозріливе ставлення фарисеїв, а в Євангелії від Матея Він каже: «Лукаве поріддя й перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йона. Як Йона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні й три ночі» (Мт 12, 39-40). Смерть і воскресіння Ісуса є головним знаком, перед лицем якого людина має сказати «вірю» — або «не вірю».